Печать
PDF

РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ - §2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

 

§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки.

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської демок­ратії, у другій половині V ст. до н.е., ускладнення суспільного життя, обумо­вили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні по­сади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів - платних учите­лів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили умінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітниками свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політиці. Вони не складали якої-небудь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших - Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт й ін.; молодших - Фрасімах, Калликл, Лікофрон та ін. Ба­гато хто зі старших софістів дотримувався в цілому демократичних поглядів. Серед молодших же софістів були як прихильники демократії, так і аристок­ратії і тиранії.

Що нового, найбільш примітного в політико-правових поглядах софіс­тів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до проблеми лю­дини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засно­вник школи софістів, хто користувався славою багатознаючого софіста, ве­ликого спорщика і блискучого оратора, Протагор (481 - 411 р. до н.е.)[4] осно­вну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей, Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки людина для полі­са, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тільки умін­ням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей і кож­ний став причетний до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись всі його громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А те, що для нас корисно, про це нам говорять природне право і державні закони. Закони так само текучі, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. «Держава, - учив Протагор, начертавши закони - винахід славних древніх законодавців, - відповідно їм змушує і повелівати, і коритися. А пе­реступаючого закони держава карає і назва цій карі - виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергійно відстоював принципи справедливості, за­конності і громадського порядку, як об'єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Дер­жава, закони - гарантії, політичний і юридичний механізми їх реалізації. Осо­бисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лі- кофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність лю­дей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, поширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільними, а природа нікого не створила ра­бом».

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розробку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, при­родне право протистоїть штучному, полісному закону (номос). «.Люди ро­динні за природою, закони ж, цар над людьми, примушують..., що противно природі». Природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони - умовні, текучі, залежать від зміни законодавців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерід­ко самі законодавці не схвалюють їх і змінюють». Молодші софісти Фрасі- мах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють виго­ду найсильніших, тут сила - основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював, як необхідну умову досягнення єдності гро­мадян у питанні про державні порядки і закони. Номос - результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі, і в цьому його соціальне призначення.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані зако­ни поліса, вважаючи їх досягненням людської культури, результатом „зако­нодавчого мистецтва”. За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установи­вши, що належить робити і від чого треба утримуватися». Таким чином, со­фісти першими визначили критерії критики позитивного права з позицій тео­рії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закона, стве­рджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції й особливо софісти дали в принципі наукове пояснення походження суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу», як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь. У кожній державі, роз­вивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: демократія  -  демократичні закони, тиранія - тиранічні і т.д. Установивши подібні зако­ни, влади оголошують їх справедливими. Він картав насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, - говорив він, - закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони.». Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджував Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедливості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Таким чином, софісти, для кого була притаманна незвичайна широта мислення, внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово слова «софіст», «софістика» набули одіозного звучання в зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів.

Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і пере­глянув Сократ[5] (469-399 р. до н.е.), той хто дав моделі рішень багатьох філо­софських і політико-паравових проблем. Він не писав трактатів, формою пі­знання, дослідження суспільних явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом - іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини. Істина -  одна.

Виділимо у політико-правових поглядах Сократа найсуттєвіше для нас.

1)   В умовах затяжної політичної і суспільної кризи після закінчення Пе- лопонесської війни цей безкорисливий шукач істини прийшов до висновку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покли­кання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого мо­рального ідеалу - головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, добро- чиність. У цьому зміст його, хай не нового, заклику - «Пізнай себе!» Люди­на щаслива, якщо вона моральна, доброчесна і опанувала знаннями. Творити добро можна лише знаючи, в чому воно полягає. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «він говорив, що є тільки одне благо - знання, одне тільки зло - неуцтво». Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливо і недоці­льно. Люди без моралі більш несправедливі і здатні робити зло іншим. Сус­пільству потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі, доброчесні люди   -      благополучне суспільство. Тому що суспільство - це сукупність індивідів, єдине “Ми”, у якого одна мораль і ціль. Досягти індивідуального щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитив­ний соціальний ідеал виступав умовою демократичних реформ.

2)    Держава. У Сократа, як і в етиці, у політиці знання є критерієм прав­ління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. Її благополуччя прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців. З усіх до­стоїнств правителя головне - робити щасливими тих, кого він веде. Некомпе­тентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні за­уваження, їдку іронію.

Він першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська влада - влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія - влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія - де посадові особи обираються із «знаючих» і вони додержуються законів. Плутократія (олігархія) - правління на основі майнового цензу, багатих в угоду багатим. Демократія - правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, кри­теріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально- розумну природу і сутність держави, її правову природу.

3)  Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони - устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від них вважав, що і те, і інше походить від розумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політич­них і правових явищ. Право - загальнообов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету - спра­ведливість. Законне і справедливе - одне і те ж. Сократ погоджувався з Гіппі- єм: під законами «потрібно розуміти те, що громадяни за спільною згодою написали, установивши, що можна робити, а від чого слід утримуватися». Але не погоджувався із софістом у тім, що недосконалість законів їх знеці­нює: закон - цементуюча суспільство норма. Вони обов'язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов'язок громадянина - виконувати закони поліса. На посилання про не­справедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так само, як терплять волю батьків. Відданість громадян поліса законам - це і є однодумність, договірний і правовий зв'язок громадя­нина і держави. Законослухняність - громадянський обов’язок першорядної ваги, умова існування законності і правопорядку.

Отже, Сократ був принциповим прихильником. Його положення про співпадання законного і справедливого, вихваляння законності зрозуміло пе­редбачали ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки афінської демок­ратії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку іронію. Але посередність і неуцтво завжди зло мстять своїм супротивникам. Семидесятирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принци­пам - не порушувати законів, підкорятися їм і рішенням суду і ... спокійно випив отруту з рук ката. Вчення Сократа з його культом права, протистав­ленням правової культури правовому нігілізму, знання і неуцтва, саме життя і смерть великого мудреця вражали сучасників, учнів, послідовників своєю гармонією, відповідністю з мораллю.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Платон (427 - 347 р. до н.е.)[6], прозваний так жартома мабуть Сократом за могутню фігуру і широту плечей (Платон - «ширина»). Розправа над його вчителем потрясла Платона, викликала у нього відразу до демократії. Вона показала - політична кар'єра, до якої він себе готував, стала неможливою.

Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види тира­нії, аристократичні в'язниці, кари демократії за інакомислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правови­ми проблемами.

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Платона є діалек­тика, як всезагальний метод наук, прагнення розуму осягнути сутність пред­мету чи явища. За допомогою діалектики, вважав філософ-сократик, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, кори­сність справедливості і всього іншого в людині і державі.

Платон в діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв'язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справед­ливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавст­во. «Справедлива держава і справедлива людина ...нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і за­конодавство, має природне походження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише сократик, тоді вони «знайшли доці­льним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний дого­вір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «.Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати один одному допомогу: таке сумісне поселення й одержує в нас на­зву держави. .Її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недос­конала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п'ять типів державного ладу. Людині доброчесній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи державного устрою - наслідок прогресуючої хвороби держави (недотриман­ня справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов'язана роз- братам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, роздори. Така держава буде вічно воювати. Її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, які мало раху­ються із законами, а бідняки не беруть участь у правлінні, там цінується пра­гнення до наживи і не цінується доброчесність. Демократія здійснюється то­ді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських пра­вах. Демократію Платон розцінював, як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дурним виночерпіям, - говориться в діа­лозі «Держава», - держава ця понад належне оп'яняється свободою в нероз- бавленому виді». Тут скінчать тим, що перестануть рахуватись зі справедли­вістю і законами. Надмірна свобода обертається надмірним рабством - тира­нією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною фі­лософ вважав псування людських нравів, видужання зв'язував з поверненням до правління мудрих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зраз­кової держави, правитель якого керується істинними знанням, він виділяє тут ще три типи правління - монархія, влада небагатьох і влада більшос­ті, кожний з яких у залежності від наявності чи відсутності законності, по­діляється надвоє. Законна монархія - це царська влада, протизаконна - ти­ранія; законна влада небагатьох - аристократія, незаконна - олігархія; де­мократія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, відповідно до Платона, - царське мистецтво, що вима­гає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо - правлять вони за законами чи без них. У всіх інших держа­вах, на чолі яких немає істинних правителів-філософів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі дер­жави навіть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так необхідні закони. Закон­ність, за Платоном, - покірність правильним законам. Інша справа - ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність - порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна - бідняків, інша - багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійсню­ються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня - це громадянська властивість. Розважлива - тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедлива - в ім'я цілого, коли сослов’я «роблять кожне свою справу», знаючи обов’язки. Це - основа правопорядку. Його реалізують три стани - правителі, їх стражі, помічники-чиновники, воїни і виробники (хлі­бороби і ремісники). Вони діють в ім'я цілого - блага держави.

Справедливість повною мірою може бути реалізована в ідеальній держа­ві, де правителями будуть філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунто­вно філософствувати доти державам не позбутися від зол.

В ідеальній державі, де всі громадяни - брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. Тут - гармонічне сполучення за­нять і обов’язків. У тих з них, хто здатний правити, бог домісив при наро­дженні частку золота, у їх помічників - срібла, а в хліборобів і ремісників - заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її буде будь-хто[7]. Тут правлять кращі і шляхе­тні, діють закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця - усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів. «Якщо ми підберемо людей здорових тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посилених вправах, - за­уважує він, - то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збе­режемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають дома і земельні наділи, що належать держа­ві. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумст- во. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначен­ня людини - служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталі­таризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому - над усім стоять правителі-філософи, у другому - і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною.

Закони, за Платоном, - це визначення розуму, установлені заради зага­льного блага всієї держави. Правильні (тобто правові) закони роблять щасли­вими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Доповнює: «там, де закон - владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок дер­жави». Треба щоб політичні й державні діячі стали «служителями закону». Ні одна посадова особа, ні один суддя не повинні діяти безконтрольно.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. За­конодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідно­сини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необ­хідно закріпити шанування богів, держави і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлюва­ти «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом». Неправильні ті закони, що встановлені не заради загального блага всієї держави в цілому. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. За­конодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо того самого предмета. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він ого­лошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не улаштовані належним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Мета законодавця і стража законів: людина по­винна стати доброчесною, полюбити справедливість. За законом жодне пока­рання не має на меті заподіяти зло. Воно робить покараного або кращим, або менш зіпсованим.

До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. Їх образа карається смертю. «І це ще найменше з зол, - пише він. - Для інших громадян корисним прикладом стане безслав’я злочи­нця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової відпові­дальності, формулює принцип невідворотності покарань. Усі пропоновані за­ходи спрямовані на те, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості - це і є задача найкращих законів».

Отже, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», взаємної відповідальності, державі людини, додержання справедливості знаходить по­дальший розвиток у платонівському вченні про державу і право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської циві­лізацій справив його учень Арістотель (384-322 р. до н.е.)[8]. У своїх творах «Політика», «Афінська політія» усебічно розробив еллінську науку про полі­тику.

Держава. Її сутність Арістотель трактує, як «політичне спілкування» людей, що організуються заради загального блага. Держава - продукт приро­дного розвитку, походить від первинних спілкувань - родини, селищ, об'єд­нання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава - об'єднання вільних громадян (раби і «варвари» - не громадяни), спільно керуючих справами полісу на ос­нові справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг - істина»): при прогресуючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з без­ліччю індивідів і родин, із приватною власністю при спільному її користу­ванні. «Люди піклуються усього більш про те, - пише Аристотель, - що нале­жить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох, чи більшості. Там, де правлять, ке­руючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості - суть відхилення від правильних. Правильні - монархія, аристократія, по- литія. Неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної кори­сті, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Най­кращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній еле­мент» численний і користається великим значенням, ніж інші. Така политія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах - помірність, у майні - середній статок, у волода­рюванні - середній шар. Такий державний лад - найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, ос­новних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий - магістратури, третій - судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

У проекті ідеальної держави в Арістотеля всі громадяни у своїй діяль­ності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два кла­си - військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий - політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна - у загальному користуванні всієї держави, інша - у приватному володінні гро­мадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб до­ставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяль­ності.

У своєму праворозумінні Арістотель слідує Сократу і Платону. У нього поняття справедливості зв'язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Арістотелем, служить кри­терієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві. Право як політичне явище (не- політичного права не існує) поділяється на природне й умовне (волеустанов- лене). Природне право - те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право - це установлен­ня закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тоб­то тим, що служить загальній користі, і, як і правосуддя, є законним, справе­дливим, добродіяльним. Слідом за Платоном Арістотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а відповідні непра­вильним - не будуть відповідати справедливості[9]. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Це його найважливіший принцип як і справедли­вість. Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості (тобто у сфері цивільно-правових відносин), а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином - за допомогою розподільної (при роз­поділі влади, почестей тощо). Іншими словами, він указав принцип поділу права - на публічне і приватне, пізніше сформульоване римськими юриста­ми.

Істотною якістю закону в Арістотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, - відзначає він, - в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє вираження, втілення і дотри­мання в законі. Відступ закону від права означало б відхід від правильних політичних форм, виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, - підкреслює він, - володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, супере­чить ідеї права». Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили ро­бить його незамінним засобом регулятивного і виховного впливу як на мора­льних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Людей, які ке­руються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках дозволеного лише покаранням: «пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки си­лі».

Законодавство, за Арістотелем, - частина політики, і мистецтво законо­давця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» - це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддані почуттям і афектам, закон же - «розум, що врівноважує». «Закон по­винен панувати над усіма, - наполягає він, - магістратам же і Народним збо­рам повинно бути надано обговорення детальних питань». Політика - мис­тецтво забезпечувати людям найвищу справедливість.

Такі нові й оригінальні ідеї, розроблені Арістотелем у розвиток вчень Сократа і Платона, запропоновані моделі рішень фундаментальних політико- правових проблем.