§ 2. Салічна правда

Салічна правда являє собою збірник ранньофеодального права. Її було укладено на рубежі V-VI століть за правління Хлодвіга. Салічна правда регулювала внутрішньообщинні відносини і в основому міс­тила норми карного та процесуального права. Статті, які регулювали майнові відносини, нечисленні. Поняття єдиної власності у Салічній правді відсутнє. Вона відбила процес трансформації родової, общинної власності в індивідуально-родинну, феодальну приватну власність. Виділяються рухоме майно і земельне володіння. Салічна правда вказує на збереження у франків общинної власності на землю. Общинні землі розподілялися між родинами. Вони одержували у воло­діння орні ділянки - «обгороджене місце». Оселитися на території общини можна було лише за згодою всіх її членів. У той же час якщо протягом одного року та одного дня жоден общинник не протестував проти «чужинця», переселенець ставав повноправним членом общини. Заборонялося висловлювати протест проти переселенців на підставі королівського розпорядження. Про перетворення общинної власності на землю в індивідуальну (алод) свідчать відповідальність за порушен­ня меж ділянок, самовільне орання, посів на чужому полі. Однак після збирання врожаю загорожа знімалася і ділянка переходила у загальне користування. Алод не міг відчужуватися, передавався у спадок тільки за чоловічою лінією. В разі відсутності синів алод переходив у розпо­рядження громади. Родинною власністю вважалися будинок та при­садибна ділянка. Незаконне вторгнення на територію вілли, крадіжка у межах подвір’я каралися, як і вбивство вільної людини. Ліси, пустоші, луки, шляхи знаходилися в загальному володінні.

Рухоме майно могло перебувати як у родинній, так й індивідуальній власності. Салічна правда містить значну кількість статей, присвячених захисту прав власності щодо рухомих речей (викрадення худоби, рабів, човнів, дичини, самовільне користування чужим конем). Рухоме майно вільно відчужувалося і передавалося у спадок. Передбачалося успадкування тільки за законом. Переважним правом наслідування рухомого майна володіли сини, потім - найближчі родичі. Салічна правда не згадує про заповіти, але вводить інститут анатомії - майно віддавалося на зберігання третій особі (яка не була родичем тому, хто заповідав) із зобов’язанням останнього передати його спадкоємцям. Оформлення передавання майна супроводжувалося формальними про­цедурами: про спадкоємців слід було заявити публічно в суді перед тунгом або королем. Підтвердити передавання майна повинні були дев’ ять свідків. Салічна правда передбачала процедуру відмови від споріднення. У цьому випадку людина позбавлялася права на родинне успадкування, а її майно після смерті (у разі відсутності дітей) пере­ходило до королівської казни.

Найбільшу кількість статей Салічної правди було присвячено зло­чинам і покаранням. Під злочином розумілися образа, збитки, заподі­яні особі або майну. Можна виділити такі групи злочинів:

1)   злочин проти особи (вбивство, членоушкодження, образа словом чи дією, викрадення вільної людини, порча);

2)   майнові злочини (крадіжка, грабіж, підпалення, конокрадство, незаконне вторгнення на чужу ділянку);

3)   злочини проти моральності (зґвалтування, перелюбство, спів­життя з рабинею);

4)   злочини проти правосуддя (обмова, неправдиве свідчення, неявка до суду);

5)   посадові злочини (перевищення повноважень графом, відмова від правосуддя, дезертирство).

Поняття державного злочину ще не існувало, хоча Салічна правда згадує про злочини проти членів королівської родини та її посадових осіб, про покарання за спротив наказам короля. Салічний закон виді­ляє форми вини: умисне і необережне посягання, співучасть, підбурю­вання, обставини, які пом’якшують та посилюють вину. Необережність розглядалася як пом’якшуюча обставина і передбачала просте відшко­дування збитків. Наявність злого умислу, навпаки, посилювала вину. Колективне вбивство також виступало обставиною, що посилює вину. У цьому разі призначалося максимальний розмір відшкодування родині вбитого. Закон намагався диференціювати відповідальність співучасни­ків злочину. Для «юрмища» до семи чоловік діяв принцип колективного покарання (колективна відповідальність), при «з’юрмленні» понад семи чоловік вимагалося довести вину кожного учасника. Якщо на тілі вбитого налічувалося понад три рани, то це розглядалося як потрійне вбивство: три учасники «юрмища» каралися як виконавці злочину, інші як співучасники каралися менш суворо. Підбурювання до крадіжки каралося суворіше, ніж учинення злочину. Діяв принцип об’ єктивної уваги, тобто відповідальності без вини (відповідальність усіх присут­ніх на місці вчинення насильства над жінкою).

Під покаранням розумілося відшкодування образи або завданої шкоди. Серед покарань виділялися штрафи, смертна кара, тілесні по­карання. У Салічній правді штрафи майже повністю витісняють усі інші покарання. Головна мета штрафів - недопущення кревної помсти, самосуду. В давній громаді життя людини оцінювалося з точки зору її ролі у добуванні матеріальних засобів, тому вже при родовому укладі кревна помста часто замінювалася композицією - матеріальним від­шкодуванням. Відповідно до Салічної правди вільний франк за вбивство сплачував особливий штраф родичам загиблого - вергельд. У його сплаті брала участь уся родина злочинця і найближчі родичі з боку батька і матері. Збіднілий сородич, який не мав змоги допомогти родичу, повинен був «кинути жменю землі» на більш заможного, і той сплачував вергельд. Тому заможні родичі прагнули звільнитися від спорідненості. У цьому разі в судовому засіданні людина заявляла про свою відмову від участі у сплаті й одержанні вергельду.

Покарання залежало від соціального статусу злочинця і потерпіло­го: більш високий статус останього посилював покарання. Наприклад, вергельд за вбивство вільного франка становив 200 солідів, за вбивство королівського дружинника - 600 солідів, за вбивство напіввільного літа - 100 солідів. Убивство раба розцінювалося як майновий збиток: вергельд не сплачувався, відшкодовувалася лише вартість раба його господареві. Розмір штрафів залежав також від ступеня заподіяння збитків (оцінювався збиток родини та працездатної людини). Напри­клад, штраф за вбивство вагітної жінки був вищим за вбивство жінки похилого віку. Диференціювалися штрафи за тілесні ушкодження: другий палець руки, яким натягувався лук, оцінювався «дорожче» за інші. Смертна кара і тілесні покарання застосовувалися в основному стосовно рабів. Вільний франк відповідав своїм життям, коли не міг виплатити вергельд.

Салічна правда закріплювала обвинувачувально-змагальний про­цес. Він розпочинався на підставі приватного розшуку. Виклик до суду відповідача та свідків, а також пошук доказів були обов’ язками пози­вача. Неявка до суду однієї зі сторін або свідків каралася штрафом (поважною причиною вважалася королівська служба). Не допуска­лося представництво сторін. Позивач самостійно формулював сут­ність обвинувачення. Відповідач повинен був висловити свої запере­чення. Процес мав обвинувачувально-змагальний характер, тобто відповідач вважався винним, доки не доведе зворотнє. Для цього про­цесу характерні рівність сторін та їхня активність на всіх його стадіях. Судовий процес міг бути припиненим на будь-якій стадії шляхом укла­дення добровільної згоди між сторонами.

Система доказів при такому процесі включала: 1) об’єктивні до­кази (політичні, королівська грамота на землеволодіння); 2) інформацію свідків; 3) зуприсяжництво; 4) ордалії («суд Божий») - випробування за допомогою сил природи.

Свідчити могли тільки рівні проти рівних (раб не міг свідчити проти вільної людини). Відмова від свідчення або неправдиве свідчен­ня каралися штрафом і проголошенням поза законом. До зуприсяжництва вдавалися у тому разі, коли були відсутні докази або свідки. Зу- присяжниками виступали родичі та сусіди (іноді до 72 чоловік). Вони відстоювали чесність і порядність однієї зі сторін, не знаючи обставин справи. Якщо хоча б один із них, присягаючись у «добрій славі сородича», збивався, процес вважався програним. Зуприсяжники несли відповідальність разом зі стороною, яка програла справу.

Ордалії полягали головним чином у випробуванні вогнем, водою. Іноді випробування проводилося за допомогою хреста, хліба та сиру. Вони застосовувалися тільки за відсутності «достовірних» доказів. Відмова від ордалій призводила до програшу справи. Від випробуван­ня за допомогою води, що кипить, можна було відкупитися за згодою сторін, натомість представивши зуприсяжників.

Функції суду у франків виконували судові збори - сотенні суди. Вони являли собою народні збори під представництвом виборної осо­би - тунгіна. У судових зборах були присутніми всі вільні повноправ­ні общинники. Неявка на збори каралася штрафом. Знавці права з числа впливових общинників - рахінбурги - виносили правове су­дження (вирок), яке схвалювалося або не схвалювалося народом. Рахінбурги, які постановили несправедливе або незаконне рішення, засу­джувалися до сплати штрафу (привід - позов однієї зі сторін). Пізніше бідні стани усуваються від участі в судових зборах, туди стали допуска­тися тільки заможні общинники (скабіни, потім шефени). Сотенні суди проходили під контролем королівського представника - сотника (цента- рія), який збирав третину судових штрафів на користь короля. Вища судова влада у графстві (окрузі, який об’єднував декілька сотень) на­лежала королівській посадовій особі - графу. Рішення сотенних судів можна було оскаржити у вищих інстанціях - королівському суді. У разі відмови однієї зі сторін виконувати судове рішення слід було звернути­ся по допомогу до графа. Непідкорення графу суворо каралося штрафом та позбавленням «королівського покровительства».