Глава 15  Імперія франків

 

§ 1. Становлення держави

Державно-правова історія Європи перших століть нашої ери ви­значалася деякими важливими чинниками:

1. Послабленням, а потім і падінням (476 рік) Західної Римської імперії та утворенням унаслідок цього своєрідного «вакууму» в центрі Європи;

2. Активізацією (частково внаслідок Великого переселення наро­дів) «варварських» народів (головним чином германських - остготів, вестготів, франків тощо), які оточували Рим, а також численних племен галлів (кельтів);

3. Активною політикою Східної Римської імперії - Візантії, яка ще на той час зберігалася і була досить могутньою;

4. Християнізацією Європи;

5. Появою на світовій арені молодої, сильної та агресивної іслам­ської держави - Арабського халіфату.

Візантія та Іран, послаблені взаємним протиборством, не могли протистояти тискові Арабського халіфату. Іран був завойований ара­бами, а Візантія втратила значну частину володінь. Араби захопили частину Малої Азії, Середземномор’я, Північну Африку, Середню Азію, північно-західну Індію. Утворивши в Іспанії Кордовський ха­ліфат, араби використали його як плацдарм для вторгнення в Західну Європу. Доля Європи залежала від того, чи зуміють і встигнуть народи Європи створити державу, яка могла б узяти на себе місію бар’єра на шляху арабської експансії. Такою державою стала Імперія франків.

Германські племена остготів, які перебували спочатку між Дніпром і Доном, під могутнім натиском гуннів перемістилися на захід і руши­ли на Італію. Розбивши Одоакра (який сам у 476 році переміг остан­нього римського імператора Ромула Августула), вони створили велике королівство в Італії, Сицилії, Предальпійській області, Далмації та Провансі. Основна маса остготів осіла в Північній і Середній Італії, змішавшися тут з галло-римлянами. Сюди ж пізніше прийдуть герман­ські племена лангобардів («Довгобородих»). Відзначений період ха­рактеризується своєрідним етногенезом. Численні племена, які ми зараз називаємо «германцями», самі тоді ще не знали, що вони «германці». Вони були франками, готами, баварами, алеманами, сак­сами, англами тощо. Їхні мова та етнічна ідентичність перебували в стадії формування, ще не було німців, французів, італійців - їм на­лежало з’явитися пізніше. Спільною їхньою основою було те, що всі вони поряд зі слов’янами були відгалуженням давньої індоєвропейської спільноти. Захоплення територій колишньої Римської імперії приско­рювало процес їхнього соціального розвитку, вони засвоювали римську систему управління та римське право.

На півночі Європи відбувався процес консолідації північно- германських племен, які прибули сюди зі Скандинавії. З кінця V сто­ліття сформувалося їхнє об’єднання, ядром якого стали салічні («при­морські») франки на чолі зі своїм предводителем Хлодвігом з роду Меровінгів (481-511 роки). Хлодвіг підкорив собі частину Галлії, алеманів, які жили у середній та верхній течіях Рейну, приєднав воло­діння вестготів в Аквітанії, східних франків у понизов’ї Рейну.

Енергійний молодий король Хлодвіг стратив усіх менших князів франків та був охрещений у 496 році разом з трьома тисячами франків у Реймсі. За його правління виникло величезне королівство Меровінгів від Піренеїв до Баварії. Своєю новою столицею Хлодвіг зробив Париж. Прийняття Хлодвігом християнства у католицькій формі сприяло вста­новленню сприятливих відносин з галло-римським населенням Італії. Після смерті Хлодвіга королівська влада послаблюється. При королі Дагоберті (629-639 роки) вдається не допустити центробіжні тенденції, але потім влада знаті посилюється і переходить до рук спадкоємних майордомів. Один з них - Пипін Геристальський - примусив визнати себе майордомом Австразії і Бургундії, а його син - Карл Мартелл (715-741 роки) ще більше зміцнив владу. Цьому сприяло те, що у 732 році він очолив франків у битві при Пуатьє з арабами, зупинив їхню експансію у Західну Європу.

Посиленню влади Карла Мартелла сприяли секуляризація частини церковних земель та їхнє роздавання як службових бенефіцій служи­лому стану. Син Карла Мартелла - Пипін Короткий (754-768 роки), ставши королем франків, поклав початок династії Каролінгів. При онукові Карла Мартелла - Карлі Великому (Karolus Magnus, 768-814 роки) королівство франків сягає найвищої могутності. Завойовуються Лангобардська Італія, Саксонія, землі північніше Піренеїв. У 800 році Карл коронується у Реймсі римським папою імператорською короною. Імператор одержав титул «Божий помазаник, правитель імперії римлян, король франків і лангобардів». Він мав право ухвалювати закони, чи­нити суд і підтримувати мир у державі. Уряд імператора складався з двірцевих чиновників: сенешала (замінив майордома), пфальцграфа (правосуддя), маршала та конетабля (керівництво військами), камема- рія (королівське майно та казна), канцлера (дипломатія, законодавство), архікапелана. Значну роль у державі відігравали збори знаті (у травні та восени). Влада імператора не була абсолютною, король був тісно пов’язаний зі своїм лицарським оточенням.

Правління Карла Великого позначилося прогресом у галузі куль­тури, науки, мистецтва (Каролінгівське відродження). Однак, як це притаманно всім ранньофеодальним імперіям, розвиток феодалізму призводить до сепаратизму. Онуки Карла Великого у 843 році уклали Верденську угоду, за якою Імперію франків було поділено на три час­тини: Карлу Лисому дісталася Франція, Людовику Німецькому - Ні­меччина, Лотарю, який номінально як старший одержав титул імпе­ратора, - Італія, Прованс та частина Південної Німеччини. З цього часу розпочинається, власне, історія Німеччини, Франції та Італії.