Розділ 9. Державне регулювання господарської діяльності: цілі та засоби здійснення

Posted in Хозяйственное право - Господарське право: ч.1 (В.С. Мілаш)

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Розділ 9. Державне регулювання господарської діяльності:  цілі та засоби здійснення


9.1. Поняття та значення державного регулювання економіки. Засоби державного регулювання господарських відносин

9.2.  Поняття ліцензування господарської діяльності. Порядок видачі, переоформлення та анулювання ліцензій.

Ліцензійні умови: контроль за дотриманням та відповідальність за порушення  

9.3.  Патентування господарської діяльності

9.4.  Порядок та форми підтвердження відповідності у законодавчо регульованій та нерегульованій сфері. Сертифікація 

9.5. Поняття та призначення стандартизації. Види стандартів. Порядок застосування стандартів. Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил  та відповідальність за їх порушення 

9.6.  Правове регулювання ціноутворення в Україні. Види цін і тарифів. Відповідальність за порушення законодавства про ціни

9.7.  Державна підтримка малого підприємництва

9.8.  Контроль за здійсненням господарської діяльності (види, форми, уповноважені особи). Порядок проведення перевірок суб’єктів господарської діяльності


 

9.1.     Поняття та значення державного регулювання економіки. Засоби державного регулювання господарських відносин


Згідно зі ст. 5 ГК України правовий господарський порядок в Укра­їні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморе­гулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та держав­ного регулювання макроекономічних процесів, ураховуючи конститу­ційну вимогу відповідальності держави перед людиною за свою діяль­ність, що цілком відповідає концепції соціально орієнтованої економіки, яка вимагає постійної взаємодії двох регулювальних чинників:

1) вну­трішнього (механізм ринкового саморегулювання) та

2) зовнішнього (державне регулювання).

Роль механізму ринкового саморегулювання не слід недооцінювати, адже він: сприяє раціональному розподілу ресурсів; впливає на обсяг та структуру виробництва, пристосовуючи його через ціни до плато­спроможного попиту; оздоровлює економіку, звільняючи її від збитко­вих, неконкурентоспроможних суб’єктів господарювання; змушує споживача обирати раціональну структуру споживання, що відповідає його доходам; інформує про наявність або відсутність товарів, їх корис­ність для споживача[1]. Проте ринковий механізм може реагувати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит, він не має «адаптера», здатного протистояти негативним явищам макро- економічного рівня (затяжний спад виробництва, високий рівень дов­готермінової інфляції, надмірний рівень безробіття, бідності тощо) та забезпечувати задоволення всіх загальносуспільних потреб. Традицій­но до виявів ринкового фіаско належать: ігнорування ринком проблем зовнішніх ефектів (найбільш помітні з них пов’язані із забрудненням довкілля); незацікавленість ринку у виробництві суспільних благ (ринок націлений переважно на створення приватних благ); концентрація та монополізація виробництва; безробіття й інфляція; байдужість ринку до соціальних проблем; неможливість за допомогою внутрішнього ринкового механізму здійснити прорив у галузі фундаментальної науки й техніки, а також глибоку структурну перебудову національної еконо­міки; надмірна диференціація регіонів країни та ін.[2] Отже, абсолютне підпорядкування принципам ринку без коригування господарського життя як на міжнародному, так і на національному рівнях, містить за­грозу дестабілізації національних соціально-економічних систем. Дер­жавне регулювання спрямовано не на порушення основних, принципо­вих правил функціонування ринку, а, навпаки на поглиблення, збага­чення змісту цих правил, приведення їх у відповідність до нових реалій[3]. Нерегульована дія системи законів ринку призводить до небажаних результатів (монополізації сфери виробництва та ринків збуту в різних галузях економіки; зростання соціальної нерівності до небезпечних меж; порушення екологічної рівноваги тощо), запобігти (чи усунути) які можна шляхом державного регулювання.

Державне регулювання економіки становить систему заходів за­конодавчого, адміністративно-виконавчого і контролюючого характе­ру, що здійснюються державою з метою підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України. Державне ре­гулювання на макрорівні ототожнюється з державним утручанням в економіку взагалі (таке регулювання націлено на усунення негативних явищ в економіці — спад виробництва, інфляцію, високий рівень без­робіття, дефіцит бюджету, низьку конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світовому ринку, погіршення навколишнього середовища тощо), державне регулювання на мікрорівні спрямовано на створення сприятливого клімату для здійснення підприємницької діяльності.

Під час окреслення меж зовнішнього регулювального впливу не повинно бути крайнощів: усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин чи, навпаки, невиправдане втру­чання органів держави в ці відносини[4]. Більше того, саме на державу покладено обов’язок забезпечити економічну безпеку (техніко- виробничу, ресурсну, зокрема, енергетичну, технологічну, воєнно- економічну, продовольчу, а також безпеку фінансового сектору еконо­міки та її сфер тощо), і підтримати екологічну рівновагу, що можливо тільки в умовах суспільного господарського порядку. Суспільний гос­подарський порядок є юридично оформленим упорядкуванням госпо­дарських відносин, зумовленим закономірностями соціально- економічного розвитку та створеним при залученні засобів державно­го регулювання, яке забезпечує одночасну реалізацію як приватних, так і загальносуспільних інтересів у сфері господарювання та відбиває моральні засади суспільства в цілому.

У юридичній літературі невипадково акцентується увага на нероз­ривному зв’язку правопорядку та національної безпеки, який виявля­ється, по-перше, у сферах, що предметно збігаються; по-друге, в учас­ті у їх забезпеченні фактично тих самих суб’єктів; по-третє, у немож­ливості нормального існування соціуму без правопорядку та безпеки. Різниця між названими категоріями полягає у змістових характеристи­ках: правопорядок — це юридично оформлене упорядкування суспіль­ного життя, а безпека — це ступінь та якість захищеності суспільства від потенційних загроз[5].

Публічний порядок у сфері ринкових відносин створюється та підтримується за допомогою розгорнутої системи засобів правового регулювання ринкових відносин, які зрештою утворюють специфічні механізми правового регулювання — правові режими. Правовий ре­жим як особливий порядок правового регулювання, що виражається в особливому поєднанні правових засобів, створює конкретний сту­пінь сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права, відповідно відбиває функціональну характеристику права. Правові режими надають адекватності й еластичності юридич­ній формі, дають змогу їй «більш чутливо вловлювати» відмінності неоднорідних соціальних зв’язків, точніше реагувати і враховувати особливості різних суб’єктів та об’єктів тощо. Інакше кажучи, вони є «індикаторами» змін, що відбуваються в суспільстві. Для правового режиму первинне значення мають такі умови, як час (різним проміж­кам часу притаманні свої тенденції розвитку тих чи інших сфер сус­пільних відносин, що є об’єктами правового впливу), простір (кожна сфера відносин потребує особливого підходу до її нормування з ура­хуванням притаманних їй особливостей), коло осіб, на які він поши­рюється. У будь-якому режимі всі три компоненти наповнюються своїм «живим» змістом[6].

На доктринальному рівні спостерігається спроба диференціації режимів державного регулювання підприємницької діяльності за сфе­рою її здійснення (режими активного, помірного та мінімального дер­жавного регулювання підприємницької діяльності). Режим активного регулювання має за свій предмет особливо важливі з погляду економіч­ної безпеки сфери діяльності (виробництво та транспортування нафти, нафтопродуктів та газу, енергопостачання, зв’язок, формування держ- резервів тощо) і утворюється за допомогою цілої низки засобів (методів) державного регулювання. Помірне державне регулювання здебільшого обмежується технічним регулюванням, що є правовим регулюванням відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог до продукції або пов’язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінен- ня відповідності та (або) ринкового нагляду. Нарешті, режим мінімаль­ного регулювання поширюється на такі види комерційної діяльності, як організація туризму, організація видовищних заходів, де можливос­ті для державного регулювання майже відсутні[7].

Засоби державного регулювання економіки (як засоби реалізації економічної політики) в економічній науці традиційно поділяють на непрямі й прямі. Непряме державне регулювання господарської діяль­ності здійснюється за допомогою економічних методів (облікові бан­ківські ставки, кредитні й податкові пільги, дотації, субвенції тощо) та заходів превентивного порядку, якими обмежуються негативні побічні ефекти ринкових процесів (заходи екологічної політики, охорони й від­новлення природного середовища, зокрема консервація частини націо­нальних ресурсів, яка виключає будь-які форми їх виробничого вико­ристання; визначення природних зон, у яких дозволяється здійснення лише певних видів господарської діяльності; заборона використання екологічно шкідливих технологій)[8]. Пряме державне регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою таких засобів, як реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензування, квоту­вання, розроблення стандартів і контроль за їх дотриманням тощо. Однак цей поділ є досить умовним, оскільки будь-який економічний метод також має елементи адміністрування[9]. Отже, більш доцільним вбачається диференціювання методів державного регулювання за ціля­ми регуляторної діяльності та сферами її проведення (внутрішній і зовнішній ринки). За цілями регуляторної діяльності виділяються ме­тоди забезпечення соціальної спрямованості економіки, економічної безпеки суспільства і держави, стимулювання суспільно важливих ви­дів господарської діяльності[10] тощо.

Сьогодні однією з найбільш виразних тенденцій розвитку господар­ських правовідносин є ускладнення системи засобів державного регулю­вання, їх диференціація за об’єктами регулювального впливу. Загальний об’єкт державного регулювання — уся система ринкових відносин, від­повідно спеціальними об’єктами регулювального впливу є:

1) процеси, спрямовані на економічне перетворення (приватизаційний, інноваційний процеси тощо);

2) виробничі ринки різноманітних товарів (цукру, лікар­ських засобів, електроенергії, сільськогосподарської продукції та ін.) та послуг (фінансових, інформаційних, транспортних тощо), їх окремі сег­менти;

3) окремі види діяльності, що провадяться в межах різних ви­робничих ринків (інвестиційна, концесійна, лізингова, комерційне посе­редництво тощо);

4) окремі економічні операції (з металобрухтом, з до­рогоцінними металами та дорогоцінним камінням, з давальницькою сировиною, з перевезення небезпечних вантажів, зовнішньоекономічні операції тощо);

5) товар (у широкому значенні слова) як безпосередній результат господарської діяльності (включаючи ціни на такий товар, вимоги до його якісних характеристик тощо) та ін.

Основні засоби регулювального впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання закріплені у ст. 12 ГК України. Серед них — державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податко­вих та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Засоби державного регулювання «упроваджуються» в саму систему ринкових відносин та разом із механізмом ринкового само­регулювання створюють «адаптер» ринку, що має забезпечити його ефективне функціонування.