Розділ 3. Господарська діяльність
Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 
Хозяйственное право - Господарське право: ч.1 (В.С. Мілаш)

Розділ 3. Господарська діяльність



3.1.  Поняття та види господарської діяльності. Поняття господарського забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів

3.2.  Поняття та історія розвитку підприємництва. Його кваліфікаційні ознаки. Відмежування підприємницької діяльності від промислу

3.3.  Заборони та обмеження здійснення господарської і підприємницької діяльності. Правові наслідки здійснення підприємницької діяльності без реєстрації або забороненої господарської діяльності


3.1.   Поняття та види господарської діяльності. Поняття господарського забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів

Поняття «господарська діяльність» отримало нормативне закріплен­ня в низці нормативно-правових актів.

-    Відповідно до ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»[1] від 1 червня 2000 р. господарською визначається будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юри­дичних осіб, а також фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяль­ності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

-    За статтею 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»[2] від 16 квітня 1991 р. господарською є будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном мате­ріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару.

-    Згідно зі ст. 1. 32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»[3] від 28 грудня 1994 р. (в ред. від 22 травня 1997) господар­ською є будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосеред­ня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постій­ною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

-    Відповідно до ст. 3 ГК України господарською є діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямова­на на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надан­ня послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Специфіка господарської діяльності визначається: сферою її здій­снення (сфера суспільного виробництва); змістом (виробництво су­спільних благ, що мають мінову та споживчу вартість, для задоволення потреб інших учасників господарських відносин та реалізація цих благ у товарній формі на іншій еквівалент); суб’єктами, які її здійснюють (ними є суб’єкти господарювання); інтересами, які виникають та мають бути реалізовані під час її здійснення (приватні інтереси в одер­жанні прибутку та/або досягненні інших соціально-економічних резуль­татів, які є об’єктами як приватних, так і публічних інтересів).

Приватний економічний інтерес суб’єкта господарювання виявля­ється у його прагненні здобути економічну вигоду (дохід) як безпосе­редньо, так й опосередковано (шляхом самоінвестування), та забезпе­чити власний довгостроковий конкурентний розвиток (за винятком випадків, коли за умовами господарювання вільна конкуренція немож­лива, або коли задоволення попиту на певному ринку є більш ефектив­ним за умови відсутності конкуренції) за допомогою не тільки внутріш- ньофірмової цінової політики, а й отримання конкурентних переваг у здобутті цієї вигоди (шляхом підвищення якості товарів, використання у виробничому процесі новітніх технологій, зниження трансакційних витрат, формування ефективних партнерських відносин тощо). Відпо­відно об’єктами приватних інтересів господарюючого суб’єкта є як економічні блага у формі товарів (оплачена вартість яких становить частину собівартості товарів, що будуть виготовлені ним самим) або їх еквіваленту (як правило, грошового), так і встановлення організаційно- господарських зв’язків з іншими суб’єктами господарювання, необхід­них йому для успішного здійснення господарської діяльності в межах певного ринкового сегмента.

Об’єктами публічних інтересів є чисельні соціально-економічні ефекти, які мають бути досягнуті унаслідок задоволення найважливіших загальносуспільних потреб. Такі ефекти виявляються у запобіганні ви­току економічних ресурсів з країни, залученні інвестицій до найбільш пріоритетних сфер суспільного виробництва, формуванні дохідної час­тини бюджетів (попередженні створенню дефіциту бюджету), уникненні загрози дефіциту товарів, забезпеченні продовольчої безпеки, безпеки здоров’я людини та довкілля (екологічна безпека) тощо.

Залежно від мети господарської діяльності виокремлюють два її різновиди: підприємницьку і некомерційну господарську діяльність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприєм­ництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність, що здійснюватиметься без мети одержання прибутку, є не- комерційним господарюванням.

Загальні засади здійснення некомерційного господарювання визна­чено у главі V ГК України. Відповідно до ст. 52 ГК України, некомер- ційне господарювання визначається як самостійна систематична гос­подарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результа­тів, без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяль­ність здійснюється некомерційними суб’єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організа­ційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених ГК України та іншими законами. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної госпо­дарської діяльності визначається ГК України та іншими законами. На суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господар­ської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб’єктами господарювання, які визначаються ГК України та іншими законодавчими актами.

Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонуван­ня, що здійснюється за участю або без участі суб’єктів господарювання, відповідно до п. 3 ст. 3 ГК України, визначається як господарче забез­печення діяльності негосподарюючих суб’єктів. Утім чинне законодав­ство не проводить чіткого розмежування між поняттями «негоспода- рюючий суб’єкт» та «суб’єкт господарювання» (до суб’єктів господа­рювання, окрім господарських організацій віднесено й інших юридичних осіб — див. ч. 2 ст. 55 ГК України). Як наслідок, у статутах (положеннях) негосподарюючих суб’єктів досить часто, окрім основного різновиду їхньої діяльності (який узагалі не пов’язаний зі сферою товарного ви­робництва), закріплено також їх можливість займатися господарською діяльністю, натомість мова повинна йти тільки про господарське забез­печення статутної діяльності, для якої вони створені. Господарське забезпечення статутної діяльності негосподарюючого суб’єкта хоча й містить окремі ознаки господарської, однак, здійснюється таким суб’єктом винятково для підтримання матеріально-технічного під­ґрунтя свого функціонування й не має на меті систематичне виробни­цтво та реалізацію суспільного продукту[4] з економічними характерис­тиками (чинниками) товару.

Господарська діяльність повинна здійснюватися тільки суб’єктами господарювання, тобто суб’єктами, які самостійно й систематично з метою досягнення економічних і соціальних результатів виробляють та реалізують товароздатний суспільний продукт.

Останнім часом можна спостерігати тенденцію переходу окремих со­ціальних інститутів до сфери товарного виробництва (ідеться насамперед про створення комерційних клінік, закладів освіти тощо). Однак є й такі соціальні інститути, які об’єктивно не можуть увійти до інфраструктури товарного виробництва, інакше кажучи, «перетворитися» на суб’єктів господарювання (наприклад, релігійні установи, благодійні організації, об’єднання громадян тощо). Втім, чинне законодавство має велику кіль­кість суперечностей щодо цього. З одного боку, діяльність негосподарю- ючих суб’єктів, спрямована на створення й підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за учас­тю або без участі суб’єктів господарювання, за чинним законодавством кваліфікується як господарче забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів. У той же час в окремих нормативних актах зазначене питання розглядається по-іншому. Так, за ст. 20 Закону України «Про благодійни­цтво та благодійні організації»[5] від 16 вересня 1997 р. благодійна органі­зація має право здійснювати господарську діяльність, спрямовану на ви­конання своїх статутних цілей і завдань. Однак благодійна організація не є суб’єктом господарювання, оскільки створюється не заради здійснення господарської діяльності. Будь-яка діяльність цих суб’єктів, пов’язана зі створенням та реалізацією товару, завжди спрямована на виконання їх статутних цілей та завдань, та має провадитися у межах, потрібних для підтримання матеріально-технічної основи їх функціонування.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про господарську діяльність у Зброй­них Силах України»[6] від 21 вересня 1999 р., господарська діяльність у Збройних Силах України — це специфічна діяльність військових час­тин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, яка пов’язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності та перед­бачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, вико­нання робіт і надання послуг, передання в оренду рухомого та нерухо­мого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом. Господарська діяльність у Збройних Силах України здійснюється з метою отримання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілі­заційної готовності, хоча така діяльність за ГК України кваліфікується як господарське забезпечення. Так само не є суб’єктом господарювання об’єднання громадян, яке згідно зі ст. 1 Закону України «Про об’єднання громадян»[7] від 16 червня 1992 р. створюється для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Відповідно допоміжна діяльність об’єднання громадян у сфері народного господарства є господарським забезпеченням. У свою чергу, некомерційним господарюванням може займатися лише підприємство, створене об’єднанням громадян. Ігно­руючи цю обставину, в ЦК України (ст. 86) зазначено, що об’єднання громадян, як й інші установи, непідприємницькі товариства (спожив­чі кооперативи) можуть, окрім своєї основної діяльності, здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню (курсив автора). Однак такі твердження є неприпустими­ми, оскільки однією з ключових ознак підприємницької діяльності є її легітимність, яка передбачає можливість здійснення цієї діяльності тільки суб’єктами господарювання (підприємцями). Окремі економіч­ні операції, які провадяться суб’єктами, що не мають статусу підпри­ємців, можуть мати комерційний характер, однак за умови що це не суперечить чинному законодавству, їх установчим документам та меті, задля якої їх засновано, що не перетворює саму діяльність цих суб’єктів на підприємництво (діяльність завжди передбачає систематичні дії, спрямовані на досягнення певної мети, якою у даному випадку є одер­жання прибутку). Це безпосередньо випливає зі ст. 42 ГК України (де міститься визначення підприємницької діяльності), в якій не передба­чено можливість здійснення підприємницької діяльності іншими суб’єктами, які не мають статусу підприємців. Такі суб’єкти можуть тільки засновувати підприємства — суб’єкти підприємницької діяль­ності.

Незважаючи на те, що окремі правочини/угоди негосподарюючих суб’єктів, або суб’єктів некомерційного господарювання можуть бути вчинені задля отримання прибутку, це не змінює легальну мету їх ді­яльності (яка може бути тільки однією). Будь-яку юридичну особу не може бути одночасно створено як із підприємницькою, так і непідпри- ємницькою метою (на діяльність організації, яку створено з непідпри- ємницькою метою, поширюється інший режим оподаткування). Відпо­відно до ч. 3 ст. 53 ГК України, у разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт некомерцій- ного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення ГК України та інших законів, якими регулюється підприємництво.

Отже, з ч. 3 ст. 53 ГК України виходить, що суб’єкти некомерційного господарювання у будь-який час за власним бажанням можуть змінити мету своєї господарської діяльності. Однак зазначене положення не узго­джується зі ст. 52 ГК України, яка передбачає здійснення некомерційної господарської діяльності суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, а також іншими суб’єктами господарю­вання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. При цьому чинне законодавство, яким встанов­люється порядок державної реєстрації юридичних осіб, не вимагає під час її здійснення визначення характеру діяльності юридичної особи (ко­мерційне чи некомерційне господарювання чи будь-яка інша суспільна діяльність поза межами сфери суспільного виробництва), яка буде нею проваджуватися, відповідно не передбачає самі випадки та порядок змі­ни статусу некомерційного суб’єкта господарювання на суб’єкта підпри­ємницької діяльності тощо.

На сьогодні державна реєстрація юридичних осіб визначається тільки як засвідчення факту їх створення (набуття загального право­вого статусу юридичної особи — В. М) або припинення (втрату цього правового статусу). Втім, немає необхідності у з’ясуванні спеціального правового статусу юридичних осіб тільки тоді, коли всі вони в одна­ковому обсязі можуть мати права та обов’язки в певній сфері суспільних відносин (приміром, всі юридичні особи можуть бути спадкоємцями за заповітом), крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. У сфері ж господарювання юридичні особи мають різний комплекс господарських прав та обов’язків, який залежить від їх спе­ціального правового статусу.

Спеціальний правовий статус є складною (збірною) конструкцією, яка у межах господарського права дозволяє з ’ясувати, ким є юридична особа: суб ’єктом комерційного господарювання, суб ’єктом некомер- ційного господарювання, негосподарюючим суб’єктом. Отже, факт державної реєстрації, на переконання автора, має визнаватися як за­свідчення не тільки факту створення або припинення юридичної особи, а й набуття нею спеціального господарсько-правового статусу (су­купності прав, свобод, обов’язків та законних інтересів у сфері госпо­дарювання, що визнаються та гарантуються державою), яким окреслю­ються межі її правомірної участі в господарському обороті. Встанов­лення такого статусу передусім потребує чіткого визначення мети ді­яльності юридичної особи як умови, без якої неможливо її існування (сфери діяльності, в яких буде досягатися мета, окреслюються видами діяльності, які не повинні суперечити цій меті).

У статті 88 ЦК України (яка визначає загальні вимоги до змісту установчих документів) передбачається визначення мети діяльності тільки в установчому акті установи (про види діяльності взагалі не йде мова). Втім, у ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» пе­редбачається, що установчі документи товариства повинні містити відомості про предмет і цілі його діяльності. Так само за ст. 8 Закону України «Про кооперацію» статут кооперативу повинен містити такі відомості про мету його створення і вичерпний перелік видів його діяльності. Слід також звернути увагу, що для проведення держав­ної реєстрації юридичної особи подається реєстраційна картка, форму якої затверджено наказом Держпідприємництва від 20 квітня 2007 р. № 54 (форма № 1), в якій обов’язково мають бути вказані види еконо­мічної діяльності юридичної особи (на момент реєстрації вид еконо­мічної діяльності, який записаний першим, вважається основним).

У деяких випадках чинне законодавство вказує на можливість здій­снення господарської діяльності негосподарюючими суб’єктами опо­середковано, незважаючи на саму кваліфікаційну ознаку господарської діяльності — самостійне (безпосереднє) її здійснення. Так, за ст. 23 Закону України «Про Товариство Червоного Хреста України»[8] від 28 листопада 2002 р. Товариство Червоного Хреста України з метою виконання своїх статутних завдань може здійснювати необхідну госпо­дарську діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ та організацій зі статусом юридичної особи, а також заснування підпри­ємств у порядку, установленому законодавством, тоді як некомерційним суб’єктом господарювання є підприємство, створене Червоним Хрестом України. У статті 28 Закону України «Про організації роботодавців»[9] від 24 травня 2001 р. також передбачено, що організації роботодавців та їх об’єднання з метою виконання статутних цілей та завдань мають право здійснювати необхідну господарську діяльність шляхом створен­ня в установленому законом порядку підприємств, установ або органі­зацій із статусом юридичної особи, тоді як організація роботодавців є громадською неприбутковою та об’єднує роботодавців на засадах до­бровільності і не займається виробництвом суспільного продукту. Таких прикладів у чинному законодавстві є чимало, і це свідчить про потре­бу в «наведенні порядку» у блоці нормативно-правових актів, присвя­чених нормуванню правового становища учасників господарських від­носин.