Розділ 2. Державна політика у сфері господарювання

2.1.  Державна економічна та правова політика:  основні напрями, форми та засоби реалізації 

2.2.  Прогнозування та планування економічного розвитку

2.3.  Принципи правового регулювання господарської діяльності 

2.4.  Державна регуляторна політика. Компетенція та повноваження Державного комітету з питань регуляторної політики та   підприємництва

 

 

2.1.   Державна економічна та правова політика: основні напрями, форми та засоби реалізації

На доктринальному рівні поняття «державна політика» розгляда­ється з трьох ракурсів:

а) як набір відповідних ідей, поглядів, уявлень, принципів, цілей, пріоритетів та правових засобів, спрямованих на за­безпечення оптимального рівня розвитку та функціонування суспільних відносин (однак шляхом поєднання різних за своєю природою явищ (принципи, ідеї + цілі + засоби тощо) досить складно пояснити при­роду феномену правової політики);

б) як безпосередня діяльність дер­жави у сфері правового регулювання щодо створення та використання механізму правового регулювання (утім, будь-яка діяльність у сфері правового регулювання має здійснюватися в межах правової політики та є нетотожною останній);

в) як напрямки діяльності держави щодо охорони приватних і публічних інтересів, інакше кажучи, як розроблен­ня та реалізація стратегії й тактики державного управління, засновано­го на пріоритеті права.

Найбільш виправданими видаються погляди на державну політику як на сукупність принципів, пріоритетів, напрямів діяльності держа­ви щодо охорони приватних і публічних інтересів у тій чи іншій сфері суспільних відносин шляхом юридичного забезпечення всього спектра соціальних, правових та економічних реформ, стабільності та право­порядку в країні.

Важливими формами проведення державної політики в суспільне життя є економічна політика, як засіб відтворення економічного і науково-технічного потенціалу та створення умов для динамічного роз­витку суспільного виробництва, та правова політика, як засіб юридич­ної легітимації офіційного політичного курсу країни, спрямованого на вдосконалення всього комплексу правових засобів.

Державна економічна та правова політика у сфері господарювання мають спільний об’єкт впливу (вся сукупність відносин, що утворюють господарський оборот), спільну мету (забезпечення економічної без­пеки, підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України, оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господа­рювання і споживачів тощо), спільні напрямки (структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна політика, цінова політика, політика інституційних перетворень тощо); проте кожній з них притаманні свої форми та система засобів реалізації, спрямованих на досягнення спільної мети.

Формами реалізації державної економічної політики є розробка економічної стратегії та економічної тактики. Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на три­валу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, питань культурного розвитку, за­безпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріори­тетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтер­еси суб’єктів господарювання. Економічна тактика — сукупність най­ближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що скла­даються в поточному періоді розвитку народного господарства.

У розвинених країнах розробка економічної політики спирається на взаємодоповнюючих теоріях (ліберальна модель економіки, модель державного управління економікою, модель розвитку, що ґрунтується на підтримці національних макротехнологічних пріоритетів), одна з яких стає домінуючою^[1].

Засобами реалізації державної економічної політики: 1) на макро- рівні прогнозування та планування економічного розвитку, що отримує правове закріплення у програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і со­ціального розвитку, а також інших законодавчих актах; 2) на мікрорів- ні — засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК України).

Важливою формою державного контролю за процесом формування та виконання програм економічного і соціального розвитку є відповід­ні постанови Верховної Ради України, що приймаються за результатами слухань інформації Кабінету Міністрів України (КМУ) про діяльність КМУ щодо розробки і виконання тих чи інших державних програм. Д. В. Задихайло ґрунтовно зауважує на потребі у забезпеченні систем­ного вдосконалення законодавства з питань економічної політики дер­жави та наголошує на необхідності здійснення таких кроків:

-   визначення обов’язку держави мати в постійному режимі систему програм, зокрема економічного розвитку. Така системність передбачає визначення ієрархії напрямів економічної політики, щонайменше — їх співвідношення, відповідно і системність, ієрархічність програмування економічного розвитку;

-   визначення рівня і формату правового закріплення стратегії еко­номічного розвитку та прогнозів економічного розвитку регіонів, сек­торів, країни в цілому у контексті світогосподарських процесів;

-   створення цілісної системи державного планування, що має коор­динуватися з єдиного центру^[2].

Державна економічна політика реалізується через застосування державою окремих відносно усталених комплексів засобів приватно­правового та публічно-правового регулювання. Серед них Д. В. Зади- хайло виокремлює такі:

1)  сфери переважно приватноправового регулювання, де роль дер­жави виявляється через його законодавче забезпечення. Публічно- правове регулювання зведено до мінімуму;

2)  сфери переважно приватноправового регулювання, де держава, однак, стимулює створення суб’єктами господарювання саморегулівних організацій з делегуванням їм окремих регулятивних повноважень, що зазвичай притаманні компетенції відповідних органів державної ви­конавчої влади;

3)  сфери, де існує необхідність створення спеціальних інститутів, за допомогою яких утворюється складна інфраструктура ринку окремих послуг, завдяки якій такі ринки можуть функціонувати;

4)  сфери, де державна економічна політика реалізується через ство­рення спеціальних органів державної виконавчої влади з широким спектром функціонально-владного забезпечення залежно від особли­востей економічного процесу та бажаних показників кількісного й якісного економічного зростання;

5)   сфери застосування засобів державного регулювання, що є публічно-правовими за своєю природою;

6)  сфери, де держава вважає за необхідне здійснювати господарську діяльність через створення й функціонування підприємств державної форми власності (у такому разі держава отримує можливість безпосе­редньо впливати на ринкову кон’юнктуру, протидіяти антиконкурент- ним узгодженим діям інших учасників ринку)^[3].

Одним із визначальних факторів успішного демократичного рефор­мування українського суспільства, становлення в Україні правової держави, конкурентноздатної ринкової економіки, забезпечення гаран­тованої реалізації прав і свобод громадян є проведення ефективної правової політики^[4]. Зміст правової політики становить вибір пріори­тетів, формування моделей розвитку правової системи, суспільства в цілому. Серед форм реалізації правової політики найчастіше виокрем­люють: доктринальну (в її межах визнаються керівні принципи усіх етапів правового регулювання); правозахисну (охорона та захист прав громадян, різних форм власності, правопорядку в цілому); правотворчу (стрижень якої становить законодавча форма); правозастосовну (зазна­чена форма втілюється в правозастосовних актах, що мають відповіда­ти нормативним приписам); правове забезпечення функціонування держави та її органів (створення оптимальних умов їх діяльності, наді­лення їх певним обсягом повноважень, необхідних для виконання по­кладених на них функцій) та ін.

Засобами реалізації правової політики у сфері господарювання — є сукупність усіх господарсько-правових засобів, що залучаються до впо­рядкування господарських відносин, утвердження та підтримання суспільного господарського порядку. Використання зазначених засобів має відбуватися в контексті чіткого визначення пріоритетів державної політи­ки, яка не може засновуватися на суперечливих, взаємовиключних прин­ципах (інакше вона буде непослідовною та малоефективною). На сьогодні у деяких нормативно-правових актах відбито принципи державної полі­тики в різних сферах господарської діяльності, які служать загальними орієнтирами правового регулювання господарської діяльності.

Так, згідно із ст. 5 Закону України «Про електроенергетику»^[5] від 15  жовтня 1997 р. державна політика в електроенергетиці базується на принципах: державного регулювання діяльності в електроенергетиці; створення умов безпечної експлуатації об’єктів електроенергетики; забезпечення раціонального споживання палива та енергії; дотримання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб’єктами відносин, пов’язаних з виробництвом, переданням, постачанням і використанням енергії; створення умов для розвитку і підвищення технічного рівня електроенергетики; підвищення екологічної безпеки об’єктів електро­енергетики; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів енергії; збереження цілісності та забезпечення надійного й ефективного функ­ціонування об’єднаної енергетичної системи України, єдиного диспет­черського (оперативно-технологічного) управління нею; сприяння розвитку конкурентних відносин на ринку електричної енергії; забез­печення підготовки кадрів високої кваліфікації для електроенергетики; створення умов для перспективних наукових досліджень; забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики; забезпечення від­повідальності енергопостачальників і споживачів; сприяння розвитку вітроенергетики як екологічно чистої та безпаливної підгалузі енерге­тики шляхом оплати вітровим електростанціям всієї виробленої ними електричної енергії в повному обсязі у грошовій формі, без застосуван­ня будь-яких видів заліків погашення заборгованості по розрахунках за електроенергію.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про інноваційну діяльність»^[6] від 4 липня 2002 р. основними принципами державної інноваційної політики визнано: орієнтацію на інноваційний шлях розвитку економі­ки України; визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку; формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності; створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу; забезпечення взаємо­дії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвиткові інноваційної діяльності; ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримку підприємництва у науково-виробничій сфері; здійснення заходів на підтримку міжнарод­ної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зо­внішній ринок; фінансову підтримку, здійснення сприятливої кредитної, податкової та митної політики у сфері інноваційної діяльності; сприян­ня розвиткові інноваційної інфраструктури; інформаційне забезпечен­ня суб’єктів інноваційної діяльності; підготовку кадрів у сфері іннова­ційної діяльності.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про нафту і газ»^[7] від 12 липня 2001 р. принципами державної політики в нафтогазовій галузі виділено: дер­жавне управління в нафтогазовій галузі; державне регулювання діяль­ності в нафтогазовій галузі; збереження цілісності та забезпечення надійності і ефективності функціонування Єдиної газотранспортної системи України, єдиного диспетчерського (оперативно-технологічного) управління нею; створення умов для розвитку й підвищення ефектив­ності діяльності нафтогазової галузі; безпеку експлуатації об’єктів нафтогазової галузі; раціональне споживання газу, нафти та продуктів їх перероблення й упровадження енергозберігаючих технологій, вклю­чаючи обладнання газопроводів газотурбінними та турбодетандерними установками; дотримання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб’єктами відносин, пов’язаних із видобутком, транспортуван­ням, постачанням і використанням газу, нафти та продуктів їх перероб­лення; забезпечення екологічно безпечного функціонування об’єктів нафтогазової галузі; забезпечення захисту прав та інтересів усіх суб’єктів відносин, що виникають у зв’язку з геологічним вивченням нафтогазоносності надр, розробкою родовищ нафти і газу, перероблен­ням нафти і газу, зберіганням, транспортуванням та реалізацією нафти, газу та продуктів їх перероблення, споживачів нафти і газу та праців­ників галузі; сприяння розвиткові конкурентних відносин на ринку газу, нафти та продуктів їх переробки; забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для нафтогазової галузі; створення умов для під­тримання стабільного фінансового стану нафтогазової галузі; взаємну відповідальність постачальників газу, нафти і продуктів їх перероблен­ня та споживачів; створення умов для перспективних наукових дослі­джень; забезпечення раціонального використання надр в інтересах Українського народу і надрокористувачів; пріоритетне використання національного науково-технічного, технологічного та кадрового по­тенціалу.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»^[8] від 10 січня 2002 р. принципами державної політики у сфері питної води та питного водопостачання є: державне управління і регулювання відносин у сфері питної води та питного водопостачання; пріоритетність питного водопостачання перед іншими видами спеці­ального водокористування; гарантоване першочергове забезпечення питною водою населення для забезпечення питних, фізіологічних, санітарно-гігієнічних і побутових потреб; раціональне використання питної води; науково обґрунтоване нормування якості питної води, нормативів її споживання та формування тарифів на послуги централі­зованого водопостачання і водовідведення; наближення вимог держав­них стандартів на питну воду, технологій виробництва питної води, а також засобів вимірювання і методів оцінювання до відповідних стан­дартів, технологій, засобів і методів, прийнятих у Європейському Со­юзі; дотримання оптимального балансу використання поверхневих і підземних вод для питного водопостачання; обов’язковість державної експертизи й оцінювання експлуатаційних запасів підземних вод для питного водопостачання; обов’язковість державної екологічної і санітарно-епідеміологічної експертизи проектів господарської, інвес­тиційної та іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан джерел і систем питного водопостачання; економічне стимулювання раціонального використання питної води споживачами; неминучість відповідальності у разі порушення законодавства у сфері питної води та питного водопостачання; відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства у сфері питної води та питного водопоста­чання; забезпечення вільного доступу до інформації про якість питної води, стан джерел і систем питного водопостачання, порядок форму­вання нормативів питного водопостачання та тарифів на послуги цен­тралізованого водопостачання і водовідведення; дотримання єдиних правил, норм і стандартів усіма суб’єктами відносин у сфері питної води та питного водопостачання; ліцензування господарської діяльно­сті із централізованого водопостачання та водовідведення; заборона відключення об’єктів питного водопостачання та водовідведення від системи енерго-, газо-, теплопостачання як об’єктів життєзабезпечення  стратегічного призначення.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про теплопостачання»¹ від 2  червня 2005 р. принципами державної політики у сфері теплопоста­чання є: забезпечення енергетичної безпеки держави; державне управ­ління і регулювання відносин у сфері теплопостачання; оптимальне поєднання систем централізованого, помірно-централізованого, децен­тралізованого та автономного теплопостачання відповідно до затвер­джених місцевими органами виконавчої влади схем теплопостачання з періодом перегляду п’ять років; державне підтримання та стимулюван­ня у сфері теплопостачання; формування цінової та тарифної політики; пріоритетний розвиток застосування технології комбінованого вироб­ництва теплової та електричної енергії та використання вторинних енергетичних ресурсів, нетрадиційних і поновлювальних джерел енер­гії; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів; взаємна відпо­відальність суб’єктів відносин у сфері теплопостачання за якісне по­стачання теплової енергії та своєчасну її оплату; періодичний перегляд, удосконалення й техніко-економічна оптимізація схем теплопостачання, затверджуваних місцевими органами виконавчої влади; дотримання стандартів, правил і норм усіма суб’єктами відносин у сфері теплопос­тачання; заборона відключення в опалювальний період об’єктів тепло­постачання від систем енерго-, газо-, водопостачання як об’єктів жит­тєзабезпечення і стратегічного призначення; створення умов для функ­ціонування сфери теплопостачання на принципах самоокупності; спри­яння розвиткові конкурентних відносин на ринку теплової енергії; встановлення відповідальності суб’єктів теплопостачання за порушен­ня законодавства у сфері теплопостачання; підвищення екологічної безпеки систем теплопостачання; створення умов для впровадження енергозберігаючих технологій; забезпечення впровадження засобів об­ліку і приладів регулювання споживання теплової енергії.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про пестициди і агрохімікати»¹ від 2   березня 1995 р. державна політика у цій сфері ґрунтується на прин­ципах: пріоритетності збереження здоров’я людини й охорони навко­лишнього природного середовища щодо економічного ефекту від за­стосування пестицидів і агрохімікатів; державної підконтрольності їх ввезення на митну територію України, реєстрації, виробництва, збері­гання, транспортування, торгівлі й застосування; обґрунтованості їх застосування; мінімалізації використання пестицидів за рахунок упро­вадження біологічного землеробства та інших екологічно безпечних, нехімічних методів захисту рослин; безпечності для здоров’я людини та навколишнього природного середовища під час їх виробництва, ви­пробування і застосування за умови дотримання вимог, встановлених державними стандартами, санітарними нормами, регламентами та ін­шими нормативними документами; єдності державної політики щодо діяльності, пов’язаної з пестицидами й агрохімікатами.

У статті 6 Закону України «Про трубопровідний транспорт»¹ від

15  травня 1996 р. зазначається, що основними принципами державної по­літики у сфері трубопровідного транспорту, враховуючи його пріори­тетність в економіці України, є: забезпечення надійного та безпечного функціонування трубопровідного транспорту; забезпечення виконання першочергових завдань, спрямованих на підтримання обороноздатності держави; координація науково-дослідних, пошукових, проектно- конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі; сприяння реконструкції та модернізації діючих об’єктів, оснащення їх сучасним ефективним обладнанням, автоматизованими системами обліку й контролю тощо; зменшення енергетичної залеж­ності України від держав-експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки); дотримання екологічної безпеки тру­бопровідного транспорту; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідного тран­спорту; забезпечення якісних і безпечних послуг під час транспорту­вання енергоносіїв та хімічних продуктів через територію України; сприяння раціональному транспортуванню вуглеводнів, хімічних про­дуктів, води та інших продуктів і речовин; сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту.