2.1. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

Будь-яка держава повинна надавати певні гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. В Україні державні гарантії поділя­ються на загальні й майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фі­нансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресур­сів. Держава законодавчо забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів недобро­совісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприєм­ницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забез­печення захисту права власності підприємця. Вилучення держа­вою у підприємця його основних та оборотних фондів й іншого використовуваного ним майна забороняється, за винятком випад­ків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадя­нами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що захищаються законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устатку­вання), необхідне для здійснення ними підприємницької діяль­ності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці й перепід­готовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних тери­торій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з подаль­шим їх продажем або переданням їх у кредит підприємцям; стиму­лює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Як зазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відно­сини, до яких належить і господарська діяльність. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин у сфері госпо­дарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо розмежовувати поняття "учас­ник господарювання" і "суб'єкт господарювання" з метою усунення подальшої плутанини цих понять. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава, органи державної влади та органи місцевого само­врядування не є суб'єктами господарювання. Відповідно до цього органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь у господарській діяльності, але не є суб'єктами господа­рювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім органі­заційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, що наділений господар­ською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. Держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування в господарській діяльності можуть брати безпосе­редню участь лише на підставі, у межах повноважень та у спо­сіб, що визначені законами України.

Втручання державних органів у господарську діяльність під­приємців забороняється, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів, пов'язаних зі здійсненням контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприєм­цям вказівки тільки відповідно зі своєю компетенцією, встановле­ною законодавством. У разі видання державним або іншим орга­ном акта, що не відповідає його компетенції або вимогам зако­нодавства, підприємець має право звернутися до суду або до арбіт­ражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємни­цької діяльності інших форм власності.

 

2.2. Форми реалізації державою економічної політики

Зважаючи на основні риси державного регулювання господарської діяльності, воно є попередньою стадією реалізації економічної полі­тики й має державно-політичний характер, а саме: у сфері господа­рювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соціальну політику, спрямовану на реалі­зацію й оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення загалом.

Економічна стратегія — це вибраний державою курс економіч­ної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямова­ний на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного по­тенціалу та національного багатства, підвищення народного доб­робуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що відбува­ються в національному та світовому господарстві, і враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, за­вдань, засобів і способів їх досягнення з метою реалізації стратегіч­ного курсу економічної політики в конкретних умовах, що склада­ються на сучасному етапі розвитку народного господарства. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначен­ня засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного та соціального розвит­ку, а також відповідних законодавчих актах (ст. 9 ГКУ).

До основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, належать:

•    структурно-галузева політика, спрямована на здійснення держа­вою прогресивних змін у структурі народного господарства, удос­коналення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій,стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність віт­чизняної продукції та підвищення рівня життя населення. Скла­довими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює від­носно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

•    інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентра­ції коштів на потреби розширеного відтворення основних засо­бів виробництва, переважно в галузях, розвиток яких визна­чено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним;

•    амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найсприятливіших та рівноцінних умов забез­печення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

•    політика інституційних перетворень, спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шля­хом трансформування відносин власності, роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єк­тами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання, а також ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

•    цінова політика, спрямована на регулювання державою відно­син обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення екві­валентності у процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та вида­ми господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

•    антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності су­б'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння розвитку ефек­тивної соціально орієнтованої економіки;

•    бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналі­зацію формування доходів і використання державних фінан­сових ресурсів, підвищення ефективності державних інвести­цій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулю­вання державного боргу та забезпечення соціальної справед­ливості при перерозподілі національного доходу;

•    податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів госпо­дарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціаль­ної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

•    грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення на­родного господарства економічно необхідним обсягом грошо­вої маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

•    валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних ва­лют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

•    зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними су­б'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності насе­лення.

Як зазначалося, соціальне призначення державного регулюван­ня господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською ком­петенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин влас­ності. Так, у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику, що передбачає захист прав споживачів, політику заробіт­ної плати і доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення.