Глава LIV ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА ІНОЗЕМНОГО НОТАРІАТУ

§ 1. Міжнародно-правове співробітництво у нотаріальній сфері

§ 2. Міжнародний обіг нотаріальних актів

§ 3. Міжнародний союз нотаріату

 

§ 1. Міжнародно-правове співробітництво у нотаріальній сфері

Нотаріуси відповідно до законодавства України, міжнародних до­говорів застосовують норми іноземного права (ст. 98 Закону «Про нотаріат», далі — Закону).

Застосування законодавства іноземних держав з точки зору загаль­них правил, як і інші аспекти вчинення нотаріальних дій з іноземним елементом, здійснюється з урахуванням вимог Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», що застосовуєть­ся до питань, які виникають у сфері нотаріального оформлення при­ватноправових відносин з іноземним елементом. Правила цього Закону про визначення права, що підлягає застосуванню судом, по­ширюються і на нотаріат, як на інший орган, що має повноваження вирішувати питання про право, що підлягає застосуванню (ч. 4 ст. 4 Закону «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до ст. 1 цього Закону зміст терміна «іноземний елемент» визначається як ознака, що характеризує приватноправові відносини і виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридич­ною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє право­відносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права зазначеного Закону, інших за­конів, міжнародних договорів України. Колізійна норма — це норма, що визначає, право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом. Якщо відповідно до цих правил неможливо визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право, яке має більш тісний зв’язок із приватноправовими відносинами.

При визначенні права, що підлягає застосуванню, нотаріус керу­ється тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачене законом.

Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відо­мі праву України або відомі під іншою назвою або із іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення права України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

При застосуванні права іноземної держави нотаріус встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою засто­сування і доктриною у відповідній іноземній державі.

У літературі неодноразово наголошували на проблемах визначення нотаріусом змісту норм іноземного права. Так, зазначалося, що у зв’язку з тим, що Законом «Про нотаріат» не передбачені чіткі механізми отримання інформації про зміст норм іноземного права, їх тлумачення і практику застосування, нотаріуси позбавлені можливості застосову­вати такі норми, оскільки без попереднього з’ ясування їх змісту це буде зробити неможливо. Формальне ж отримання однієї норми іноземного закону на практиці може призвести до необ’єктивного або необгрун­тованого її застосування^[1].

З метою встановлення змісту норм права іноземної держави нота­ріус може звернутися в установленому законом порядку до Міністер­ства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Укра­їні чи за кордоном або залучити експертів.

Особи, що є учасниками нотаріального процесу, мають право по­давати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти нотаріусу у встановленні змісту цих норм.

Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно із законом заходи, застосо­вується право України.

Нотаріус має виходити з того, що правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих від­носин праву іншому, ніж те, що визначається згідно із Законом «Про міжнародне приватне право», в обхід його положень, є нікчемними.

У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню відпо­відно до норм цього Закону.

Нотаріус застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних право­відносин право України, крім випадків, якщо застосування права іно­земної держави на засадах взаємності передбачене законом України або міжнародним договором України.

Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаєм­ності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.

Норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України. У таких випадках за­стосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок з правовідноси­нами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, за­стосовується право України. При цьому відмова у застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

Чинне нотаріальне законодавство врегульовує деякі процедурні особ­ливості вчинення окремих нотаріальних дій з іноземним елементом.

Так, відповідно до ст. 99 Закону дії, пов’язані з охороною майна, що залишилося після смерті іноземного громадянина і перебуває на території України, або майна, яке належить одержати іноземному гро­мадянинові після смерті громадянина України, а також із видачею свідоцтва про право на спадщину щодо такого майна, здійснюються відповідно до законодавства України (розділи 20-22 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України^[2]).

Одержавши повідомлення про смерть громадянина іноземної дер­жави, з якою Україною укладено міжнародний договір, що містить норми про охорону спадкового майна, державні нотаріальні контори, керуючись відповідним договором, у разі, якщо на території України є майно померлого, вживають необхідних заходів щодо охорони спад­кового майна, визначають розмір і вартість спадкового майна, з’ ясовують коло спадкоємців, перевіряють, чи є заповіт і негайно повідомляють про це дипломатичне або консульське представництво держави, гро­мадянином якої є померлий.

Якщо міжнародним договором ведення справи про спадщину від­несено до компетенції установ іноземної держави, громадянином якої є померлий, то спадкове рухоме майно може бути передане нотаріусом дипломатичному або консульському представництву цієї держави за її вимогою.

Нотаріус може вчинити в інтересах громадянина України, якщо це передбачено міжнародним договором за участю України, і таку нота­ріальну дію, як розкриття та оголошення заповіту. Згідно з міжнарод­ним договором, якщо заповіт, складений за формою, передбаченою законодавством іноземної держави, після смерті заповідача подається нотаріусу для розкривання і оголошення, нотаріус оголошує зміст за­повіту і складає протокол про його стан і зміст. У протоколі вказують­ся дата та місце складання протоколу, дата посвідчення заповіту, пріз­вище, ім’я, по-батькові особи, яка його подала, стан документа (був він поданий запечатаним чи відкритим; чи були в ньому закреслені місця, виправлення або інші недоліки).

Протокол підписується нотаріусом і особою, яка подала заповіт. Цими самими особами підписується кожний аркуш заповіту. Якщо заповіт зберігався у нотаріуса в запечатаному вигляді, всі зазначені вище дії нотаріус провадить одноособово. До протоколу додається засвідчена копія заповіту, а залежно від вимог міжнародного догово­ру — копія протоколу та оригінал заповіту. Указані документи можуть бути видані заінтересованій особі або надіслані компетентній устано­ві іноземної держави за правилами виконання доручень.

У порядку правонаступництва^[3] на території України є чинними договори, укладені колишнім СРСР:

-    з Угорщиною — про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і трудових справах;

-   з Фінляндією — про правовий захист і правову допомогу у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах;

-    з Алжирською Народною Демократичною Республікою — про взаємне надання правової допомоги;

-   з Республікою Кіпр — про правову допомогу у цивільних і кри­мінальних справах.

Крім того, до держав, з якими Україна має двосторонні (багато­сторонні) угоди про відмову від легалізації офіційних документів, належать Албанія, Болгарія, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка, Куба, Монголія, Польща, Румунія, Словенія, країни, які утворилися на території колишньої Югославії, Чехія, Литва, Латвія,

Естонія, Російська Федерація, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Азер­байджан.

Питання надання правової допомоги між державами — учасниця­ми СНД врегульовані Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаною 22 січня 1993 р. у м. Мінську^[4]. Зазначена Конвенція ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. із деякими застереженнями:

-   Україна бере на себе зобов’язання по наданню правової допо­моги в обсязі, передбаченому ст. 6 Конвенції, за винятком визнання та виконання виконавчих написів;

-   Україна бере на себе зобов’язання визнавати та виконувати рі­шення, постановлені на територіях держав — учасниць Конвенції, передбачені п. «а» ст. 51 Конвенції, за винятком нотаріальних актів по грошових зобов’ язаннях.

Застосовується Конвенція у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджи­кистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією та Туркменією.

Громадяни кожної із держав — учасниць цієї Конвенції (далі — Договірні Сторони), а також особи, що проживають на їхніх територі­ях, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін стосов­но своїх особистих і майнових прав таким самим правовим захистом, як і, власне, громадяни Договірної Сторони.

Як передбачено ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, документи, які на території однієї із країн, що домовилися, виготовлені або по­свідчені установою або спеціально на це уповноваженою особою у межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербо­вою печаткою, приймаються на території інших сторін, що домовили­ся, без будь-якого спеціального засвідчення.

Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розгляда­ються як офіційні документи, користуються на територіях інших До­говірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах відповідно до зазначеної Конвенції здійснюють установи юстиції До­говірної Сторони.

Сучасна міжнародна нотаріальна практика містить й інші прикла­ди унормування питань міжнародного співробітництва в галузі нота­ріату і, зокрема, міжнародного ефекту певної нотаріальної дії і визнан­ня виконавчої та доказової сили нотаріального акта на міжнародному рівні. Так, згідно з Брюссельською конвенцією від 27 вересня 1968 р. (до якої було внесено зміни у 1978 р.), нотаріальна дія має виконавчу силу в усіх країнах Європейського економічного співтовариства неза­лежно від того, в якій із них вона була здійснена. Брюссельська конвен­ція застосовується в галузі цивільного і торговельного права. 16 верес­ня 1998 р. у м. Лугано (Швейцарія) було прийнято конвенцію, згідно з якою нотаріальні документи, оформлені за кордоном, приймаються до виконання у Швейцарії. Таким чином, вони визнаються швейцар­ським правом і прирівнюються до судових постанов, хоча у самій Швейцарії немає нотаріальних дій з виконавчими написами, які б здій­снювалися згідно з нормами швейцарського права. Брюссельська конвенція від 25 травня 1987 р. передбачає відміну будь-якого роду легалізацій, підтвердження справжності та офіційної сили документа, який видали в іноземній державі, і прирівняних до них формальностей для документів, які нотаріально засвідчені і мають доказову силу, ви­знану на міжнародному рівні.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж ті, що містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного до­говору. Якщо міжнародний договір відносить до компетенції нотаріу­сів вчинення нотаріальної дії, не передбаченої законодавством України, нотаріуси вчиняють цю нотаріальну дію в порядку, встановленому Міністерством юстиції України.

Порядок зносин нотаріусів з іноземними органами юстиції визна­чається законодавством України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Нотаріуси у випадках, передбачених договорами про правову до­помогу, зносяться з консульськими представництвами безпосередньо, якщо консульський округ даного консульського представництва зв’язаний з територією їх діяльності. В інших випадках зносини орга­нів нотаріату з консульськими і дипломатичними представництвами здійснюються через Міністерство закордонних справ України.