Глава LI НОТАРІАТ І СУД

§ 1. Поняття нотаріату. Модель нотаріату латинського типу

§ 2. Правовий статус нотаріуса

§ 3. Компетенція нотаріальних органів

§ 4. Страхування цивільної відповідальності нотаріуса

§ 5. Контроль за діяльністю нотаріуса

 

§ 1. Поняття нотаріату. Модель нотаріату латинського типу

Нотаріат за чинним законодавством — це система органів та по­садових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону України від 2   вересня 1993 р. «Про нотаріат»^[1], далі — Закон).

У правових системах більшості демократичних держав нотаріат є одним із провідних правових інститутів.

У світі існують два типи нотаріальних систем, де форми організа­ції нотаріату різні залежно від того, яку роль і значення у сфері реалі­зації прав визнає за нотаріатом та чи інша країна: це нотаріат англо­саксонського та латинського типу.

Першу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн (Англія, США тощо), до компетенції яких належить лише по­свідчення документів та підписів. Наприклад, в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили до­казу та потребує перевірки фактів, викладених в угоді. Таким чином, заінтересованим особам доводиться не тільки двічі сплачувати за ту саму роботу нотаріусу та адвокату, а й не вдається отримати на руки документ повної доказової сили^[2]. Система права англосаксонського типу характеризується тим, що кодифіковані закони в ній небагато- чисельні, джерелами правових норм є переважно прецеденти, утворе­ні юридичною практикою. З метою забезпечення основного принципу цивільного обігу — свободи угод — передбачена можливість користу­ватися будь-якими доказами. Сторони, що укладають контракт, пере­бувають «віч-на-віч» і, навіть передбачуючи заздалегідь можливі кон­флікти з приводу виконання такої угоди, покладаються на суд, який повинен буде вирішити виниклий у подальшому спір.

Нотаріуси в англосаксонській правовій системі, а також нотаріаль­ні, як і інші письмові, докази не відіграють тієї ролі, що відводиться їм у країнах латинського нотаріату. Саме тому будь-які письмові до­кументи у цивільному процесі країн загального права можуть бути спростовані за допомогою свідків^[3].

Основна група професійних юристів у США — це адвокати, що не виконують публічних функцій, а є представниками конкретної сторони.

Нотаріуси виконують виключно посвідчувальні функції, наприклад, стосовно копій, підписів, показань свідків під присягою тощо, при цьому допускається змішування нотаріальних та адвокатських функцій, наприклад, солісіторами в Англії. Про подібні якісні відмінності систем латинського нотаріату та нотаріату англосаксонської правової системи зазначалося відомим вченим Р. Давидом^[4].

При цьому в літературі вказувалося на різну економічну ефектив­ність та вартість різних систем нотаріату і в цілому юридичної інфра­структури для країн різних правових систем. Так, результати проведе­них досліджень показали, що витрати в англосаксонській правовій системі, зокрема у США, на утримання судів, у зв’язку із нерозвине­ністю системи нотаріату, перевищують подібні витрати у континен­тальних європейських цивільно-правових системах приблизно у 3-7 разів. У США витрати суспільства на правову допомогу складають 3 відсотки від сукупного суспільного продукту, у той час як у державах із розвиненою системою нотаріату — приблизно 0,7-0,8 відсотка. Це пов’ язано із договірним ціноутворенням послуг адвокатів на відміну від нотаріальних тарифів, що встановлюються державою.

Другу групу нотаріальних систем становлять нотаріальні органи країн латинського, так званого «писаного», права, де з метою скоро­чення чисельності справ, що розглядаються судами, визнається осо­блива важливість письмових доказів, в яких фіксуються юридичні умови укладення різних правочинів. З метою забезпечення превентив­ного захисту прав окремих осіб та юридичної сили укладуваних конт­рактів, у цих країнах уповноважують (призначають та контролюють) кваліфікованих професіоналів посвідчувати достовірність вчинюваних юридичних дій з тим, щоб гарантувати ефективність реалізації різних прав. При цьому мається на увазі, що вирішення виниклих у подаль­шому конфліктів за допомогою судових органів має бути винятком, оскільки при укладенні правочину створюються всі умови для його подальшої реалізації згідно із законом та інтересами сторін.

Тривалий час існування англосаксонської системи нотаріату виправ­довувалося вимогами прагматизму, швидкості та ефективності. її при­бічники проголосили систему латинського права джерелом формалізму, зволікань та труднощів. Останнім часом все більша кількість країн ви­знає переваги системи латинського нотаріату. Сьогодні нотаріат латин­ської школи набув поширення майже у всіх західноєвропейських країнах (Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Гол - ландія, Іспанія), а також у Латинській Америці і навіть у Японії, загалом більш ніж у сімдесяти країнах. До цієї ж форми нотаріату приєдналися і країни, які не так давно йдуть шляхом розвитку вільного підприємни­цтва, зокрема Польща, деякі країни Африки, Китай.

Для суб’єктів права, і особливо для суб’єктів цивільного обігу, важливим є той факт, що звернутися до нотаріуса набагато дешевше та швидше, ніж у подальшому ставати стороною в судовому спорі, сплачуючи досить дорогі послуги адвокатів і витрачаючи час та зусил­ля на доведення фактів, які могли б вважатися безспірними. Таким чином, система нотаріату як засобу попередження судових спорів, у тому числі і таких, що виникають із контрактів, стає сьогодні най­більш поширеною.

У системі латинського нотаріату нотаріус виступає, по-перше, як незалежний представник держави, наділений від імені держави повно­важеннями вчинювати нотаріальні дії, і, по-друге, одночасно такою особою, що несе особисту відповідальність за вчинення нотаріальних дій. Незалежність нотаріуса забезпечує надання правочинам сторін публічної форми та публічної довіри, оскільки нотаріус виконує за­вдання публічної влади. Контроль за діяльністю нотаріуса здійснюєть­ся державою в особі органів юстиції і нотаріальними палатами.

Як уже зазначалося, латинський нотаріат зазвичай іменується віль­ним нотаріатом. Як свідчить практика багатьох країн світу, відтворення цієї ознаки дозволяє знизити витрати держави на утримання системи гарантованої правової допомоги суб’єктам права, посилити матеріальну відповідальність нотаріуса, виключити незаконне втручання державних органів та посадових осіб, підвищити кваліфікацію нотаріусів, забез­печити дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій.

У системі латинського права існує різна організація органів нота­ріату. У більшості західноєвропейських країн, а також у Латинській Америці та Японії функціонує нотаріат, де нотаріус є особою вільної юридичної професії, не входить до державного апарату і не є держав­ним службовцем. Разом з тим свої повноваження він отримує від державної влади, держава делегує йому право посвідчувати докумен­ти, що ним редагуються або складаються, з метою надання їм публіч­ної сили та доказовості, яку можна оспорити тільки в судовому по­рядку. Таке оптимальне співвідношення, на думку В. В. Яркова, забез­печує незалежність і одночасно підконтрольність нотаріату при здій­сненні його функцій^[5].

Існує ряд країн, де нотаріуси є тільки державними службовцями (наприклад, Португалія, близько половини кантонів Швейцарії^[6]). До­недавна до таких належали Україна та Росія.

Із прийняттям у 1993 р. Закону «Про нотаріат» нотаріальну діяль­ність в Україні здійснюють одночасно державні і приватні нотаріуси, діяльність яких розрізняється тільки за організаційними засадами.

Аналіз Закону України «Про нотаріат» дозволяє виснувати, що він орієнтований на латинську модель нотаріату^[7], а обидві моделі нотарату в Україні функціонують на засадах рівності. Державна та приватна нотаріальна діяльність не розрізняються за її характером, змістом, предметом, функціями, значенням та наслідками. Саме внаслідок того документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу (ч. 3 ст. 1 Закону). І державні, і приватні но­таріуси виконують публічну функцію, делеговану їм державою, і здій­снюють нотаріальну діяльність від імені держави^[8].

Якими ж є основні риси латинського нотаріату і наскільки вони відбиваються у законодавстві України про нотаріат?

Як уже зазначалося, у країнах латинського нотаріату нотаріус є по­садовою особою, наділеною державною владою, та одночасно спеці­алістом вільної юридичної професії. Нотаріус наділяється повнова­женнями держави, що надає йому якості посадової особи, а його ді­яльності — публічного, офіційного характеру. Саме тому призначення на посаду нотаріуса здійснюється, як правило, міністром юстиції. Питання про розташування нотаріальних офісів також вирішується і контролюється державою (визначається кількість нотаріальних офісів та їх місцезнаходження; вирішується питання про їх утворення, скасу­вання, реорганізацію). Контролюється державою і здійснення власне нотаріальної діяльності (у розумінні якісного технічного оформлення документів, дотримання формальностей, ведення звітності, виконання інших обов’ язків нотаріуса).

У чинному законодавстві питання про правовий статус нотаріуса та контроль за його діяльністю врегульований недостатньо. Недоліком чинного нотаріального законодавства слід вважати відсутність вказів­ки на те, що нотаріус уповноважений вчиняти нотаріальні дії держа­вою. Це уточнення сприяло б більш правильній регламентації вступу на посаду приватнопрактикуючого нотаріуса.

Державний нотаріус призначається на посаду і звільняється з по­сади управліннями юстиції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (ст. 18 Закону). Приватний нотаріус згідно зі ст. 24 За­кону має пройти реєстрацію у відповідному управлінні юстиції.

Діяльність приватного нотаріуса може здійснюватися тільки на підставі наділення його державою повноваженнями на вчинення но­таріальних дій, що має оформлюватися не реєстрацією, а призначенням на посаду^[9]. Різниця тут суттєва, і вона полягає в тому, що відмова у реєстрації приватної нотаріальної дії не допускається, а призначення на посаду, тобто наділення повноваженнями, можливе лише у випадку, коли є необхідність у відкритті, утворенні нових посад нотаріусів.

У літературі нотаріальна діяльність кваліфікується як діяльність публічно-правового характеру^[10]. У цьому зв’язку вважаємо, що терміни «приватний нотаріат», «приватний нотаріус» та «приватна нотаріальна діяльність» не можна застосовувати у законодавстві та нотаріальній практиці. Ані нотаріат, ані нотаріус, ані нотаріальна діяльність не мо­жуть бути приватними в силу певної специфіки інституту нотаріату як безспірної публічної юрисдикції. У літературі справедливо зазначало­ся, що з появою приватної практики юрисдикційна природа нотаріату не змінилася^[11].

Термін «приватний» стосується не нотаріату, а організаційних форм діяльності нотаріуса як особи, уповноваженої державою на вчинення нотаріальних дій. Разом з тим українські дослідники висловлювали думку, що Закон введенням приватного нотаріату усунув монополію держави на нотаріальну діяльність^[12]. На наш погляд, говорити про мо­нополію держави на нотаріальну діяльність неправомірно, оскільки нотаріальні дії завжди вчинюються від імені держави і володіють державно-публічним характером. Тільки цим забезпечується виконан­ня нотаріальних функцій, і тільки це — гарантія доказової сили нота­ріальних документів. Для того щоб акти приватного нотаріуса мали силу офіційних, держава має наділити його повноваженнями.

Одним з основних питань реформування українського нотаріаль­ного законодавства є питання про перехід нотаріату на єдину організаційно-правову основу, що пояснюється безперечними пере­вагами системи вільного латинського нотаріату^[13]. Вільний характер діяльності нотаріуса має переваги для фізичних та юридичних осіб, оскільки вони є вільними у виборі нотаріуса. Крім того, можливість притягнути нотаріуса до відповідальності за заподіяну ним у процесі здійснення своєї діяльності шкоду є певною гарантією законності но­таріальних дій.

Фундаментальна реорганізація економічних відносин, поява нових видів правочинів та збільшення їх кількості об’єктивно зумовили су­часне посилення ролі інституту нотаріату, унікальність, корисність та економічність якого полягає в тому, що нотаріат дозволяє забезпечу­вати правоохоронні функції, законність та правомірність юридичних дій учасників цивільного обігу за рахунок їх самих, без будь-яких ви­трат з боку держави^[14].

Зазначені проблеми знайшли своє висвітлення у Концепції удо - сконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Укра­їні відповідно до європейських стандартів, ухваленій на шостому пленарному засіданні Національної Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 22 березня 2006 р. та схваленій Ука­зом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/20 06^[15]. Пункт 5 цієї Концепції зазначає, що суттєвого розвантаження судової системи можна досягти, посиливши потенціал нотаріату. Щоправда, не можна погодитись із твердженням про те, що наказове провадження у цивіль­ному судочинстві (видача судового наказу за відсутності юридичного спору між сторонами) доцільно трансформувати у функцію нотаріату. Наразі юрисдикція суду та нотаріату щодо вирішення цих питань ви­значається як альтернативна. Заінтересовані особи на свій розсуд реа­лізують право на звернення до суду або до нотаріуса (принаймні у випадку, коли підставою для стягнення є нотаріально посвідчений правочин). Вважаємо, існування таких правил має об’єктивні підстави, а наказове провадження заслуговує на позитивну оцінку як різновид спрощеного судового провадження. Мова йде про стягнення заборго­ваності, яка вважається безспірною за суб’єктивним розсудом законо­давця. Це не виключає можливих заперечень з боку боржника, що, у свою чергу, не дозволяє позбавляти його права на судовий захист.

Щодо інших пропозицій Концепції стосовно основних напрямів реформування нотаріату, то з ними слід погодитись. Потрібно скасу­вати поділ, що існує в нотаріальній професії — на державних та при­ватних. Держава не повинна забезпечувати здійснення нотаріальних функцій, які успішніше виконують недержавні нотаріуси. Водночас держава повинна здійснювати контроль за якістю надання нотаріальних послуг та регулювати їх вартість для малозабезпечених категорій на­селення. Мають бути вироблені чіткі та надійні механізми відповідаль­ності нотаріусів за надання неякісних послуг.

У країнах латинського нотаріату нотаріальна практика не обме­жується суто юридичною сферою, а здійснення нотаріальної діяльнос­ті передбачає вирішення питань, що належать до економічної, фінан­сової, соціальної та податкової сфер. Знання, якими володіє нотаріус, а також його практичний досвід дозволяють йому надавати більш ніж технічну допомогу. Досить часто він є конфіденційним консультантом для тих, кому необхідно прийняти ті чи інші правові рішення.

В Україні лише останнім часом набуває все більшого розвитку цей аспект нотаріальної діяльності. Частина 2 ст. 4 Закону наділяє нотарі­уса правом складати проекти правочинів та заяв, копії документів та виписок із них, а також надавати роз’ яснення з питань вчинення нота­ріальних дій і консультації правового характеру.

Уточнення статусу нотаріуса пов’ язане і з вирішенням питання про здійснення контролю за його діяльністю. Латинський нотаріат харак­теризується тим, що діяльність нотаріусів тією чи іншою мірою конт­ролюється і з боку держави, і з боку такої самоврядувальної організа­ції нотаріусів, як Нотаріальна палата.

У всіх країнах — членах Міжнародного союзу латинського нота­ріату нотаріуси поєднуються у професійну організацію, незалежну від державної влади, завданнями якої є: представлення професії на різних рівнях; вирішення питання щодо відбору, навчання та організації ста­жування нотаріальних кадрів, утворення та скасування нотаріальних офісів; розгляд спорів між самими нотаріусами; контроль за здійснен­ням нотаріальної діяльності.

Однією з характерних рис латинського нотаріату є надання переваг письмовим, і в першу чергу нотаріальним, доказам. У цьому зв’язку простежується певна проблема: українське процесуальне законодав­ство не надає жодних переваг нотаріально посвідченим документам. Так, ч. 2 ст. 212 ЦПК України передбачає, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. На наш погляд, слід законодавчо закріпити положення про те, що нотаріально посвідчені правочини або документи не можуть бути оспорені показаннями свідків.

Далі, нотаріусу як посадовій особі заборонено у країнах латинсько­го нотаріату прямо чи побічно здійснювати несумісні з посадою нотаріуса функції та брати участь у діяльності, що становить небезпеку для матеріальних інтересів нотаріуса або осіб, які до нього звертаються (операції на біржі, у комерції, банківська діяльність, посередництво); використовувати свою посаду для отримання документів, що становлять інтерес для нього самого або членів його сім’ї. Частина 2 ст. 3 Закону також містить заборону для нотаріуса перебувати у штаті інших дер­жавних, приватних та громадських підприємств і організацій, займа­тися підприємницькою та посередницькою діяльністю, виконувати іншу оплачувану роботу, крім передбаченої ст. 4 Закону, а також ви­кладацької та наукової у вільний від роботи час. Стаття 9 передбачає визнання недійсними нотаріальних дій, що вчинюються нотаріусом або іншою посадовою особою на своє ім’я та від свого імені, на ім’я та від імені своїх родичів.

Нотаріус латинської школи обмежений територіально у здійсненні своєї діяльності. Він може здійснювати нотаріальні дії тільки в межах певного нотаріального округу.

Відповідно до ч. 3 ст. 13¹ Закону нотаріус також не вправі здійсню­вати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком випадків заміщення інших нотаріусів. Поряд з цим згідно зі ст. 41 Закону нотаріальні дії можуть вчинюватися будь-яким нотаріусом на всій території України, за винятком випадків, передбачених законо­давством. Стаття 25 Закону зобов’ язує приватного нотаріуса мати ро­боче місце в межах нотаріального округу, визначеного за його заявою управлінням юстиції відповідно до адміністративно-територіального розподілу України.

Оплата за вчинення нотаріальних дій як принцип латинського но­таріату також фіксується державою. Основне правило, відповідно до якого визначається її розмір, полягає у компенсації різниці між вартіс­тю оформлення документів, що приносять великий прибуток, і так званих «нерентабельних» документів.

Інакше регулюється це питання українським законодавством. Згідно зі ст. 19 Закону за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси стягу­ють держмито у розмірах, встановлених чинним законодавством. Розмір же оплати нотаріальних дій, що вчинюються приватним нотаріусом, визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою (ст. 31 Закону) без фіксування в законі його вищої межі. Законодавчо передбачена тільки нижня межа такої оплати. Відпо­відно до п. 1 Указу Президента України від 10 липня 1998 р. «Про впо­рядкування стягнення оплати за вчинення нотаріальних дій» розмір оплати, що стягується за вчинення нотаріальних дій приватними нота­ріусами, не може бути меншим, ніж розмір ставок державного мита, що стягується державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії^[16].

Напевно, вирішити це питання потрібно інакше, виходячи із таких міркувань. По-перше, нотаріат — орган, що захищає права та законні інтереси фізичних та юридичних осіб і має бути доступним для осіб, що потребують такої правової допомоги. Гарантією доступності нота­ріату, зокрема, має бути суворо встановлена плата. Для заінтересованих осіб має бути неважливо, до якого нотаріуса звертатися. Головна мета — максимально забезпечити та гарантувати доступність нотарі­альних дій, допомогти реалізувати досить високий попит на нотарі­альні послуги. По-друге, можливість визначати розмір оплати вчиню­ваних нотаріальних дій надає нотаріату комерційного характеру та може привести до конкуренції між нотаріусами, що абсолютно непри­пустимо. Конкуренція необхідна у підприємницькій діяльності, зай­матися якою нотаріус не може. Наслідок конкуренції — гонитва за клієнтами, що тягне за собою зловживання правами, тощо.

Нотаріус латинської школи зобов’язаний гарантувати свою про­фесійну відповідальність, як правило, за допомогою страхування. У Франції, наприклад, існує диференційована відповідальність за вчинення професійних помилок та розтрати.

Український Закон закріплює правило, відповідно до якого шкода, заподіяна особі внаслідок недбалих або необережних дій державного нотаріуса, відшкодовується у порядку, передбаченому законодавством України (ст. 21), а приватного нотаріуса — у повному розмірі.

Як бачимо, чинне нотаріальне законодавство України потребує деяких змін, метою яких має стати забезпечення функціонування укра­їнського нотаріату як нотаріату латинського типу, як системи превен­тивного правосуддя.

Нотаріат — складова частина системи юстиції, що здійснює право- застосовну діяльність, у результаті якої захищаються суб’єктивні пра­ва та інтереси фізичних і юридичних осіб. При цьому нотаріальні дії забезпечують охорону і захист безспірних прав та інтересів у тому випадку, коли вони здійснюються відповідно до встановлених законом правил; порушення правил призводить до недійсності нотаріального акта. Нотаріус повинен, установивши фактичні обставини з конкретної справи за допомогою доказів, застосувати відповідну правову норму. Таким чином, діяльність нотаріату необхідно розглядати як правову форму діяльності, що характеризується особливим предметом, змістом і функціями.

Сутність нотаріальної діяльності полягає в тому, що вона спрямо­вана на закріплення суб’єктивних цивільних прав, забезпечення їх реалізації, на посвідчення тих фактів, які пов’язані з виникненням цивільних правовідносин. Тим самим завдання нотаріату мають деяку спільність із завданнями інших органів цивільної юрисдикції.

Разом з тим предмет нотаріальної форми охорони становлять без- спірні справи на відміну від судової діяльності, предметом якої є спо­ри про право цивільне. Нотаріус посвідчує безспірні права та факти, у наявності яких можна переконатися безпосередньо або на підставі відповідних документів, чим запобігає виникненню спорів про право, вирішення яких віднесено до компетенції суду. Якщо відсутні доку­менти, що підтверджують той чи інший факт, останній може бути встановлений судом у порядку окремого провадження, бо не є без- спірним. Нотаріат як гілка юстиції за своїми завданнями наближений до суду і врешті-решт сприяє досягненню завдань правосуддя.

Органи нотаріату здійснюють тільки їм належні функції, серед яких можна виділити найбільш суттєві.

1.  Функція забезпечення безспірності і доказової сили документів. Нотаріально посвідчений договір у випадку спору в суді полегшує стороні можливість доказати свої права, бо зміст прав і обов’ язків сторін за договором, справжність їх підписів, а також час здійснення договору офіційно підтверджені нотаріальним органом і тому є віро­гідними і безспірними (ст. 1 Закону, ст. 59 ЦПК).

2.  Функція забезпечення законності правочинів та інших юридич­них актів (контрольна функція). Сталість договору, іншого правочину або юридичного акту пов’язується з їх правомірністю, тому нотаріус перевіряє наявність необхідного складу юридичних фактів, у тому числі правоздатність і дієздатність сторін, належних їм суб’єктивних прав, які вони передають іншим особам, тощо. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону нотаріус повинен відмовити у здійсненні нотаріальної дії у ви­падку невідповідності останньої законодавству України або міжнарод­ним угодам.

3.  Функція сприяння громадянам та юридичним особам у здійснен­ні їх прав і законних інтересів. Останнім часом ця функція набуває все більшого значення. Так, згідно з ч. 3 ст. 5 Закону нотаріус зобов’язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здій­сненні прав і захисті їх законних інтересів, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки нотаріальних дій, які вчиняють­ся, для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. На підставі ч. 2 ст. 4 Закону нотаріус має право складати проекти правочинів і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань учинення нотаріальних дій і консультації правового характеру. Ці важливі положення Закону на­ближають українського нотаріуса до нотаріуса латинської школи, який бере участь у підготовці контрактів, намагаючись виключити саму можливість виникнення правових спорів.

Дискусійним є питання щодо визначення місця норм, що регулю­ють нотаріальне провадження, у системі права.

Деякі фахівці стверджують, що нотаріальне законодавство є невід’ ємною частиною адміністративного, зокрема адміністративно- процесуального, законодавства, інші вважають, що нотаріально- процесуальні норми — підгалузь цивільного процесуального права.

Віднесення нотаріату до адміністративних органів, а законодавства, що регулює його діяльність, — до адміністративного законодавства є спірним. Адміністративні органи частково становлять механізм ви­конавчої влади; вони покликані здійснювати особливий вид державної діяльності — виконавчо-розпорядчу, специфіка якої полягає у прак­тичному виконанні вимог законів та інших нормативних актів у про­цесі керівництва господарством і культурою. Очевидно, що органи юстиції, і зокрема нотаріат, подібних завдань не виконують, оскільки вони не є виконавчо-розпорядчими, а здійснюють діяльність щодо охорони прав від порушень, захисту прав, попередження правопору­шень.

Процесуальна природа нотаріальної діяльності та деяка спільність її із судовим провадженням, судовою діяльністю дозволяє визнати нотаріальні норми частиною цивільного процесуального права.

У процесі становлення і розвитку сучасної системи органів цивіль­ної юрисдикції (суду, господарського суду, нотаріату), діяльність яких є тісно взаємопов’язаною і цим забезпечує всебічну та ефективну охорону і захист суб’єктивних цивільних прав фізичних і юридичних осіб, утворюється нова система цивілістичних процесуальних галузей. До неї належать власне цивільне процесуальне право, що регулює від­носини, які виникають при здійсненні правосуддя з цивільних справ; господарське процесуальне право, предметом якого є розгляд справ у господарському суді; нотаріальне процесуальне право, що регламен­тує діяльність нотаріату як безспірної юрисдикції.