Глава ХХVIII НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ - § 4. Підстави для видачі судового наказу
§ 4. Підстави для видачі судового наказу
Процесуальне законодавство визначає підстави для видачі судового наказу. У статті 96 ЦПК міститься перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Відповідно до даної статті судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимоги: про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів; про стягнення заборгованості за оплату житлово- комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’ язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним.
Перш за все судовий наказ може бути видано за вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Стаття 115 КЗпП України встановлює, що заробітна плата виплачується працівникові регулярно, не рідше двох разів на місяць. Під час розгляду такої вимоги суддя повинен встановити факт затримки сплати нарахованої працівникові заробітної плати, розмір цієї заборгованості. До заяви про видачу судового наказу в даному випадку повинен бути наданий документ, який підтверджує розрахунок грошових сум, що були йому нараховані, але не сплачені (копія платіжної відомості, затверджений витяг із платіжної відомості на отримання заробітної плати, довідка з бухгалтерії з місця роботи тощо).
Судовий наказ також може бути видано за вимогою про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. З такою заявою можуть звертатись органи внутрішніх справ, державна виконавча служба (ст. 78 ЦПК, ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження»), а також стягувач, якщо він авансував витрати на розшук (статті 42, 48 Закону України «Про виконавче провадження»). До заяви повинні бути надані документи, які підтверджують понесені витрати (наприклад, квитанція про сплату оголошення в засобах масової інформації).
Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних, послуг телебачення та радіомовлення в урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. При розгляді таких вимог суддя повинен враховувати певні критерії: по-перше, наявність конкретного розміру заборгованості; по-друге, підтвердження вимоги конкретними документами, які вказують на безспірність зобов’язання та встановлюють прострочення його виконання.
Вимоги про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб, також розглядаються у наказному провадженні. До заяви повинні бути додані: свідоцтво про укладання шлюбу (або свідоцтво про розірвання шлюбу); свідоцтво про народження дитини, на користь якої стягуються аліменти; якщо заява подається опікуном або піклувальником, то потрібен документ про таке призначення; довідка про знаходження дитини на утриманні; довідка про розмір заробітної плати з місця роботи особи, яка повинна сплачувати аліменти, а також про наявність чи відсутність стягнень за іншими виконавчими листами.
Вимоги про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначено- го кола споживачів, віднесено до справ наказного провадження. Стосовно цієї вимоги можна говорити про те, що ця норма не може бути застосована на практиці, оскільки в даному випадку йдеться про рішення за груповими позовами, а процесуальне законодавство не передбачає існування таких позовів.
Як видно, в українському законодавстві, як і в цивільному процесуальному законодавстві інших країн, незважаючи на певну концептуальну єдність інституту судового наказу та наказного провадження та їх функціональну спрямованість, передбачаються різні підстави для ухвалення судового наказу. Це свідчить про достатньо широкий розсуд законодавця при визначенні сфери застосування судового наказу, а також про те, що в основі такого законодавчого рішення лежить практична доцільність прискорення цивільного судочинства завдяки впровадженню спрощеної процедури наказного провадження.
З теоретичної точки зору введення наказного провадження як самостійного провадження цивільного судочинства і певною мірою як альтернативного позовному провадженню має засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості та рівноваги відповідно до завдань цивільного судочинства. Такий підхід означає формування конструкції наказного провадження та сфери застосування судового наказу не за правилами встановлення переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, а за загальним правилом з визначеними обмеженнями у видачі судового наказу. У такому випадку позовне та наказне провадження стають майже рів- нофукціональними у цивільному судочинстві, значно розширюється право зацікавлених осіб на спрощений розгляд справ у порядку наказного провадження, більшою мірою забезпечуються інтереси правосуддя щодо справедливого з точки зору процесуальних гарантій та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.