Глава ХХVIII НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ - § 4. Підстави для видачі судового наказу

Posted in Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

 

 

§ 4. Підстави для видачі судового наказу

Процесуальне законодавство визначає підстави для видачі судово­го наказу. У статті 96 ЦПК міститься перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Відповідно до даної статті судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимоги: про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або тран­спортних засобів; про стягнення заборгованості за оплату житлово- комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; про присудження алі­ментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’ язана із встанов­ленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; про повернення вартості товару не­належної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним.

Перш за все судовий наказ може бути видано за вимогою про стяг­нення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Стаття 115 КЗпП України встановлює, що заробітна плата ви­плачується працівникові регулярно, не рідше двох разів на місяць. Під час розгляду такої вимоги суддя повинен встановити факт затримки сплати нарахованої працівникові заробітної плати, розмір цієї забор­гованості. До заяви про видачу судового наказу в даному випадку по­винен бути наданий документ, який підтверджує розрахунок грошових сум, що були йому нараховані, але не сплачені (копія платіжної відо­мості, затверджений витяг із платіжної відомості на отримання заро­бітної плати, довідка з бухгалтерії з місця роботи тощо).

Судовий наказ також може бути видано за вимогою про компенса­цію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. З такою заявою можуть звертатись органи внутрішніх справ, державна виконавча служба (ст. 78 ЦПК, ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження»), а також стягувач, якщо він авансував витрати на розшук (статті 42, 48 Закону України «Про виконавче провадження»). До заяви повинні бути надані доку­менти, які підтверджують понесені витрати (наприклад, квитанція про сплату оголошення в засобах масової інформації).

Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стяг­нення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, теле­комунікаційних, послуг телебачення та радіомовлення в урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. При розгляді таких вимог суддя повинен врахо­вувати певні критерії: по-перше, наявність конкретного розміру за­боргованості; по-друге, підтвердження вимоги конкретними докумен­тами, які вказують на безспірність зобов’язання та встановлюють прострочення його виконання.

Вимоги про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб, також розглядають­ся у наказному провадженні. До заяви повинні бути додані: свідоцтво про укладання шлюбу (або свідоцтво про розірвання шлюбу); свідоцтво про народження дитини, на користь якої стягуються аліменти; якщо заява подається опікуном або піклувальником, то потрібен документ про таке призначення; довідка про знаходження дитини на утриманні; довідка про розмір заробітної плати з місця роботи особи, яка повинна сплачувати аліменти, а також про наявність чи відсутність стягнень за іншими виконавчими листами.

Вимоги про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначено- го кола споживачів, віднесено до справ наказного провадження. Сто­совно цієї вимоги можна говорити про те, що ця норма не може бути застосована на практиці, оскільки в даному випадку йдеться про рішення за груповими позовами, а процесуальне законодавство не перед­бачає існування таких позовів.

Як видно, в українському законодавстві, як і в цивільному проце­суальному законодавстві інших країн, незважаючи на певну концепту­альну єдність інституту судового наказу та наказного провадження та їх функціональну спрямованість, передбачаються різні підстави для ухвалення судового наказу. Це свідчить про достатньо широкий розсуд законодавця при визначенні сфери застосування судового наказу, а та­кож про те, що в основі такого законодавчого рішення лежить прак­тична доцільність прискорення цивільного судочинства завдяки впро­вадженню спрощеної процедури наказного провадження.

З теоретичної точки зору введення наказного провадження як само­стійного провадження цивільного судочинства і певною мірою як альтернативного позовному провадженню має засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованос­ті та рівноваги відповідно до завдань цивільного судочинства. Такий підхід означає формування конструкції наказного провадження та сфери застосування судового наказу не за правилами встановлення переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, а за загаль­ним правилом з визначеними обмеженнями у видачі судового наказу. У такому випадку позовне та наказне провадження стають майже рів- нофукціональними у цивільному судочинстві, значно розширюється право зацікавлених осіб на спрощений розгляд справ у порядку на­казного провадження, більшою мірою забезпечуються інтереси право­суддя щодо справедливого з точки зору процесуальних гарантій та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.