Глава XVII ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ

§ 1. Зловживання процесуальними правами як правовий феномен

§ 2. Види зловживань процесуальними правами

§ 3. Протидія зловживанню процесуальними правами

 

 

1. Зловживання процесуальними правами як правовий феномен

Однією з актуальних проблем юриспруденції останнього часу є проблема зловживання правом. Це стосується й науки цивільного процесуального права^[1].

Розгляд питань зловживання процесуальними правами ведеться, як правило, у двох напрямах, що не виключають один одного, — з точ­ки зору оцінки зловживання як негативного процесуального явища або аналізу окремих форм зловживань процесуальними правами. Виника­ють і дослідження, в яких заперечується правомірність конструкції зловживання процесуальними правами.

Проблема зловживань процесуальними правами органічно пов’язана з питаннями поняття та ознак цивільних процесуальних правопору­шень і цивільної процесуальної відповідальності, хоча існування цих конструкцій у процесуальній науці також не є безспірним. Початком дослідження цих проблем слід вважати спільну роботу Н. О. Чечиної та П. С. Елькінд, присвячену кримінальній та цивільно-процесуальній відповідальності^[2], в якій вперше було вжито поняття «цивільна про­цесуальна відповідальність».

У наш час можна визнати, що проблема зловживань процесуаль­ними правами є важливою, і це пояснюється такими факторами:

1)  поширеністю процесуальних зловживань на практиці, що зако­номірно породжує питання про боротьбу з негативними проявами;

2)  відсутністю загальновизнаних та підтриманих законом критері­їв зловживання процесуальними правами, встановлення яких на прак­тиці могло б потягнути застосування до суб’єкта заходів процесуаль­ного примусу;

3)  універсальністю цієї проблематики, оскільки будь-яке процесу­альне питання може (а в ряді випадків і повинно) аналізуватися в кон­тексті попередження процесуальних зловживань. Будь-яка процесу­альна норма, що приймається законодавцем, повинна оцінюватися з точки зору можливості адресата такої норми неналежним чином ви­користовувати надані нею правові можливості з урахуванням фактора зловживання процесуальними правами.

Явище «зловживання правом», як це не парадоксально, саме по собі можна розцінити як юридичний парадокс. Його внутрішня суперечли­вість була відзначена М. М. Агарковим, який звернув увагу на те, що наявність у особи суб’єктивного права унеможливлює ним зловживання за визначенням, а дії, які називають зловживанням правом, насправді вчиняються поза межами права^[3]. Не всі вчені підтримували такий підхід, оскільки, яким не був би ступінь конкретизації дій, що входять до зміс­ту суб’єктивного права, він не може вичерпати всі можливі його прояви і відповідна норма права залишається загальним правилом поведінки. Тому і постає необхідність визначити межі здійснення суб’єктивного права, тобто встановити критерій, яким слід керуватися при оцінці пра­вомірності тих чи інших дій носія цього права^[4].

Головний аргумент вчених, які вважають, що можливість зловжи­вання процесуальними правами не має під собою будь-яких підстав, зводиться до того, що всі процесуальні дії, умови і порядок вчинення кожної з них мають бути вказані законодавцем^[5]. Отже, якщо певна по­ведінка дозволена процесуальним законом, то немає жодних підстав розцінювати її як зловживання правом. Визнається також, що в цивіль­ному процесі може мати місце певна «незручна» поведінка, що дає суб’єкту необгрунтовані переваги (наприклад, визначення підвідом­чості та підсудності цивільної справи в результаті маніпулювання особою, що порушує цивільну справу, суб’єктним складом учасників спору), однак унеможливлення цього бачиться не в боротьбі з такими ефемерними зловживаннями, а виключно в удосконаленні процесуаль­ного законодавства^[6].

Подібний підхід викликає такі заперечення. Законодавець з огляду на об’ єктивні причини неспроможний передбачити та врегулювати всі ситуації, які можуть виникнути в цивільному процесі і в яких може мати місце недобросовісна поведінка. Неможливо створити абсолютно ідеальний порядок вирішення спорів, який не давав би учасникам цивільних процесуальних правовідносин деяких не передбачених за­коном «можливостей» для оминання закону.

Наприклад, ст. 3 ЦПК дає позивачу право на подання позову, однак це не означає, що позивач має право звернутися до суду із завідомо безпідставними позовними вимогами. Особа, яка бере участь у справі, наділена правом заявляти клопотання (ст. 27 ЦПК), однак це не дає їй права заявляти клопотання з метою затягування цивільного процесу. Не можна також допускати, що особи, які за процесуальним законом мають право оскаржувати судові рішення в апеляційному чи касацій­ному порядку, можуть оскаржувати судові рішення «просто так», бу­дучи повністю впевненими в їх правильності. Приклади таких випад­ків можна продовжити, втім слід зауважити, що формальна відповід­ність поведінки суб’єкта цивільного судочинства вимогам процесуаль­ного закону ще не означає правомірності такої поведінки. У випадку, якщо суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин зловживає сво­їми процесуальними правами, це повинно мати певні процесуальні наслідки і може виникнути питання про застосування до нього заходів процесуального примусу.

Незважаючи на те, що зловживання процесуальними правами тяжіє до процесуальних правопорушень, феномен зловживання процесуаль­ними правами полягає також у тому, що само зловживання не може бути однозначно визначено як типічне цивільне процесуальне правопорушен­ня. Зловживання процесуальними правами слід віднести до особливої форми цивільного процесуального правопорушення. Основна ознака зловживання процесуальними правами полягає в тому, що дії, які її складають, вчиняються на зовні законній юридичній підставі.

Механізм зловживання процесуальними правами полягає в тому, що особа, яка бажає мати певний юридичний результат (наприклад, відкласти судове засідання, добитися зупинення провадження у спра­ві тощо), вчиняє процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на ті юридичні факти, з якими пов’язується настання необхідного результа­ту. Такі дії, однак, мають повністю штучний характер, подібно тому, як удавана угода у цивільному праві вчиняється лише для цілей при­криття іншої угоди.

З функціональної точки зору такі дії є не що інше, як імітація. На­приклад, імітація тяжкого майнового стану з метою отримання від­строчки або розстрочки сплати судового збору у справі, імітація неза­довільного фізичного стану з метою відкладення судового засідання внаслідок «хвороби» та ін. Апелювання до відсутності того чи іншого компонента судового процесу — доволі поширений мотив зловживан­ня процесуальними правами, зазвичай націлений на скасування судо­вого рішення, прийнятого «проти» особи (наприклад, створення ви­димості свого неповідомлення про час і місце розгляду справи як привід для скасування судового акта).

Очевидно, що зловживання процесуальними правами завдає шкоди як інтересам правосуддя, так і правам осіб, які беруть участь у цивіль­ній справі і вчиняються з умисною формою вини. Виходячи також з логіки поняття «зловживання правом», припуститися зловживання може особа, яка наділена певним комплексом суб’єктивних цивільних процесуальних прав, до числа яких передусім слід віднести осіб, які беруть участь у справі, та їх представників.

Феномен зловживання процесуальними правами як особливий різно­вид цивільного процесуального правопорушення полягає також у тому, що при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб’єктивних цивільних процесуальних прав. Це поло­ження відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловжи­вання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що пере­вищує (або порушує) межі здійснення суб’єктивних прав.

Суб’єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визна­чено змістом того чи іншого суб’єктивного права, або вочевидь ви­пливає з логіки існування того чи іншого суб’єктивного процесуального права. Так, наприклад, право на звернення до суду з позовними вимогами надано позивачу для захисту своїх порушених чи оспорю­ваних суб’єктивних прав. Очевидно, що звернення до суду в сутяж­ницьких цілях хоча й не суперечить змісту існуючого права на звер­нення до суду, але явно здійснюється всупереч його функціональному значенню.

Іншою нормативно закріпленою умовою здійснення суб’єктивних процесуальних прав є сумлінність. Ураховуючи саме це, у процесуаль­ному законодавстві міститься фундаментальне положення, що особи, які беруть участь у справі, повинні сумлінно користуватися усіма на­лежними їм процесуальними правами (ч. 3 ст. 27 ЦПК). Хоча ніякої конкретизації цього закон не містить, однак очевидно, що воно має тлумачитися як принцип і засадниче положення у механізмі реалізації суб’єктивних прав. Наприклад, у російському цивільному процесуаль­ному законодавстві вказується на те, що при невиконанні процесуаль­них обов’ язків настають наслідки, передбачені законодавством про цивільне судочинство (ч. 2 ст. 35 ЦПК РФ). Арбітражний процесуаль­ний кодекс РФ виявляється дещо більш категоричним стосовно харак­теру цих наслідків і передбачає, що зловживання процесуальними правами особами, які беруть участь у справі, тягне за собою для цих осіб передбачені даним Кодексом негативні наслідки (абз. 2 ч. 2 ст. 41 АПК РФ).

Категорія «сумлінність» у цивільному процесі може бути розкрита за допомогою відокремлення інтелектуального та поведінкового ас­пектів сумлінності. Інтелектуальний момент сумлінності передбачає здійснення права з внутрішнім переконанням в існуванні певних фак­тів та наявності суб’єктивних прав. При оцінці процесуальної сумлін­ності особи основним виступатиме суб’єктивний фактор, що відобра­жає внутрішнє ставлення суб’єкта до своєї поведінки. Поведінковий аспект сумлінності відображає процес перетворення внутрішніх уста­новок особи у процесуальні дії (бездіяльність), що ним вчиняються.

Суб’єктивні процесуальні права мають здійснюватися в найбільш економічний спосіб. Зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення роз­гляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню пра­вильного рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.

Феномен зловживання процесуальними правами полягає також у тому, що різні форми поведінки, які пропонується віднести до зловживання процесуальними правами, не тільки не засуджуються, а, навпаки, підно­сяться до рангу процесуальних дій, що вчиняються на виконання прин­ципів цивільного процесуального права. Так, нерідко принцип змагаль­ності трактується як допустимість будь-яких процесуальних методів, спрямованих на «перемогу» над процесуальним противником, а диспози- тивність розуміється як абсолютна свобода в розпорядженні своїми про­цесуальними правами. Однак принципи змагальності й диспозитивності, як і всі принципи цивільного процесу, не мають абсолютного и всеохо- плювального значення. В умовах змагального і диспозитивного цивіль­ного процесу активність суду аж ніяк не виключається. Інша справа, що вона виявляється тією мірою і в тих формах, які необхідні для досягнення мети цивільного процесу. Навряд чи можливо заперечувати допустимість такої активності суду, яка б перешкоджала різним зловживанням із боку осіб, які беруть участь у справі. Якщо, наприклад, суд встановить, що надані стороною на обґрунтування причин своєї неявки документи є під- робними, то така сторона не зможе апелювати до того, що суд порушив баланс прав сторін у доказуванні та надав допомогу одній стороні спору на шкоду інтересам іншої сторони.

Підбиваючи підсумок, зловживання процесуальними правами можна визначити таким чином: це особлива форма цивільного про­цесуального правопорушення, тобто умисні несумлінні дії учасників цивільного процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснен­ня суб’єктивних процесуальних прав і вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, які поєднуються з обманом відносно відомих обставин справи, з метою обмеження можливості реалізації або по­рушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також з метою перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгля­ду і вирішення цивільної справи, що тягне застосування заходів ци­вільного процесуального примусу.

Зловживання процесуальними правами завдають шкоди як інте­ресам правосуддя, що мають публічний характер, так і правам і закон­ним інтересам учасників процесу.