Глава V ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ ПРИНЦИПИ І НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ЯК ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

§ 1. Принцип верховенства прав людини

§ 2. Принцип верховенства права

§ 3. Принцип права на суд

§ 4. Принцип правової визначеності

§ 5. Принцип пропорційності

§ 1. Принцип верховенства прав людини

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як прин­ципи цивільного судочинства є основоположними імперативними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим. Хоча за походженням вони мають наднаціональний характер і закріп­люються у міжнародно-правових актах чи у прецедентах, але все ж таки є частиною національної правової системи, у тому числі систе­ми судочинства. В Україні визнаються та гарантуються права і свобо­ди людини (ст. 3 Конституції України). Виходячи із цього, а також із положень ст. 9 Конституції України щодо чинності міжнародних до­говорів, які є частиною національного законодавства України, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права також є елементом національної правової системи.

Слід наголосити на особливостях застосування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Як вже зазначалось, загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права мають субсидіарний характер. Це є результатом гармонізації політики держави на універ­сальному, регіональному, національному рівнях. І тому цілком слуш­но і теоретично доцільно у цьому контексті зазначити, що загально­визнані принципи і норми міжнародного права як компоненти над­національного і національного правопорядків, безперечно, виступа­ють принципами національного цивільного судочинства. Така їх природа означає, що, незважаючи на своє міжнародно-правове по­ходження, велике значення для їх реалізації має саме національний, тобто внутрішньодержавний механізм його реалізації. Більше того, він є визначальним, виходячи із міжнародних забов’язань конкретної держави^[1].

Як вже зверталась увага, до загальновизнаних принципів і норм цивільного судочинства можна віднести принципи пріоритету прав людини, принцип верховенства права, принцип права на суд, принцип правової визначеності та принцип пропорційності. Без сумніву, по­дальша їх наукова розробка та втілення у практику судового право- застосування сприятимуть подальшій соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціону­вання судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права.

Принцип верховенства прав людини є загальновизнаним принци­пом міжнародного права і доктринально, і на рівні правозастосування нерідко тлумачиться у взаємозв’язку і взаємозалежності з принципом верховенства права. Наприклад, П. М. Рабінович вважає, що принцип верховенства права означає пріоритетність у суспільстві прав людини, що має прояв у закріпленні в конституційних та інших законах держа­ви основних прав людини (закони, які суперечать правам та свободам людини, не є правовими законами); пануванні в суспільному і держав­ному житті таких законів, які виражають волю більшості чи всього населення країни, що відображають при цьому загальнолюдські цін­ності та ідеали — перш за все права і свободи людини; врегулюванні відносин між особою і державою на основі принципу: «особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонене законом»; взаємної відпові­дальності особи і держави^[2].

Видаються не достатньо обґрунтованими точки зору про те, що верховенство права зводиться по суті до верховенства права людини. Існують достатні формальні й неформальні підстави цей принцип роз­глядати як самостійний поряд із принципом верховенства права. Так, у ст. 3 Статуту Ради Європи проголошується, що кожен Член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами, і щиро і активно співробітничати в ім’я досягнення мети Ради, що визначена у главі І, яка і буде досягатися шляхом підтримки та подальшого здій­снення прав людини і основних свобод. У преамбулі Конституції Укра­їни зафіксовано, що однією з причин прийняття Основного Закону України була необхідність забезпечення прав і свобод людини (ч. 4 Преамбули Конституції). У статті 3 Конституції України передбачено також те основоположне положення, що людина, її життя і здоров’ я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Можна припус­тити, що наведені нормативні положення підтверджують розмежуван­ня принципів верховенства права і верховенства прав людини.

Принцип верховенства прав людини є похідним від ідеї фундамен- талізації природних прав як основоположних з точки зору розвитку суспільства та держави. Фундаменталізація прав людини означає їх постійний розвиток як природних прав і як специфічних об’єктів пра­вової охорони відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та їх тлумачення Європейським судом з прав людини. Виходячи з практики застосування Конвенції Судом, а також того, що ЄКПЛ є «живим правовим організмом» у ре­зультаті динамічного її тлумачення ЄСПЛ, принцип верховенства прав людини як загальновизнаний принцип міжнародного права означає, що в аспекті судового правозастосування національний суд може апе­лювати до цього принципу з метою оцінки національного законодавства на відповідність цьому принципу. Тобто у практичному плані закон, який не відповідає принципу верховенства прав людини, може бути предметом його скасування, розгляду на відповідність Конституції України або незастосування при розгляді конкретних цивільних справ, скасування рішень в інстанційному порядку вищестоящими судами.

Симптоматично, що верховенство прав людини як самостійний принцип визнається Конституційним Судом України. У рішенні Консти­туційного Суду України N° 2-рп від 29.01.2008 р. (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) суд сфор­мулював таку правову позицію: «Пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України, від­повідно до якого Верховна Рада України як орган законодавчої влади має приймати правові акти, додержуючись такого підходу»^[3].

 

---

^[1] Проблема співвідношення міжнародного і національного права вирішується в межах о сновних теорій - моністична та дуалістична концепції (див.: Марочкин, С. Ю. Действие норм международного права в правовой системе России [Текст] / С. Ю. Ма­рочкин. - Тюмень, 1998; Лукашук, И. И. Международное право. Общая часть [Текст] / И. И. Лукашук. - М. : Волтерс Клувер, 2005. - С. 255-256).

^[2] Рабінович, П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтер­претації вихідних конституційних положень) [Текст] / П. М. Рабінович. — Х. : Право, 1997. - С. 12.

^[3] Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/pls/wccu.