Глава І СФЕРА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ - § 4. Цивільний процес та правосуддя (цивільне судочинство)
Рейтинг пользователей: / 4
ХудшийЛучший 
Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

 

 

§ 4. Цивільний процес та правосуддя (цивільне судочинство)

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «цивільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання ви­словлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів з вирішення спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, і з примусо­вого виконання судових постанов, що здійснюється в точно визначе­ному порядку із забезпеченням активної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду

31здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в су­дових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного процесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкрес­лює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виокремлювати її і в процесуальній теорії. У суспільних відносинах, урегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що однаково неприпустимо. На підставі цього робить­ся висновок про тотожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними від­носинами, врегульованими цивільним процесуальним правом[1].

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюватися в такому аспекті, який дозволяє визначити його зв’язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя у понятійному відношенні майже ототожнюють із цивільним процесом. Найбільш крайня позиція зводиться до того, що правосуддя у цивільних справах — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, а цивільне процесуальне право регламентує діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права та обов’язки учасників цивільного процесу. Наприклад, М. Т. Арапов відзначав, що правосуддя в цивільних справах є діяльністю державно­го суду і осіб, які беруть участь у ньому, із розгляду і вирішення спорів про право цивільне[2]. М. А. Гурвич відзначав, що цивільне процесуаль­не право, регламентуючи діяльність суду зі здійснення правосуддя, встановлюючи права й обов’язки учасників процесу, є гарантією реа­лізації завдань цивільного судочинства[3]. На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд із кримінальним процесом є видом право­суддя, різновидом судової діяльності[4].

Як бачимо, М. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у здійсненні правосуддя. Для цивіль­ного процесу місця не лишається. М. А. Гурвич відокремлює поняття правосуддя і цивільного процесу. В. М. Семенов, навпаки, ототожню­ючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним процесом розуміє тільки судову діяльність.

Поняття цивільного процесу тісно пов’язане з поняттям правосуд­дя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес — нетотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків персоніфіко­ваних осіб, у вирішенні конкретної цивільної справи судом шляхом ухвалення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризуєть­ся і тим, що воно повинно бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий за­хист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і вирішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і становить, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв’язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Поняття цивільного процесу пов’язане з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Під час здійснення правосуддя реалізуються кон­кретні юрисдикційні повноваження суду. Реалізація цих повноважень судової влади потребує певного правового режиму розгляду юридичної справи, який відбивається у процедурах, що забезпечують умови су­дової діяльності. Втім правосуддя має бути побудоване на засадах, які забезпечують можливість реалізації не лише компетенційних повно­важень суду, а й права на судовий захист, яке має, як зазначалось, конституційний характер, а також закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому саме належне здійснення судової юрисдикції, компетенційних повноважень суду, а також права на судовий захист потребують юридичних механізмів та конструкцій як правових форм їх буття. Такими механізмами, конструк­ціями і є процесуальні форми, процедури, в яких здійснюється право­суддя як синтез реалізації компетенційних повноважень органів судо­вої влади і права на судовий захист. Вони забезпечують гарантії здій­снення правосуддя і права на судовий захист як основи правового статусу особи у судочинстві.

Отже, категоріальний ряд «правосуддя — цивільний процес» від­творює певні закономірності, які мають системний характер і пов’язані з реалізацією судової влади і правосуддя в належних судових про­цедурах. Правосуддя у цивільних справах стосовно цивільного судо­чинства (цивільного процесу) має субстанціальний характер і вони співвідносяться як сутність і явище. Такий зв’язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, так само як і розгляд цивільної справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Розглядаючи взаємовідношення правосуддя і цивільного процесу як сутності і явища (змісту і форми), слід зазначити, що не всякі дії судді у цивільному процесі належать до складу правосуддя і є діями зі здійснення правосуддя. Правосуддя, правосудна діяльність зводиться до прийняття лише судових актів, які вирішують цивільну справу по суті. Такий концепт має принципове значення для дослідження теоре­тичних проблем правосуддя, кваліфікації процесуальних дій судді та їх наслідків при розгляді цивільної справи. Як приклад, на цей час є аксіоматичним положення, що процесуальна діяльність суду, окремі процесуальні дії не можуть бути предметом оскаржень або оспорю­вання, крім випадків, передбачених цивільним процесуальним законо­давством. Проблем не виникає, коли мова йде про оскарження актів правосуддя та інших актів (наприклад, ухвал суду першої інстанції), які за законом можуть бути предметом оскарження. А як бути у ви­падках, коли заінтересовані особи погоджуються з рішенням суду по суті, але вважають, що іншими діями суду їм завдано шкоди? Найбільш типовим є безпідставне порушення строків розгляду справ, затримка направлення справи до апеляційної чи касаційної інстанції, що іноді призводить до негативних майнових наслідків тощо.

Виходячи з того, що не всі процесуальні дії або бездіяльність є здій­сненням правосуддя, очевидно, що незаконні або помилкові дії судді, які спричинили матеріальну або моральну шкоду, можуть бути само­стійними підставами для їх оспорювання в позовному порядку по іншій справі, крім актів правосуддя. Хоча цей висновок навряд чи буде без- спірним для судової практики, все ж таки він має методологічне об­ґрунтування в аспекті співвідношення правосуддя і цивільного судо­чинства, як сутності і явища, змісту і форми.

Слід додати також, що наведена характеристика категоріального ряду «правосуддя — цивільне судочинство» дозволяє визначити не лише самостійність правосуддя у правовій системі, а й самостійність цивільного судочинства як певної процедури, яка забезпечує консти­туційне право на судовий захист і головне — зв’язаність процесуальної діяльності суду процесуальними правами сторін на судовий розгляд. По суті такий підхід практично та теоретично дозволяє моделювати процедури цивільного судочинства і доктринально оцінювати ці про­цедури як належні з точки зору вимог правової держави, права сторін на судовий захист, а також меж дискреційних повноважень органів судової влади.

У цьому зв’язку становить виключний інтерес постанова Консти­туційного Суду Російської Федерації № 1-П від 25 січня 2001 р., пред­метом розгляду якого стала норма, що міститься в п. 2 ст. 1070 Цивіль­ного кодексу Російської Федерації. Конституційний Суд понятійно відмежував поняття правосуддя та судочинства, констатувавши, що під здійсненням правосуддя розуміється не все судочинство, а лише та його частина, яка полягає в ухваленні актів судової влади із розгляду під­відомчих суду справ, тобто судових актів, що вирішують справу по суті. Виходячи з необхідності відшкодування збитків, заподіяних при здійсненні цивільного судочинства, суд зробив висновок про необхід­ність законодавчого врегулювання підстав і порядку відшкодування державою шкоди, заподіяною діями (або бездіяльністю) судді в ході здійснення цивільного судочинства, у випадку якщо він видає незакон­ний акт (або виявляє протиправну бездіяльність) з питань, що визнача­ють не матеріально-правове (рішення суду по суті), а процесуально- правове становище сторін (порушення розумних строків судового розгляду, інші грубі порушення процедури). З урахуванням цього за­конодавцеві запропоновано визначити підвідомчість і підсудність справ такого роду.

Слід також зазначити, що в Законі Російської Федерації «Про вне­сення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації у зв’язку з прийняттям Федерального закону “Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний строк або права на виконання судо­вого акта в розумний строк”» від 30.04.2010 р. № 69-ФЗ зроблено спробу врегулювати це питання.

 


[1] Щеглов, В. Н. Гражданские процессуальньїе отношения [Текст] / В. Н. Щеглов. - М. : Юрид. лит., 1966 - С. 51-52; Щеглов, В. Н. Единство гражданского процесса и его обьект [Текст] / В. Н. Щеглов // Тр. ВЮЗИ. - Т. 51. - М., 1977. - С. 26-34.

[2] Арапов, Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия по гражданским делам [Текст] / Н. Т. Арапов. - Л. : Изд-во ЛГУ, 1984. - С. 12.

[3] Советский гражданский процесс [Текст]. - М. : Юрид. лит., 1985. - С. 9.

[4] Советский гражданский процесс [Текст]. - М. : Юрид. лит., 1978. - С. 7.