Глава І СФЕРА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ - § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах
Рейтинг пользователей: / 4
ХудшийЛучший 
Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

 

 

§ 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах


Стаття 124 Конституції України проголошує, що правосуддя в Укра­їні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Названа норма текстуально продубльована у ст. 5 За­кону України «Про судоустрій і статус суддів».

Конституційно-правовий зміст ст. 124 Конституції України не­одноразово був предметом тлумачення Конституційним Судом України.

Спочатку ці тлумачення стосувалися сфери компетенційних повнова­жень судів у контексті застосування процесуального законодавства з точки зору забезпечення конституційного права на судовий захист, а також, власне, сутнісної, родової характеристики правосуддя як фор­ми державної діяльності.

У рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційно­го тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за звер­неннями жителів міста Жовті Води) Конституційний Суд України констатував, що суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються пере­шкоди для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Щодо частини другої ст. 124 Конституції України, то її необхідно ро­зуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі.

В іншій справі, даючи тлумачення положень Конституції України щодо правосуддя, Конституційний Суд України в ухвалі про відмову у відкритті конституційного провадження (справа за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства «Славутич-Сталь» щодо тлумачення статті 124 Конституції України і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 14 жовтня 1997 р. № 016/1241-97 N 44-з) зазначив, що відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя — це самостійна галузь дер­жавної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Суб’єкт конституційного подання у цій справі, посилаючись на неоднозначне застосування ст. 124 Конституції України та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», вважав, що необ­хідність офіційного тлумачення норм Закону зводиться до визнання непідвідомчості господарського спору Міжнародному комерційному арбітражному суду при Торгово-промисловій палаті України та при­власнення ним функцій суду як державного органу.

Конституційний Суд України зазначив, що Міжнародний комерцій­ний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України є тре­тейським судом, що розглядає спори з цивільних правовідносин за умови наявності письмової арбітражної угоди (домовленості) сторін про передачу йому таких спорів. Тому Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України як недер­жавний орган не здійснює функції правосуддя в контексті ст. 124 Кон­ституції України. Таку ж позицію Конституційний Суд України під­твердив і у справі щодо відповідності Конституції України (конститу- ційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа № 1-3/2008 про завдання тре­тейського суду) від 10 січня 2008 р. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Визнання державою на підставі Закону рішень «арбітражних» (фактично третейських) судів помилково ототожнено із здійсненням ними правосуддя. Забезпечення примусового виконання рішень тре­тейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є за­вданням компетентних судів і державної виконавчої служби (ст. 57 Закону, п. 1 частини другої ст. 3 Закону України «Про виконавче про­вадження»).

Виходячи з конституційних приписів та процесуального режиму здійснення правосуддя, загальноприйняте визначення правосуддя зво­диться до того, що правосуддя — одна з форм державного управління щодо виконання державою внутрішньої функції охорони правопоряд­ку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади — судом цивільних, господарських, кримі­нальних та адміністративних справ за правилами, передбаченими процесуальним законодавством.

Це визначення дозволяє сформулювати такі основні ознаки право­суддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — су­дом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішення в судових засі­даннях цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) можли­вість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціаль­них цілей.

Наведені ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють повно і вичерпно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Такі ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій прояв і в ді­яльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист пору­шених прав. Тому поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери право­суддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя та необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна, окрім як у правосудді, втілюватися не може і не повинна. І тому винятковість як характерна риса судової влади і є свого роду ключем до розуміння правосуддя у правовій державі і того, що судовий захист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод громадян.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої свободи в ім’я загального блага і про захист прав окремих громадян, ця справедливість повинна знаходити своє висвітлення у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдивля­ється в життєву правду людських потреб і можливостей, — і у право­судді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живо­го, а не формального ставлення до особистості»[1].

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв’язок між послідовним і демократичним розвитком політичних ін­ститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуддя. Іс­торія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємозв’ язок де­мократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тіль­ки факти зміни умов здійснення правосуддя, що цікавить перш за все юристів, а й відображення різних соціальних надій, прагнень, настро­їв людей, а проблема вдосконалення судової системи нерідко перехо­дить у політичну площину і стає проблемою великої політики. Однак, незважаючи на це, поняття правосуддя має інтерпретуватися як юри­дичний феномен і абстрагуватися від юридизації поняття «правосуддя» майже неможливо.

Більше того, можна зауважити, що дуже важко абстрагуватися від юридизації поняття «правосуддя» і подивитися на нього у більш ши­рокому соціальному контексті. Ж. Карбоньє влучно зазначає, що судо­вий процес і судове рішення є психосоціологічними феноменами, які настільки чужі всім соціальним неправовим явищам і настільки специфічні для права, що брати саме їх як критерії юридичного є найбільш правильним. Автор з точки зору соціолога слушно підкреслює, що як тільки відносини між двома особами стають об’єктом розгляду з боку третьої особи, яка вирішує спірні питання, це означає, що дані відно­сини перейшли в галузь права[2]. Тут не можна не помітити ту тонку, але суттєву ознаку, так би мовити, інфрасоціальних підстав правосуддя, що є незамінним важливим соціальним регулятором, через який «про­голошується право», забезпечуються права людини і громадянина та правопорядок у цілому, а також проглядається сутнісний зв’язок між правом і правосуддям. А це у свою чергу свідчить, що сутність право­суддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у державі.

Крім винятковості судової влади, у правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Повнота судової влади — невід’ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що у правовій державі правосуд­дя має бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охороню- ваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без винятку визнаються рівними перед судом, і це не тільки теоретичне положення, це аксіома, яка підтверджена соціально- історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно- правових документах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декла­рації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, генетична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової влади від зако­нодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реаліза­ції судової влади.

У громадській свідомості ідея правосуддя пов’язується саме з пов­нотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її винятковістю, дає змогу називати правосуддя «правосуддям», дозволяє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації свободи і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплюється в чинному законодавстві. Згідно із ст. 5 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом. Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників ци­вільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина (ст. 55), що відповідає міжнародно- правовим стандартам. У статті 14 Міжнародного пакту про громадян­ські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кримінального звинувачення, яке пред’явлене йому, чи при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивіль­ному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетент­ним, незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону. Найбільш масштабно повнота судової влади відбита у п. 1 ст. 6 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право на справедливий судовий розгляд.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, а й предметної ознаки судової влади, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спрямованої на певний со­ціальний об’ єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, по­лягає у визначенні виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів права. Ці права і обов’язки встановлюються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Отже, реалізація судової влади, завжди пов’язана з розглядом конкретної юридичної справи.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забезпечен­ня реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захисту прав громадян — розглядом і вирішенням юридичної справи, а не адміні­стративними веліннями, що ставить громадянина в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з державною владою, державою. Ось чому саме судова влада природно є фактором обмеження втручан­ня будь-кого у правовий статус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід’ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність становить зміст і функції пра­восуддя у правовій державі як інституту охорони прав і свобод особи.

При цьому правосуддя являє собою єдину форму забезпечення закон­ності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, а й безпосереднім захисником їх у суді, він виступає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в певно­му напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом розгляду і вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод осо­би в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі. Со­ціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах повинні зводи­тися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Правосуддя відрізняється від інших форм правозастосування і тим, що рішення органів правосуддя мають загальнообов’ язковий характер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів дер­жавної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підляга­ють виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’ язковість яких надана Верхов­ною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають законну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рі­шення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Нарешті правосуддя як правозастосовна діяльність характеризу­ється специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя та її дотриман­ня визначає правосудність судових рішень. У контексті цього слід ще раз звернути увагу на системоутворюючі статті ЦПК, які визначають ціннісні характеристики процесуальної форми правосуддя у цивільних справах. Згідно із ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є спра­ведливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а порядок провадження в цивільних справах у судах, як випливає зі ст. 2 ЦПК, визначається процесуальним законодавством. Без перебільшення, справедливе правосуддя, сприйняття справедливості правосуддя суспільством і довіра суспільства до правосуддя — ознака демократичності й самого суспільства. У широкому соціально­му вимірі не випадково судочинство визначається як інновація в галу­зі справедливості, яка має справжнє всесвітньо історичне значення[3].

У рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3- рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора зазначається, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах. При цьому Конституцій­ний Суд України підкреслив, що право на судовий захист є одним із конституційних прав. Виходячи з цього, він дійшов висновку, що по­ложення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обмежуючи право людини на судовий захист, закріплене частиною третьою статті 8, частинами першою, другою статті 55 Конституції України, порушують вимоги статті 3, 21, частини другої статті 22, частини першої статті 64 Консти­туції України, тобто є неконституційними.

Цей аспект рішення Конституційного Суду є знаковим стосовно того, що підкреслює значущість для реалізації права на судовий захист процедур судочинства, тобто процесуальних правил і порядку розгля­ду судових справ. І тому саме факти порушення або неправильного застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення у справі або, як у даному випадку, підставою для визнання неконституційності певних обмежень у реалізації права на судовий захист, передбачених процесуальним законодавством. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення апеляційним судом може бути порушення або неправильне застосу­вання норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішен­ня судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викли­кали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Не випадково для правосуддя є ознаковим і прикметним особлива юридична процедура, інакше кажучи, цивільна процесуальна форма, в якій відбувається цивільний процес, — як високозначущий його елемент і як елемент методу правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин[4]. Вона кінець-кінцем і забезпечує суворе дотримання верховенства права, законності та захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найважливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Конституції України і процесуальному законодавстві, та відкрита для застосування загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права у галузі правосуддя.

 


[1] Кони, А. Ф. Собр. соч. [Текст] / А. Ф. Кони. - Т. 6. - М., 1968. - С. 25.

[2] Карбонье, Ж. Юридическая социология [Текст] / Ж. Карбонье : пер. с фр. - М. : Прогресс, 1986. - С. 171.

[3] Див.: Хеффе, О. Справедливость. Философское введение [Текст] / О. Хеффе : пер. с нем. - М. : Праксис, 2000. - С. 77.

[4] Див.: Комаров, В. В. Метод правового регулирования гражданских процессуальньїх отношений [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. В. Комаров. - Харьков, 1980.