Розділ 5 Правовий статус банків та фінансово-кредитних установ в Україні PDF Печать
Банковское право - Селіванов А. О. Банківське право України

 

Загальна  характеристика  банківської системи України

Структура  Національного  банку  України

Функції  та  повноваження  Ради  Національного банку  України

Взаємовідносини  Національного  банку України з  органами  державної влади

Правовий  статус  комерційних банків та  інших фінансово-кредитних установ

Сучасна банківська система в Україні склалася в результаті політичних та соціально-економічних перетворень, запроваджен­ня товарно-грошових відносин у багатоукладній економіці, по­долання монополії державних фінансів та створення законодав­чих можливостей існування банків різної форми власності.

Банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України. За за­гальним принципом структурної організації банківська система ви­никає тоді, коли поряд із звичайними банками з'являється неза­лежний центральний банк, який виконує функції управління цією системою. Варто при цьому зазначити, що термін «система» — грецького походження і означає ціле, яке складається з окремих частин. Стосовно управлінської діяльності в банківській сфері під «системою» слід розуміти «організаційну множину структурних елементів, які взаємопов'язані і виконують відповідні функції». У системі всі елементи підпорядковані цілому, але кожен з них має своє призначення і відповідає переважно тільки за себе.

Система може мати більшою або меншою мірою складний ха­рактер. Банківська система є дворівневою. Це зумовлено тим, що кожній системі притаманне саморегулювання, тобто цілеспрямо­вані управлінські впливи на систему в цілому або усередині неї. У кожній системі існують підсистеми. У банківській системі їх дві — одна здійснює функції управління — Національний банк України (функціональні підрозділи, територіальні управління, Державна скарбниця і т. д.), друга — є об'єктом регулюючого впливу — комерційні банки. Така система визначається як саморегульована. Тому система може одночасно виступати як суб'єкт і як об'єкт управління. Таким чином, під системою як об'єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно само­стійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступа­ють як одне ціле і в межах якого здійснюються процеси управління.

У процесі становлення банківська система в Україні багато в чому сприйняла зарубіжний досвід організаційно-правового регу­лювання банківських відносин. Цікаво простежити процес форму­вання банківських систем у деяких західноєвропейських країнах.

У державах з розвинутою економікою еволюція банківської системи здійснювалась упродовж багатьох століть, а існуючі сьо­годні банки пройшли тривалий ринковий шлях випробувань різ­них кредитних систем.

У світовій практиці, як відомо, існують два типи банківських систем централізована і вільна. У нинішніх умовах централізо­вана банківська система являє собою систему, в межах якої єди­ний банк має повну або часткову монополію на здійснення емі­сійної діяльності*, при цьому ступінь запровадження емісії дає йому можливість здійснювати регулюючу функцію центру у виз­наченні загального обсягу грошей і контроль за кредитами. Мо­нопольна емісійна діяльність є джерелом, з якого виникають функції контролю центрального банку за станом золотовалютних резервів та запасів у державі, збереження значної частки бан­ківських грошових ресурсів, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію та забезпечувати стабільність на­ціональної грошової одиниці.

На відміну від централізованої вільна система банківського бізнесу передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій іншій сфері бізнесу, в межах, в яких ці бан­ки відповідають вимогам закону про комерційні компанії. За та­ких умов банки мають такі ж права і обов'язки, як і будь-який суб'єкт комерційної діяльності. За характером взаємозв'язків бан­ківська система класифікується як дворівнева та однорівнева.

Однорівневій банківській системі притаманні переважно гори­зонтальні зв'язки між банками, універсалізація їх операцій і функцій. У межах цієї системи всі кредитні установи, в тому чис­лі центральний банк країни, знаходяться на одній ієрархічній сходинці, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунко­вому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характер­ний головним чином для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командними методами управ­ління народним господарством.

Слід мати на увазі, що дворівнева банківська система харак­теризується взаємовідносинами між банками як по вертикалі, так і по горизонталі. По вертикалі відповідно до законів складають­ся відносини підлеглості між центральним банком як керівним органом та низовими ланками — комерційними банками; по го­ризонталі відносини складаються за принципом рівного партнер­ства між будь-якими банками та фінансово-кредитними устано­вами. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комер­ційних банків і урядових структур. При цьому у законах визна­чаються такі головні функції, як «банк банків» та управління ді­яльністю банківськими установами з метою регулювання та кон­тролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Показово, що у XX ст. централізована банківська система ста­ла однією з обов'язкових умов досягнення найвищого ступеня економічного розвитку. Так, у Західній Німеччині у час післяво­єнного відродження була створена нова, дворівнева система цен­тральних банків. Зразком для неї була федеральна резервна систе­ма Сполучених Штатів Америки. До її складу входили юридично самостійні центральні банки земель, а також Банк німецьких зе­мель у Франкфурті-на-Майні, який створено 1948 р. З прийнят­тям закону про Національний федеральний банк (1957 р.) ліквідо­вано дворівневу систему. Замість неї створено один Німецький федеральний банк. При цьому центральні банки земель, включа­ючи Центральний банк міста Берліна, об'єднались з Банком ні­мецьких земель, а згодом перетворились на Федеральний банк.

Інакше відбувалися процеси у Польщі, де концентрація бан­ківської системи розпочалася з 1948 р. У 1953 р. Національний польський банк прийняв від Сільськогосподарського банку креди­тування і контроль за діяльністю сільськогосподарського вироб­ництва та лісівництва, а решта інвестицій кредитувалася інвес­тиційним банком. На кінець 1989 р. у Польщі діяло 25 національ­них банків, з них 9 — комерційних, створених на базі операційних відділень центрального банку. У листопаді 1990 р. кількість націо­нальних банків доходила вже до 75, з них 30 — з переважанням приватного капіталу. Наприкінці 1991 р. у Польщі існувало 80 ко­мерційних банків.

В іншому прогресивному напрямі складався японський досвід стабільного економічного розвитку, який вивів цю країну на пе­редові позиції у світовому господарстві. У цьому процесі важли­ва роль належала і належить банківським інститутам. На відміну від інших країн з розвинутою ринковою економікою саме бан­ківська система Японії історично була одним з найважливіших важелів формування її сучасної економіки, а нині є стимулюю­чим джерелом коштів для бізнесу та учасником формування ви­робничо-комерційної політики корпоративних клієнтів. Слід звернути увагу на те, що займаючи центральне місце в банківсь­кій системі країни, Банк Японії має такий статутний капітал, де 55 % належить державі, а 45 % — приватному сектору. Вважа­ється, що взірцем для створення цього банку був Національний банк Бельгії.

Отже, центральний банк відіграє провідну роль у банківській системі, створюючи сприятливі умови для її функціонування. Це досягається шляхом забезпечення стабільності цін, грошей і на­дійності банківського сектора.

Для висвітлення характерних рис правового становища бан­ківської системи в Україні важливою є орієнтація на міжнародно-правові норми Першого європейського законодавства, яке вклю­чає: Договір про утворення Європейського співтовариства, Дого­вір про внесення змін до деяких фінансових положень, Єдиний європейський акт, Договір про злиття, Гренландський договір, Акт приєднання та Договір про Європейський Союз. Друге європейсь­ке законодавство включає, як зазначалося вище, Директиви щодо організації банківської діяльності.

За визначенням Європейської директиви центральних банків головною метою діяльності центрального банку є підтримка ціно­вої стабільності через втілення в життя послідовних заходів моне­тарної політики. Хоча в деяких законах про центральні банки ще вживаються положення «підтримка стабільності валюти» або «під­тримка національної грошової одиниці», на практиці більшість центральних банків ставлять за мету саме досягнення цінової ста­більності як більш правильного визначення довгострокової мети монетарної політики. Термін «цінова стабільність» використано в законах багатьох європейських держав, наприклад, Франції, Іспа­нії, Португалії тощо. Більш того, для виконання вимог Європейсь­кої директиви центральних банків усі країни Європи — члени ЄС — мають змінити (адаптувати) свої закони щодо визначення цілей та статусу незалежності своїх центральних банків.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. цілком відповідає вимогам європейського законодавства, закріпивши основні функції (завдання) центрального банку — забезпечення стабільності національної валюти шляхом регулю­вання емісійної, монетарної, кредитної та розрахункової діяль­ності банківської системи. Чим зумовлена необхідність орієнтації України на стандарти правового статусу європейських банків?

В економіці колишнього СРСР державні банки в Україні яв­ляли собою допоміжний засіб, який виконував функції обслуго­вування виробництва. Моноструктура банківського сектора існу­вала як невід'ємна складова системи Держбанку СРСР та кількох державних спецбанків, які здійснювали окремі операції за його дорученням (Будбанк СРСР, Зовнішторгбанк СРСР). При цьому Держбанк СРСР здійснював короткострокове кредитування клієнтів, за Будбанком СРСР закріплювалися функції з довгост­рокового обслуговування, а за Зовнішторгбанком СРСР — з об­слуговування зовнішньоекономічної діяльності. За таких умов правове регулювання однорівневої банківської системи було спрямоване на кредитну сферу і обмеження кількості платіжних засобів в економіці, що зводились до жорстких обмежень опе­рацій з готівкою і централізованим перерозподілом банківською системою безготівкових коштів підприємств, установ і організа­цій у межах єдиного державного кредиту країни.

Процес юридичного становлення банківської системи, яку очолює Національний банк України, розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Зако­ну «Про економічну самостійність Української РСР» (1991 р.). За­конодавчо було закріплено, що Національний банк є вищою кре­дитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить єдину серед комерційних банків та кре­дитних установ державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.

Законодавче закріплення банківської системи в Україні пов'я­зано з прийняттям Закону України «Про банки і банківську ді­яльність (20 березня 1991 р.*). З прийняттям цього Закону Укра­їнський республіканський банк Держбанку СРСР було оголоше­но власністю України і на його базі створено Національний банк України. Таким чином, державою було зроблено вибір і закладе­но засади класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає підсистему комерційних банків та фінансово-кредитних установ, які скеровуються Національним банком України як цен­тром емісії грошей та управління всією грошово-кредитною сис­темою.

Як це вплинуло на функціонування банківських інститутів? Уже влітку 1992 р. Національний банк України запровадив по­рядок надання ліцензій банківським установам на право здій­снення операцій з валютними цінностями, почав встановлювати валютний контроль та легалізовувати свою присутність на міжна­родній арені як незалежна фінансова інституція. Розпочалося встановлення кореспондентських відносин з іншими країнами СНД, була заснована валютна біржа як підрозділ Національного банку**. В листопаді 1992 р. у безготівковий обіг було запровад­жено український карбованець, і Україна офіційно вийшла з гру­пи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, краї­ною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ (8ШІРТ). З січня 1994 р. Націо­нальний банк України запровадив національну платіжну систему з впровадженням системи електронних міжбанківських платежів, що дало змогу відмовитись від використання паперових платіж­них документів.

Аналізуючи правову регламентацію становлення банківської системи в Україні, не можна обійти проблеми достатності бан­ківського законодавства, яке формувалося практично за внутріш­німи ознаками регулювання банківських відносин. За цей час бу­ли внесені деякі важливі зміни до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про заставу» та до Декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Але повільний розвиток банківського законо­давства негативно відбився на банківській системі, яка реагува­ла збільшенням прострочених кредитів та звуженням кредитної діяльності.

І хоча в цих умовах центральний банк, маючи обмежений Верховною Радою України правовий статус, проводив жорстку грошово-кредитну політику за допомогою адміністративних і економічних важелів стосовно комерційних банків, вживав за­ходів щодо санації банківської системи, займався відкликанням ліцензій у банків, це суттєво не поліпшило ситуацію в сфері бан­ківської діяльності. Верховна Рада України спільно з Національ­ним банком намагались визначити стратегію розвитку законо­давчої основи банківської діяльності, приділяючи особливу ува­гу правовому статусу банків та кредитних установ. З цією метою у вересні 1994 р. було проведено першу науково-практичну кон­ференцію керівників банків та кредитних установ, які функціо­нували в Україні, і як результат була схвалена Концепція розвит­ку банківського законодавства. Зверталась увага передусім на те, що на той час залишалась невизначеною у правовому статусі си­стема банківського нагляду, не було і системи страхування ризи­ків кредитної діяльності, страхування банківських депозитів, не діяв механізм застави майна, про що свідчать численні колізії, які виникали при застосуванні законів і підзаконних актів.

Важливим стимулюючим фактором для визначення правово­го статусу банківської системи в Україні стала Конституція Украї­ни 1996 р. З її прийняттям вперше за всі роки існування незалеж­ної держави з'явилась модель законодавчих засад функціонуван­ня Національного банку, який є органом держави, що здійснює управління банківською системою. Конституційні принципи ство­рили організаційно-правові засади функціонування банківської систе­ми, яка включає дворівневу структуру банківських інститутів, умови їх функціонування, правові межі втручання (регулювання) держави у сферу банківської діяльності, її функціональну приро­ду та правовий статус національної грошової системи.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про Національний банк України» банківсь­ка система України схематично має такий вигляд (див. схему 1).

Таким чином, загальна характеристика сучасної банківської си­стеми показує, що банківська система в Україні — це внутрішньо організована, взаємозв'язана, об'єднана загальною метою та конс­титуційними принципами сукупність банківських та фінансово-кре­дитних установ, які відповідно до банківського законодавства здій­снюють банківську діяльність при постійному банківському нагляді з боку держави.

Необхідність єдності (взаємоорганізації) елементів банківської системи випливає з конституційних гарантій незалежності Націо­нального банку України та обов'язку всієї банківської системи за­безпечувати стабільність національної валюти — гривні. Існує за­кономірність — чим більш незалежний центральний банк держави, тим нижчий рівень інфляції в країні. Саме тому відповідно до єв­ропейського законодавства зростає кількість країн, які визнача­ють якісно новий статус власних центральних банків. У 1997 р. уряд Великобританії прийняв рішення щодо організаційного ві­докремлення Банку Англії, який більше п'ятидесяти років був підпорядкований казначейству (міністерству фінансів). Отже, важливо за системним підходом насамперед розглянути правовий статус Національного банку України, в якому знайшов відобра­ження, про що зазначалося вище, світовий досвід статутного банківського права. Передусім слід привернути увагу до консти­туційної моделі Закону України «Про Національний банк Украї­ни». Він сприйняв п'ять концептуальних позицій щодо самостій­ного статусу центрального банку серед інших органів держави:

1.  Програма грошової політики на поточний рік, а також на пер­спективу розробляється і приймається спеціально створеним колегіальним органом — Радою Національного банку залеж­но від стану економіки, цін та грошово-кредитного ринку країни. Центральний банк зобов'язаний доводити цю програ­му до відома уряду та парламенту, але виключно як інформа­ційний матеріал.

2.  Усі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, відсот­кової ставки та поточного валютного курсу, приймаються ви­ключно органами банку.

3.  Керівництво центрального банку (його голова, колегіальний орган), призначене на новий строк, не може бути достроково увільнено парламентом або Президентом з посад (за винятком визначених законом випадків, таких як довготривала хвороба або засудження за злочин). Що стосується колегіального ор­гану, який визначає політику в сфері фінансів та кредиту, то він є частиною системи Національного банку, його вищим ке­рівним органом, а не своєрідним наглядовим органом.

4.  Від членів керівництва центрального банку вимагається про­фесіоналізм та політична нейтральність. Не можна суміщати посади в центральному банку з посадами в будь-яких інших органах влади, займатися партійною або профспілковою ді­яльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду, пред­ставників органів виконавчої влади до колективних органів управління центральним банком.

5.  Національний банк не можна примусити і він, власне, не має права давати кредити уряду і купувати цінні державні папери на первинному ринку.