Розділ 2 Банківське право: предмет і метод - Страница 2
Отже, під предметом банківського права слід розуміти самостійну групу суспільних відносин, які виникають у процесі організації, функціонування і розвитку банківської системи України, охоплюють банківську діяльність і банківську справу, якою безпосередньо займається Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, а також відносини, що регулюються нормами права в інтересах громадянина, банків та держави.
Таке визначення предмета встановлює межі дисципліни, яка вивчає сукупність норм банківського права і дає можливість орієнтуватись на ключові категорії: «банківська діяльність», «банківська справа», «банківські правовідносини», «принципи банківського права», «суб'єкти банківського права», а також «нормативні регулятори».
Професор М. М. Агарков, відкриваючи у 1929 р. курс лекцій з банківського права, починав розгляд предмета з пояснення Віванте сутності банку: «Банк є торгове підприємство, яке збирає капітали для систематичного їх розподілу шляхом кредитних операцій» [1, 6]. Порівняємо це визначення з сучасним поняттям банку, яке наводиться у ст. 1 Закону України «Про Національний банк України»: «Банк — це юридична особа, яка на підставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах».
Отже, головною ознакою банків, у наведених прикладах визначення цього поняття є банківська діяльність і банківська справа.
Категорія «банківська діяльність» у загальному вигляді означає сукупність постійно або систематично здійснюваних операцій різних видів щодо грошей та інших фінансових інструментів, що підпорядковано досягненню єдиної мети — використанню грошей для отримання прибутку.
Банківські операції, які відображають банківську діяльність, це, по суті, угоди, які за своєю правовою природою спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вони складають предмет діяльності банків, наприклад, прийом вкладів, облік векселів, відкриття банківського рахунку та інші.
Загальноприйнято ще з кінця XIX ст. поділяти банківські операції на активні та пасивні (див. схему 1), коли банк видає кредит і водночас сам є позичальником грошей.
Банківські операції
Активні операції Пасивні операції
Операції з готівкою, касове Операції з валютними цінностями
обслуговування фізичних і
юридичних осіб
Розрахункові операції Видача банківських гарантій
Залучення коштів фізичних та Інкасація коштів, векселів, платіжних документів юридичних осіб у вклади
Залучення у вклади
і розміщення дорогоцінних
металів
Інші операції та види діяльності
Схема 1. Банківські операції
Термін «банківські операції» широко вживається у Законі України «Про Національний банк України» (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).
Банківські операції регулюються нормами закону і здійснюються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках. Це пов'язано з принципом виключної правоздатності банків та кредитних установ на підставі ліцензій здійснювати операції з грошима, цінними паперами, дорогоцінними металами тощо.
Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікулін, може бути пов'язана зі створенням групи кредитних установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних установ та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськими операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація заставного майна як умова невиконання угоди) [15, 36].
Категорія «банківська справа» стосується також кола суспільних відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуванням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, інкасуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту, веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону «Про Національний банк України».
У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватно-правові правовідносини (кредитні угоди, депозитні рахунки).
Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:
— майнові — пов'язані з грошима, цінними паперами або майном;
— немайнові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;
— організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура банку, ведення обліку і забезпечення трудових прав персоналу банку.
За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на матеріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом «Про Національний банк України» права центральному банку здійснювати банківське регулювання та нагляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).
Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у банківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є безпосередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між собою, мають власне статутне становище.
Нормами статутного права визначається статус Національного банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської діяльності.
Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід наголосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність банківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.
Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактичного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'язково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Традиційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в якому містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.
Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських правовідносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного банківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.
Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінансово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси господарюючих суб'єктів та громадян.
Таким чином, крім Конституції України, законів, нормативно-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують банківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних судових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських правовідносин.
Специфіка застосування методів правового регулювання банківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання:
— посилити характер прямої дії банківського законодавства;
— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;
— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами;
— обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка грунтується на вільній конкуренції;
— забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капіталу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ризику на одного позичальника, страхування банківських депозитів та іншими);
— розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіжних країн.
У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регулювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?
Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства*. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.
Основні завдання директив Європейського Союзу щодо банківської діяльності:
— Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямовані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на території держав-учас-ниць;
— Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власного фонду для кредитних установ;
— Директива банківського коефіцієнта платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредитних установ;
— Директива великої незахищеності передбачає нагляд та контроль за великими ризиками кредитних установ;
— Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи нагляду за діяльністю кредитних установ на консоліда-ційній основі. Директива може також застосовуватись стосовно небанківських інвестиційних фірм;
— Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.
Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.
Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кредитного ризику.
Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсотками та курсами обміну іноземної валюти.
Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законодавства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клієнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України «Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки» від 23 січня 1999 р. за № 44/99.
Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. І. Хімічевої [18, 35], є державно-владними майновими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосуються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин, водночас утворюють самостійну групу відносин з власним методом правового регулювання.
При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відносини складаються у банківській сфері. Метод правового регулювання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засобами та прийомами.
Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з - предметом банківського права метод виступає юридичним критерієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву [15, 42].
У банківському праві застосовується метод рівності сторін (суб'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного регулювання (метод автономії) є:
— рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про індивідуально-регулятивне значення кредитного договору;
— автономія учасників правовідносин, що означає здатність фізичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;
— самостійність учасників правовідносин, що відображає можливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відповідальність за своїми зобов'язаннями.
Застосування у банківському праві публічно-правового методу
свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпорядкування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі характерні риси:
— обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторонами не передбачається;
— реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;
— застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).
Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка предмета правового регулювання банківської діяльності обумовлює застосування різних методів і засобів правового впливу на суспільні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.
Література
1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах. Изд. 2-е. - М., 1994.
2. Бобилев А. И. Современное толкование системи права и системи за-конодательства // Государство и право. — 1998. — № 2.
3. Гавалда К., Стуффле Ж. Банковское право (Учреждения — Счета — Операции — Услуги): Пер. с фр. / Под ред. В. Я. Лисняка. — М., 1996.
4. Годме П. М. Финансовое право. — М., 1979.
5. Долан 3., Кемпбелл К., Кемпбелл Р. Деньги, банковское дело и денеж-но-кредитная политика. — М.-Л., 1991.
6. Ергшлева Н. Ю. Международное банковское право. — М., 1998.
7. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебн. и практ. пособие. — М., 1994.
8. Кольс Р, Банковское право. — Мюнхен, 1994.
9. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.
10. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. — Чернівці, 1997.
11. Помард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1992.
12. Ровинский Е. А. Основнне вопросьі теории финансового права. — М., 1960.
13. Сьірбу Т. Г. Проблеми правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.
14. Тосунян Г. А. Банковское дело и банковское законодательство в Рос-сии: Опит, проблеми, перспективи. — М., 1995.
15. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Предмет и метод банковского права // Государство и право. — 1998. — № 9.
16. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права //Государство и право. — 1998. — № 11.
17. Фінансове право (за законодавством України) / За ред. Л.К.Воронової та Д. А. Бекерської. — К., 1995.
18. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. — М., 1996.
19. Худяков А. И. Основи теории финансового права. — Алма-Ата, 1995.