§ 2. Землі сільськогосподарського призначення як об'єктом правового регулювання

Земля не є результатом людської праці. Вона — продукт самої природи.   Безпосереднім  об'єктом  правового регулювання  використання земель сільськогосподарського призначення виступає певна визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єк­та, де він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, виробничих споруд та інших об'єк­тів, потрібних для обслуговування основної діяльності. Отже, для земель сільськогосподарського призначення характерне викорис­тання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), але й як просторово-операційного базису, що   властиве   всім   категоріям   земель.

ЗК вживає і термін "земля", і термін "земельна ділянка", хоча визначення дає лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єк­том правовідносин з використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної по­верхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними  щодо  неї  правами   (ст.   79   ЗК).

Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних від­носин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташу­вання; вони є нерухомим об'єктом і основним способом виробниц­тва   в   сільському   господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно пов'язані із зе­мельними ділянками об'єкти (Грунт, замкнені водойми, ліс, бага­торічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), пе­реміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, перебува­ють  в   обігу  неподільно,   якщо   інше   не   передбачено   законом.

Існує думка, що землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характерис­тику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поши­рюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються прави­ла особливого правового режиму, призначені для земель сільсько­господарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм зе­мельного,   фінансового,   господарського та  інших   галузей   права  .

Землі сільськогосподарського призначення регулюються зе­мельним законодавством як єдиний об'єкт, що означає: сільсько­господарському використанню підлягають не будь-які, а лише при­датні для цих цілей землі; не всякі придатні для сільськогосподар­ських потреб землі можна використовувати як землі сільськогоспо­дарського призначення. Так, у заповідних зонах заборонено здій­снювати   товарну   сільськогосподарську  діяльність.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це заз­начається в документах, які засвідчують права на землю, а також у документах  державного   земельного      кадастру   і  державної   реєстрації. При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного ви­користання земельної ділянки. Вимоги щодо дозволеного викорис­тання земельної ділянки є частиною інших галузей законодавства, у   складі   яких   вони   регламентуються  докладніше.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта пра­вового регулювання є площа. Визначаючи розміри земельних ді­лянок, наданих у власність і користування, органи влади врахову­ють природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ щодо природно-сільсько­господарського  районування   земель та їх   нормування.

У    ЗК    робиться     спроба    обмежити    площу    земельних   ділянок сільськогосподарського   призначення,   які   перебувають   у   власності громадян,   певними   розмірами.   Відповідно до   ст.    121    ЗК   громадя­ни   України   мають  право   на  безкоштовне   одержання   земельних ді­лянок у  власність за  нормами:  для   ведення   особистого  селянського господарства в розмірі не  більше   2  га; для  ведення   садівництва  —   не більше   0,12  га;   для   ведення   фермерського   господарства   —   у розмі­рі   земельної   частки    (паю),    визначеної  для   членів   сільськогоспо­дарських    підприємств,    розташованих    на   території   сільської,    се­лищної,    міської   ради,    де    знаходиться    фермерське    господарство. Якщо   на  території   сільської,   селищної,   міської   ради   розташовано кілька   сільськогосподарських   підприємств,    розмір   земельної   час­тки   (паю)   визначається   як  середній   по   цих   підприємствах.   У   разі відсутності   сільськогосподарських   підприємств   на  території   відпо­відної ради,   розмір  земельної частки   (паю)   визначається   як  серед­ній   по   району.   Землі     фермерського   господарства   можуть   склада­тися   із:   земельної ділянки,   що   належить   на   праві   власності   фер­мерському   господарству   як   юридичній   особі;    земельних   ділянок, що   належать   громадянам   —   членам   фермерського   господарства   на праві   приватної   власності;    а   також   земельної  ділянки,    що   вико­ристовується   фермерським   господарством   на  праві  оренди.   Грома­дяни   —   члени   фермерського   господарства   мають   право   на   одер­жання  у   власність  із  земель державної  і   комунальної  власності   зе­мельних ділянок у  розмірі   земельної  частки   (паю).   Громадянам   — членам  фермерських  господарств   передаються   безкоштовно  в   при­ватну  власність   надані  їм   у   користування   земельні ділянки   в   роз­мірі  земельної  частки   (паю)   члена   сільськогосподарського   підпри­ємства,   розташованої   на   території   відповідної   ради.    Це   право   не поширюється   на   громадян,   які   раніше   набули   права   на   земельну частку  (пай)   (ст.   32  ЗК).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадя­нину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної час­тки (паю) (ч. 2 ст. 121 ЗК). Громадяни мають право додатково одержувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але не більше 100 га (до 1 січня 2010 p.). При цьому зазначена пло­ща може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом   (п.   13   Перехідних положень  ЗК).