§ 1. Поняття, основні риси та юридична природа приватизації земель

Важливою складовою формування в Україні засад ринко­вої економіки є приватизація земель. Вона спрямована на розширення сфери застосування інституту приватної влас­ності на землю як важливого чинника формування приват­ного сектора в усіх галузях економіки держави.

Приватизація земель являє собою сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації дій та заходів, спрямованих на тран­сформацію форми власності земель, при якій відбувається пере­хід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єк­тами якої є держава та територіальні громади, у приватну влас­ність фізичних та юридичних осіб. Приватизацію земель роз­глядають у широкому і вузькому аспектах. Під приватизацією земель у широкому аспекті розуміють будь-який перехід права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи (нап­риклад, продаж вільної від забудови земельної ділянки, яка пе­ребуває у державній чи комунальній власності, приватному під­приємству для здійснення підприємницької діяльності).

Приватизація земель у вузькому розумінні полягає лише у переході права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юри­дичної особи, які володіють ними на праві користування. У цьому разі передача земельних ділянок від держави чи те­риторіальної громади до громадянина чи юридичної особи не відбувається, оскільки вони були наданні в користування до початку приватизації землі в країні.

Приватизація землі у вузькому розумінні розпочалася в Україні з введенням у дію 15 травня 1992 р. Земельного ко­дексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Особливістю приватизації земель в Україні є те, що вона є складовою зе­мельної реформи. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про земельну реформу», якою всі землі країни було оголошено об'єктом земельної реформи.

У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільсько­господарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.

Відповідно до законодавства України приватизація сіль­ськогосподарських земель, призначених для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала пере­дачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для веден­ня селянського (фермерського) господарства. По-друге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання чле­нам сільськогосподарських підприємств статусу власників зе­мель, які перебували у користуванні цих підприємств.

Приватизація сільськогосподарських земель, що перебува­ли у користуванні сільськогосподарських підприємств, вияви­лася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею органі­зації сільського господарства на основі поєднання переваг ви-сокотоварного сільськогосподарського виробництва з перева­гами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Ук­раїні робилася спроба провести приватизацію сільськогоспо­дарських земель через передачу їх у колективну власність КСП та деяких інших сільськогосподарських формувань. На цьому етапі було проведено роздержавлення земель сільськогоспо­дарського призначення шляхом їх передачі із державної влас­ності у колективну власність КСП. З виходом Указу Президен­та України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земель­ної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. основний акцент земельної реформи бу­ло перенесено на поглиблення приватизації сільськогосподар­ських земель, переданих у колективну власність, шляхом їх паювання. Паювання сільськогосподарських земель передбача­ло виділення кожному членові КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчувалося сертифікатом, і становило зміст другого етапу земельної реформи.

Третій етап земельної реформи в Україні розпочався у 1997 р. У межах реформування КСП їх членам виділяли на­лежні їм земельні частки (паї) у натурі у вигляді земельних ді­лянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної масо­вої реорганізації КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграр­ного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. процес привати­зації сільськогосподарських земель був значно прискорений.

З прийняттям Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. приватизація земель, крім передачі сільськогосподарських угідь у колективну власність та паю­вання, дістала ще один напрям. Згідно з Кодексом громадя­нам України було надано право на отримання земельних ді­лянок у приватну власність для: ведення особистого підсоб­ного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); са­дівництва; дачного і гаражного будівництва.

У процес приватизації були включені й інші землі. Так, згідно з Указом Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані відповідно до законодавства України. А Зако­ном України «Про особливості приватизації об»єктів незавер­шеного будівництва» від 14 вересня 2000 р. передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва дістали право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і зе­мельних ділянок, відведених під забудову.

Разом з тим законодавством був визначений перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно з ЗК України (ст. 4) у ре­дакції від 13 березня 1992 р. заборона на приватизацію поши­рювалася на: землі загального користування населених пунк­тів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, на­бережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та держав­ної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначення та деякі інші.

Однак, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельно­го кодексу України державна політика у сфері приватизації земель істотно змінилася. Чинним Кодексом було визначено мінімально необхідний перелік земель, які мали залишатися у власності держави. Крім того, значно розширено перелік земель, які підлягають приватизації, та перелік суб'єктів пра­ва приватної власності на землю.