§ 4. Інші злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини

До злочинів, що становлять небезпеку для життя і здоров’я люди­ни, належать: незаконне проведення аборту (ст. 134 КК), залишення в небезпеці (ст. 135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК).

Незаконне проведення аборту (ст. 134 КК) становить небезпеку для життя і здоров’я вагітної жінки, а в ряді випадків спричиняє тяжкі наслідки (наприклад, смерть, безплідність, психічні аномалії тощо).

Чинне законодавство дозволяє проведення аборту за наявності згоди жінки на штучне переривання вагітності винятково лікарями акушерами-гінекологами в акредитованих спеціальних лікувально- профілактичних закладах, у межах певних термінів вагітності (до 12 тижнів, а при вагітності від 12 до 22 тижнів — за наявності передба­чених законодавством медичних або спеціальних показань) та за від­сутності медичних протипоказань. Недодержання хоча б однієї з під­став і порядку проведення аборту робить його незаконним.

Частина 1 ст. 134 КК встановлює відповідальність за незаконне про­ведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти. З об ’єктивної сторони цей злочин характеризується діями, спрямова­ними на штучне переривання вагітності (плодозгін), наслідками у ви­гляді переривання вагітності та причинним зв’язком між цими діями і наслідками. Способи штучного переривання вагітності (механічний, операційний, токсичний чи вакуумно-респіраторний) на кваліфікацію злочину не впливають. Моментом закінчення злочину виступає ви­гнання плоду. Штучне переривання вагітності, вчинене у стані крайньої необхідності (зокрема, для спасіння життя жінки), навіть за умови по­рушення порядку чи умов його здійснення, виключає кримінальну відповідальність.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, за якого винна особа усвідомлює, що вона, не маючи спеці­альної медичної освіти, за згодою жінки здійснює штучне перериван­ня її вагітності та бажає настання таких наслідків. Умисне вчинення без згоди жінки дій, що призвели до штучного переривання вагітності, має кваліфікуватися за ст. 121 КК.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134 КК, виступають особи, які не мають спеціальної медичної освіти, тобто не є за фахом лікарями акушерами-гінекологами. До них належать як особи, що вза­галі не мають медичної освіти, так і особи, що мають іншу фахову медичну підготовку (терапевти, кардіологи тощо), а також особи мо­лодшого й середнього медичного персоналу (акушерки, фельдшери тощо). Вагітна жінка, яка сама вчинила штучне переривання вагітнос­ті, кримінальній відповідальності не підлягає.

Частина 2 ст. 134 КК встановлює відповідальність за незаконне про­ведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої.

З об’єктивної сторони злочин характеризується діями, спрямова­ними на незаконне штучне переривання вагітності, вчиненими як осо­бою, що не має спеціальної медичної освіти, так і лікарем акушером- гінекологом, але з порушенням підстав або порядку їх проведення. Обов’язковою ознакою виступає настання суспільно небезпечних на­слідків — тривалого розладу здоров’я (заподіяння середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження), безплідності або смерті потерпі­лої. Між вказаними діями та наслідками має бути необхідний причин­ний зв’язок.

Із суб’єктивної сторони передбачений ч. 2 ст. 134 КК злочин ха­рактеризується прямим умислом щодо незаконного проведення аборту та необережністю щодо наслідків у виді тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої.

Суб ’єктом цього злочину може виступати як особа, яка не має спеціальної медичної освіти, так і особа, яка таку освіту має, але про­водить аборт з порушенням підстав або порядку його проведення.

 

Залишення в небезпеці (ст. 135 КК). Стаття 135 КК встановлює відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка пере­буває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без до­помоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу нада­ти їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Об’єктивна сторона злочину характеризується бездіяльністю — ненаданням взагалі або ненаданням належної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані й позбавлена можливості вжити заходів щодо самозбереження. Умовами кримінальної відпові­дальності за залишення в небезпеці, як і за будь-яку іншу бездіяльність, виступають: 1) обов’язок особи надати необхідну допомогу; 2) мож­ливість надати таку допомогу.

Обов’ язок особи надати необхідну допомогу має місце у випадках, коли винний був зобов’язаний піклуватися про потерпілого, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для здоров’я стан. Обов’язок піклуватися про потерпілого може випливати із: 1) закону або інших нормативно-правових актів; 2) шлюбно-сімейних відносин; 3) професійних обов’язків; 4) договірних відносин. Постав­лення потерпілого в небезпечний для життя стан зумовлює обов’язок надати йому допомогу у випадках, коли це сталося внаслідок необе­режних або невинних дій особи. Особа, яка заподіяла умисно шкоду іншій людині, поставивши останню в небезпечне для життя становище, має відповідати лише за вчинення умисного злочину; за ст. 135 КК її дії кваліфікації не підлягають.

Відповідальність за залишення в небезпеці настає лише за умови, що винний мав можливість надати таку допомогу. Якщо особа не мала можливості надати необхідну допомогу (наприклад, під впливом не­переборної сили), кримінальна відповідальність виключається. У ви­падках, коли надання допомоги пов’язане з небезпекою для життя чи здоров’я особи, яка зобов’язана надати допомогу, питання відповідаль­ності мають вирішуватися за правилами про крайню необхідність, встановленими ст. 39 КК. Але при цьому слід враховувати, що окремі особи за професійними обов’язками повинні надавати допомогу іншим особам, у тому числі з ризиком для власного життя або здоров’я (на­приклад, співробітники міліції, рятувальники, пожежники).

Небезпечний для життя стан особи — це такий стан, за якого осо­ба без сторонньої допомоги не має можливості здійснити ефективні заходи для самозбереження внаслідок власної безпорадності (мало- літства, старості, хвороби) або внаслідок іншого безпорадного стану. Останній може мати місце за наявності алкогольного або наркотично­го сп’яніння, відсутності необхідних навичок поведінки тощо.

Небезпека для життя особи може виникнути внаслідок подій або явищ, які не пов’язані з поведінкою винного (стихійних сил природи, хворобливого стану особи, дій машин і механізмів, поведінки тварин тощо), або внаслідок протиправних діянь винного, що поставив по­терпілого в небезпечний для життя стан (наприклад, наїзд транспорт­ного засобу під керуванням винного на потерпілого, зштовхування з човна у воду особи, що не вміє плавати).

Моментом закінчення злочину є залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Для кваліфікації зло­чину не має значення, чи відвернула би надана винною особою допо­мога завдання шкоди життю або здоров’ ю особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здат­на відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в не­безпеці, відповідатиме за ст. 135 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, про що свідчить вказівка у диспозиції ст. 135 КК на завідо- мість передбаченого нею діяння. Винний усвідомлює, що залишає без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані, а також усвідомлює, що він має можливість і зобов’ язаний надати їй необхідну допомогу, та бажає вчиняти саме так.

Суб’єктом злочину виступає особа, яка досягла 16-річного віку і була зобов’язана піклуватися про особу, що перебуває в небезпечно­му для життя стані, або сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Аналіз судової практики показує, що найчастіше суб’єктами залишення в небезпеці стають водії транспортних засобів, які здійсни­ли наїзди на пішоходів, зіткнення з іншим транспортним засобом тощо, що спричинило заподіяння шкоди життю чи здоров’ю інших людей. У випадках, коли водій транспортного засобу, що залишив без допо­моги потерпілого від дорожньо-транспортної пригоди, винен у пору­шенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту, вчинене ква­ліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 286 і 135 КК. Якщо в діях водія немає складу злочину, передбаченого ст. 286 КК, але життя або здоров’я потерпілого були поставлені під загрозу внаслідок випадку з керованим ним автотранспортним засобом, то за- відоме залишення потерпілого без допомоги за наявності інших необ­хідних ознак тягне за собою відповідальність за ст. 135 КК.

У частині 2 ст. 135 КК встановлена відповідальність за залишення в небезпеці, вчинене матір’ю стосовно новонародженої дитини, за умови, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані.

Частина 3 ст. 135 КК передбачає відповідальність за залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки (тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, важку хворобу тощо). Між залишенням у небезпеці та вказаними наслідками має бути причинний зв’язок.

Із суб’єктивної сторони ставлення винного до смерті потерпілого або інших тяжких наслідків характеризується необережною формою вини.

 

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК). Кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 136 КК встановлена за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небез­печному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або за неповідомлення про такий стан особи належним установам або особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується:

1)  бездіяльністю у вигляді ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, чи неповідомлення про такий стан особи належним установам або особам;

2)  настанням наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень;

3)  наявністю причинного зв’язку між бездіяльністю винного і на­станням наслідків.

У небезпечному для життя стані особа може опинитися внаслідок дії стихійних сил природи, тварин, джерел підвищеної небезпеки, власної легковажної поведінки, поведінки інших осіб тощо. Якщо вин­на особа сама поставила потерпілого у небезпечний для життя стан, вчинене має кваліфікуватися за ст. 135 КК.

Обов’ язковою умовою відповідальності за розглядуваний злочин є наявність в особи можливості надати допомогу чи можливості по­відомити належним установам або особам про перебування потерпі­лого в небезпечному для життя стані.

Належна установа — це установа, організація, підприємство, до функцій яких входить надання необхідної допомоги або які можуть за даних умов надати допомогу чи вжити заходів для її надання іншими установами або особами (швидка медична допомога, міліція, пожежна частина, служба спасіння на воді тощо).

Належна особа — це посадова, службова особа або особа, до про­фесійних обов’язків якої входить надання необхідної допомоги, а також будь-яка інша особа, яка в даних конкретних умовах має можливість і зобов’язана надати необхідну допомогу потерпілому.

Для відповідальності за ч. 1 ст. 136 КК необхідне настання суспіль­но небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Настання цих наслідків має перебувати у необ­хідному причинному зв’язку з бездіяльністю винного.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків у ви­гляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Суб ’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу щодо бездіяльності особи та умислу або необережності щодо суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єктом розглядуваного злочину є фізична, осудна особа, якій виповнилося 16 років і яка не була зобов’язана піклуватися про по­терпілого і не ставила його у небезпечний для життя стан. У против­ному разі відповідальність настає за ст. 135 КК.

Частина 2 ст. 136 КК встановлює відповідальність за ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлен­ня про такий стан дитини належним установам чи особам. Малоліт­ньою вважається особа, якій не виповнилося 14 років. Для відповідаль­ності за ч. 2 ст. 135 КК слід установити, що винний усвідомлював або за обставинами справи міг і повинен був усвідомлювати, що потерпілий є малолітнім. Моментом закінчення цього злочину є вчинення вказаної бездіяльності незалежно від настання наслідків.

Частина 3 ст. 136 КК передбачає вчинення діянь, передбачених частиною 1 або 2 ст. 136 КК, якщо вони спричинили смерть потерпі­лого.

 

Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК). Цією статтею встановлено відповідаль­ність за невиконання або неналежне виконання професійних чи служ­бових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх вна­слідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спри­чинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується:

-   діянням у формі бездіяльності, тобто невиконання професійних або службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповно­літніх внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, чи дії — неналежного виконання таких обов’язків;

-    наслідками у вигляді спричинення істотної шкоди здоров’ю по­терпілого;

-   причинним зв’язком між вчиненням діяння та настанням наслід­ків.

Невиконання професійних чи службових обов’язків — це безді­яльність, тобто особа не виконує певні професійні або службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я дітей, які вона зобов’язана виконувати на підставі нормативно-правових або інших правових актів, а також у конкретних умовах має можливість їх виконувати. Неналеж­не виконання таких обов’язків — це вчинення дій з порушенням вимог нормативно-правових або інших правових актів (наприклад, готування їжі у дитячому оздоровчому закладі з порушенням санітарно-гігієнічних вимог).

Під спричиненням істотної шкоди здоров’ю потерпілого слід розу­міти заподіяння одному або декільком неповнолітнім легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незнач­ну втрату працездатності (отруєння дітей, поширення інфекційних захворювань, спричинення фізичних або психічних травм тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або не­обережністю щодо вчинення діяння (дії або бездіяльності) і виключно необережністю щодо настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб ’єктом злочину є особа, на яку покладені професійні або служ­бові обов’язки з охорони життя та здоров’я неповнолітніх (керівники, педагогічні та інші працівники шкіл, дитячих будинків, інтернатів, дитячих дошкільних закладів, тренери, інструктори з туризму тощо). Медичні та фармацевтичні працівники за вказані в ст. 137 КК дії несуть відповідальність за ст. 140 КК.

У частині 2 ст. 137 КК як кваліфікуючі ознаки вказані спричинен­ня смерті неповнолітнього або інші тяжкі наслідки. До останніх на­лежить спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушко­джень одному або декільком неповнолітнім.

 

Контрольні запитання

1. Як визначається умисне вбивство в КК?

2. З якого віку може наставати кримінальна відповідальність за вбивство?

3. Які є види вбивств?

4. Що являє собою особлива жорстокість при умисному вбив­стві?

5. Що являє собою замовлення на вчинення умисного вбив­ства?

6. За яких обставин пом’якшується відповідальність за умис­не вбивство?

7. Як визначається в КК тяжке тілесне ушкодження?

8. Які тяжкі тілесні ушкодження вважаються небезпечними для життя в момент їх заподіяння?

9. Якими ознаками характеризується тілесне ушкодження се­редньої тяжкості?

10. Якими ознаками характеризується легке тілесне ушко­дження?

11.  Яким чином відмежовується залишення в небезпеці від не- надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані?

12.  Які хвороби можуть бути віднесені до невиліковних інфек­ційних?

13.  З якого моменту злочин, передбачений ст. 132 КК, є закін­ченим?

14.  Які діяння можуть бути віднесені до незаконної лікувальної діяльності?

15.  Які наслідки незаконної лікувальної діяльності є тяжки­ми?

16.  Які причини ненадання допомоги хворому медичним пра­цівником є поважними?

17.  Чим відрізняються злочини, передбачені статтями 139 і 140 КК?

18.  Які діяння можуть бути віднесені до порушень прав пацієн­та?

19.  Які досліди над людиною слід визнавати незаконними?

20. Які порушення порядку трансплантації органів або тканин людини можуть бути віднесені до злочинних?

21. За яких умов проведення аборту визнається незаконним і тягне за собою кримінальну відповідальність?

22. Який стан особи визнається небезпечним для її життя згідно із ст. 135 КК?

23. За якими ознаками відрізняються злочини, передбачені ст. 135 та ст. 136 КК?

24. Що слід розуміти під невиконанням або неналежним вико­нанням професійних чи службових обов’язків, передбачених ст. 137 КК?

---

^[1] Роз’яснення щодо застосування законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти життя, як і проти здоров’я особи, надані в постанові Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 1. -

С. 37-42.

^[2] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI ч. 2 ст. 115 КК доповнено п. 14 такого змісту: «14) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» (Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

36

^[3] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 129 КК внесені доповнення (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

46

^[4] Див.: Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 20 вересня 2009 року) [Текст]. - Х. : ТОВ «Одіссей», 2009. - С. 265-275.

^[5] Законом України від 05.11.2009 р. N° 1707-VI до ч. 2 ст. 121 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[6] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 122 КК внесені допов­нення (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[7] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 126 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[8] Міжнародні договори України. 1988-1990 [Текст]. - К., 1997. - Т. 1. - С. 190.

^[9] Визначення службової особи див. у частинах 3 та 4 ст. 18 КК.

^[10] Законом України від 05.11.2009 р. N° 1707-VI до ч. 2 ст. 127 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[11] Офіц. вісн. України. - 1998. - № 51. - С. 42.

^[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

^[13] Див. докладніше: Права людини і професійна відповідальність лікаря в доку­ментах міжнародних організацій [Текст]. - К., 1999.

^[14] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 377.

^[15] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 23. - Ст. 163.