Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи PDF Печать
Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи

 

§ 1. Злочини проти життя

У статті 3 Конституції України проголошено, що життя людини є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 визначено, що кожна лю­дина має невід’ємне право на життя і ніхто не може свавільно позба­вити її життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115-118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до само­губства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129)[1].

Поняття вбивства та його види. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, у ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбив­ство через необережність. Тому загальне поняття вбивства в теорії кримінального права визначають як умисне або необережне проти­правне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій лю­дині — це позбавлення її життя.

Об ’єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід люди­ни до початку пологового процесу не є посяганням на життя. Проти­правне знищення плоду до початку пологів може тягти за собою від­повідальність за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя людини є її біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини, тому самогубство або замах на само­губство злочином не вважається.

З об ’єктивної сторони вбивство може бути здійснено шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовува­тися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння психічної травми, що спричинила смерть, під­бурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту, тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про не- вчинення винним дій, які запобігли б настанню смерті, за умови, що він зобов’язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосовує необхідного лікування.

Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно встано­вити причинний зв’язок між діянням винного і настанням смерті по­терпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбив­ством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної обо­рони. Разом з тим згода потерпілого на позбавлення його життя не ви­ключає протиправності діяння.

Із суб ’єктивної сторони вбивство може бути вчинено як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну само­впевненість або злочинну недбалість). Кваліфікація вбивства як умис­ного передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб’єкт вбивства — будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 14 років, за вбивства, що передбачені статтями 115-117 КК, з 16 років — за вбивства, що передбачені статтями 118 і 119 КК.

Види вбивств. За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118 КК) і вбивства через необережність (ст. 119 КК). Умисні вбивства (ст. 115 КК) поділяють за ступенем суспільної небез­печності (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обставин, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність (ч. 1 ст. 115 КК); вчинене за обставин, що обтяжують відповідальність, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115 КК), і вчинене за обставин, що пом’якшують відповідальність, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності і тих, й інших згаданих об­ставин вчинене належить кваліфікувати як вбивство за обставин, що пом’якшують відповідальність.

Умисне вбивство без обставин, що пом’якшують чи обтяжу­ють відповідальність (просте вбивство), — ч. 1 ст. 115 КК — має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, перед­бачених ч. 2 ст. 115 КК або статтями 116-118 КК. Зокрема, за ч. 1 ст. 115 КК кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті осо­бистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за наяв­ності прохання потерпілого) та деякі інші.

Умисне вбивство за обставин, що обтяжують відповідальність (кваліфіковане вбивство), — ч. 2 ст. 115 КК. Обставини, що обтяжують відповідальність, перераховано в пп. 1-13 ч. 2 ст. 115 КК[2]. Для засто­сування ст. 115 достатньо наявності хоча б однієї з указаних у ній об­ставин, які обтяжують відповідальність.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) перед­бачає, що позбавлення життя цих осіб охоплювалось єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керу­вався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК, якщо не доведено, що його умисел був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Під умисним вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК) розуміють умисне позбавлення життя особи, якій не виповнилося 14 років. Ця обставина має місце тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усвідомлювати.

Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у ста­ні вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, коли винний завідомо знав про такий стан потерпілої. Кваліфікація за цим пунктом злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК). Заручником є осо­ба, яка захоплена або утримується будь-ким з метою спонукання її родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови її звільнення. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заруч­ника втекти, під час його перевезення тощо. Саме захоплення чи утри­мання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за статтями 147 або 349 КК.

Вбивство викраденої людини (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК) має місце, коли потерпілого було захоплено та переміщено з того місця, де він знахо­дився. Вбивство може бути вчинене як при переміщенні людини, так і в місці, де у подальшому потерпілий утримується. Суб’єктом вбивства може бути як сам викрадач, так і інша особа, яка усвідомлює, що по­збавляє життя викрадену людину. Дії особи, яка вчинила викрадення людини, утримувала потерпілого та умисно його вбила, кваліфікують­ся за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК та за ч. 3 ст. 146 КК за ознакою спричинення тяжких наслідків.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України у своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути від­несені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в про­цесі вчинення вбивства до потерпілого умисно застосовувалися торту­ри, мордування або йому заподіювалися особливі страждання шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень або використання вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить із того, що про ознаку особливої жор­стокості може свідчити також вчинення злочину в присутності близь­ких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жор­стокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встановлення особливої жор­стокості вбивства не належить до компетенції судово-медичної експерти­зи, оскільки поняття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя ба­гатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, якщо, вчиняючи вбивство певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує такий спосіб заподіяння смерті, який є небезпечним для життя не тільки однієї лю­дини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, підпал приміщення, в якому крім потерпілого перебували інші особи, вчинен­ня аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб).

Заподіяння при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, тілесних ушкоджень іншим особам слід додатково кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне заподі­яння тілесних ушкоджень. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, вчинено умисне вбивство двох або більше осіб, винний підлягає відповідальності за пп. 1 і 5 ч. 2 ст. 155 КК.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) здій­снюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-яких матеріальних благ для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержання чи збереження певних майнових прав, уникнення матеріальних витрат чи обов’язків (одер­жати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягнення іншої матеріальної вигоди. Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою обійняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства чи під час вчинення цього злочину. Тому не може бути основою для кваліфікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства.

Верховний Суд України виходить із того, що умисне вбивство, вчинене при розбійному нападі, вимаганні, незаконному заволодінні транспортним засобом, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, а й за статтею, якою передбачено відповідальність за зло­чинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 289, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313 КК).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) ма­тиме місце лише у разі, якщо воно вчиняється за явно вираженої не­поваги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі або без будь-якої причини чи з викорис­танням малозначного приводу. Якщо винний крім вбивства з хуліган­ських мотивів вчинив інші умисні дії, що супроводжувалися особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, то вчинене ним належить квалі­фікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і ст. 296 КК. Хуліганство, що потягло за собою необережне позбавлення життя людини, не містить складу зло­чину, який розглядається, і має кваліфікуватися за відповідною части­ною статей 296 і 119 КК.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку винного. Невстановлення конкретних мотивів вбивства не є підставою для ква­ліфікації злочину як вчиненого з хуліганських мотивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв ’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) має місце, якщо вбивство вчинено з метою не допустити чи при­пинити правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останньої, а так само з моти­вів помсти за неї. Під виконанням службового обов’ язку слід розуміти виконання особою покладених на неї обов’ язків у державній чи гро­мадській установі, на підприємстві, в організації. Потерпілим при цьому може бути не тільки службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі. Виконання громад­ського обов’язку — це будь-яка корисна для суспільства діяльність громадянина.

Відповідальність за вбивство у зв’язку з виконанням службового або громадського обов’ язку настає незалежно від того, коли були вчи­нені потерпілим дії, які стали приводом для вбивства.

Близькі родичі, згідно з п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України, — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) дер­жавного чи громадського діяча, вчинене у зв’ язку з його державною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112 КК, а вбивство чи замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громад­ського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку — за ст. 348 КК. Так само і вбивство чи замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, а також захисника чи пред­ставника особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’ язаною з наданням правової допомоги, — відповідно за статтями 379 і 400 КК, а начальника військової служби чи іншої особи, яка ви­конує обов’язки з такої служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, — відповідно за ч. 4 ст. 404 або ст. 443 КК.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК). Винний може пере­слідувати мету повністю приховати раніше вчинений злочин або лише обставини, які впливають на кваліфікацію та міру покарання. Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину винний може здійсню­вати як до, так і в процесі вчинення наміченого злочину. Наприклад, випадки вбивства потерпілого, свідка, особи, яка має докази злочину, охоплюються п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Винний може здійснити вбивство в процесі самого зґвал­тування або насильницького задоволення статевої пристрасті непри­родним способом для того, щоб придушити опір потерпілої особи або із садистських мотивів. Але таке вбивство може мати місце і після здійснення цих злочинів, щоб приховати злочин і уникнути відпові­дальності. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне за собою відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. Вбивство і зазначені злочини можуть бути вчинені як однією, так і різними особами (наприклад, при груповому зґвалтуванні).

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК), — це вбивство, вчинене виконавцем за дорученням замовника. Таке до­ручення, як роз’яснює Пленум Верховного Суду України, може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої ви­конавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчинити в інтересах виконавця певні дії ма­теріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріального характеру (звільнення від кримінальної відповідаль­ності, розв’язання різних життєвих проблем тощо). Якщо вбивство на замовлення зумовлено виплатою винагороди або іншими матеріальни­ми благами, вчинене вимагає додаткової кваліфікації ще і за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовили­ся про спільне його вчинення. Таке вбивство може бути вчинено як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому безпосереднім вико­навцем вбивства може бути і один учасник групи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 КК належить кваліфікувати й умисне вбивство, вчинене орга­нізованою групою або злочинною організацією, оскільки ці форми співучасті містять у собі також ознаки, властиві групі, яка діє за по­передньою змовою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією (її учасниками) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 255 і п. 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбив­ство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК). Йдеться про умисне повторне вбивство. Під раніше вчиненим умисним вбивством розуміють не тільки вбивства, кваліфі­ковані за ст. 115 КК, а й умисні вбивства, відповідальність за які перед­бачено іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443). Вчинення вбивства, передбаченого статтями 116-118, не дає підстав розглядати наступне умисне вбивство як повторне. Цей пункт застосовується незалежно від того, чи був винний засуджений за рані­ше вчинене вбивство.

Якщо особу, яка вчинила повторне вбивство, за жодне з них не було засуджено, останнє вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, а вчинене раніше кваліфікується самостійно.

Незакінчене вбивство або співучасть у вбивстві також створюють повторність.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися як повторне, якщо судимість за раніше вчинене вбивство погашено чи знято у встановленому порядку, а також якщо закінчилися строки давності за попереднє вбивство.

Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, вказаний у ч. 2 ст. 115 КК, є вичерпним. Якщо умисне вбивство вчинено за обставин, які обтяжують відповідальність і які перераховані у двох або більше пунктах ч. 2 ст. 115 КК, то при його кваліфікації мають вказуватися всі пункти.

Умисне вбивство за обставин, що пом’якшують відповідаль­ність:

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання;

умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини;

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилю­вання (ст. 116 КК). У цьому випадку має місце особливий психічний стан винного — фізіологічний афект: короткочасна інтенсивна емо­ція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає осудність суб’єкта.

Умовою застосування ст. 116 КК є сильне душевне хвилювання, спричинене протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, позбавлення волі та ін.), так і психічним (погроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Таке насильство може за своїм характером надавати суб’єктові право на необхідну оборону. Вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було резуль­татом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116, а за ст. 118 КК як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було спричинене не поведінкою по­терпілого, а поведінкою інших осіб, ст. 118 КК не може бути застосо­вано.

Відповідальність за ст. 116 КК настає також у випадках, якщо про­тизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116 КК, має місце лише у ви­падку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіологіч­ного афекту і був виконаний, коли винний ще перебував у такому стані.

При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК, умисел може бути прямим і непрямим.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК). Відповідальність матері пом’якшується за умови, якщо вбивство дитини було вчинено під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує вчинення цього злочину певним нетри­валим проміжком часу, доки особливий психофізіологічний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір’ю своєї дитини настає на загаль­них підставах.

Момент виникнення умислу в матері вбити новонароджену дитину не впливає на кваліфікацію злочину, що розглядається.

Суб’єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучасники у вбивстві матір’ю новонародженої дитини несуть відповідальність за статтями 27 і 115 КК. Обставини, що пом’якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК). Заподіяння смерті нападнику при захисті від суспільно небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необхідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не виключає такої відповідаль­ності, але пом’якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, при умисному заподіянні йому смерті, згідно з ч. 2 ст. 38 КК, визна­ється явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» ви­ходить із того, що при вирішенні питання про наявність перевищен­ня меж необхідної оборони слід враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли впли­нути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу; його раптовість; неготовність до його відбиття; кількість нападників і тих, хто захищався; їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Ті самі фактори слід враховувати і при вирішенні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість злочину, об­становку, в якій відбувалося затримання, тощо).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і осо­ба, що затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, зумовленого суспільно небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність заподіяної шко­ди (у цьому випадку позбавлення життя нападника чи злочинця) не­безпечності посягання чи вчиненого затриманим злочину або точно оцінити обстановку захисту чи затримання. У такому разі відповідаль­ність за перевищення меж необхідної оборони або заходів із затриман­ня злочинця виключається (ч. 4 ст. 36 КК).

Із суб ’єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчи­нений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а та­кож у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК (наприклад, спо­собом, небезпечним для життя багатьох осіб, повторно), має кваліфі­куватися не як умисне вбивство за обставин, що обтяжують відпові­дальність, а за ст. 118 КК.

Вбивство через необережність (ст. 119 КК) може бути вчинено як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної не­дбалості.

Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність не­обережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необереж­ним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 КК встановлено відповідальність за необереж­не вбивство двох або більше осіб.

Доведення до самогубства (ст. 120 КК). Об’єктом цього злочину є життя людини.

За ч. 1 ст. 120 КК об ’єктивна сторона злочину полягає в доведен­ні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння, що завдають потерпілому фізичних та психічних страждань (мордування, заподі­яння тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення засобів для існування, житла, їжі, одягу, необгрунтовані стягнення, несправедливе позбавлен­ня заохочень, різного роду знущання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також помилковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не хоче їх розголошувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насильством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примусити потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 КК випадки самогубства внаслідок вчинення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад, правомірного звільнення з роботи), а та­кож внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відо­мостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи ци­нічній формі).

У частині 2 ст. 120 КК передбачено відповідальність за доведення до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріаль­ній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 КК — щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потер­пілий отримує від винного істотну матеріальну підтримку або пере­буває на його утриманні (наприклад, залежність непрацездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей — від батьків, підопічних — від опікунів тощо).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від на­чальника, учня — від викладача, одного родича — від іншого та ін.

Стаття 120 КК застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 КК поведінкою винно­го і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв’язок.

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, може полягати як в умислі, так і в необережності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 120 КК, можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 120 КК необхідно, щоб суб’єктом була особа, від якої потерпі­лий перебував у матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відпові­дальності не тягне за собою, підбурювання до самогубства і пособни- цтво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до само­губства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керувати ними, кваліфіку­ється як умисне вбивство за умови, що самогубство мало місце.

Погроза вбивством (ст. 129 КК). Погрожуючи посягнути на жит­тя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об ’єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розу­міти виявлений зовні намір позбавити іншу людину життя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жес­тів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. При цьому необхідно враховувати як суб’єктивний (сприйняття потерпілим), так і об’ єктивний (спосіб та інтенсивність ви­раження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії. Погроза має бути звернена до конкретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли погрозу було доведено до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, — прямий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підста­ви побоюватися її виконання.

Суб ’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спрямовані на його здійснення, відповідальність настає за приготування до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 КК не застосовується.

У частині 2 ст. 129 КК передбачено відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи[3].