§ 2. Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) — основний вид покарання, який полягає у виконанні засудженим протягом строку, встановленого ви­роком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благоустрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов’язок виконання громадських робіт покладається на особу вироком суду за вчинення злочину, вони завжди мають примусовий характер і здійсню­ються без оплати праці засудженого.

Громадські роботи: а) встановлюються у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин; б) відбуваються засудженим у вільний від робо­ти чи навчання час; в) виконуються частинами - не більше чотирьох годин на день. Вони призначаються у випадках, коли прямо передба­чені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосуван­ня на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Громадські роботи не застосовуються до осіб, визнаних інваліда­ми першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, що досягли пенсій­ного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. Не­повнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 та ст. 103 КК.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) — основний вид покарання, згідно з яким на засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, покладається обов’язок працювати за місцем його робити (ч. 1 ст. 41 Кримінально-виконавчого кодексу України — далі КВК), періодично з’являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (ч. 6 ст. 41 КВК), а також встановлюється заборона на звільнення з роботи за власним бажанням (ч. 1 ст. 42 КВК) і на виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 4 ст. 42 КВК). З усієї суми заробітку засудженого до виправних робіт примусово здійснюються щомісячні відрахування в дохід держави в межах від десяти до два­дцяти відсотків.

Виправні роботи призначаються судом у межах від шести місяців до двох років і згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» застосовуються тільки до працюючих осіб і відбуваються за місцем роботи засудженого^[1]. Засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, але час останньої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Якщо ж поведінка за­судженого була зразковою, а ставлення до праці — сумлінним, час щорічної відпустки може бути зараховано у строк покарання (ст. 46 КВК).

Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони безпосеред­ньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Держав­ної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, пра­цівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, ад­вокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які після постановлення вироку втратили працездатність і у зв’язку з цим не можуть відбувати дане покарання, суд може замі­нити виправні роботи покаранням у виді штрафу із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Неповнолітнім у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням вимог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.

3.  Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) — основний вид покарання, який: а) призначається в межах від шести місяців до двох років; б) виключає можливість підвищення засудже­ного протягом строку покарання за посадою і у військовому званні;

в) не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєн­ня чергового військового звання; г) припускає обов’язкові щомісячні відрахування із усієї суми грошового забезпечення засудженого, які здійснюються в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсо­тків цього забезпечення.

Службове обмеження застосовується лише до військовослужбовців (за винятком тих із них, хто проходить строкову службу), які відбувають його за місцем своєї військової служби. Це покарання призначається:

а) якщо безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК та ін.);

б) якщо, враховуючи обставини справи та особу винного, суд вважа­тиме за можливе замінити обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років службовими обмеженнями на той самий строк;

в) якщо службові обмеження застосовуються до військовослужбовців на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

4.  Арешт (ст. 60 КК) — основний вид покарання, який признача­ється судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засу­дженим у спеціальних установах виконання покарання — арештних домах (статті 11, 15 та 50 КВК). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до арешту тримаються в умовах ізоляції (ч. 1 ст. 51 КВК) і на них поширюються обмеження, встановлені кримінально- виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Арешт призначається у випадках, коли це покарання безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років. Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) — основний вид покарання, який полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — виправному центрі (статті 11, 16 та 56 КВК) без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’язкового залучення до праці.

Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках, коли воно безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч.  1 ст. 69 КК.

Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язковим за­лученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що до- сягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та ін­валідам першої та другої груп.

6.  Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) — основний вид покарання, який застосовується лише до військовослужбовців строкової служби і полягає у примусовому на­правленні засудженого на строк від шести місяців до двох років в осо­бливу військову частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили зло­чини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК).

Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які від­бувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов’язки та користуються правами, встановленими законодавством для військо­вослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у стат­тях 71-85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у військо­ві частини для подальшого проходження служби, але час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.

Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: а) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК та ін.); б) якщо, враховуючи обставини справи та особу засудженого, суд вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не біль­ше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК); в) якщо це покарання застосовується до військо­вослужбовця строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Закон (ч. 2 ст. 62 КК) встановлює заборону на застосування заміни позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні щодо військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлен­ня волі. Такими визнаються лише ті особи: а) які раніше були засудже­ні до позбавлення волі за вироком суду; б) реально відбували хоча б частину призначеного їм строку позбавлення волі; в) судимість у яких не погашено чи не знято у встановленому законом порядку.

Пленум Верховного Суду в постанові від 28 грудня 1996 р. (із змі­нами від 26 грудня 2003 р.) «Про практику призначення військово­службовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»¹ роз’яснив, що особи, яким призначено це покарання, є військовослуж­бовцями строкової служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втеча з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покаран­ня кваліфікується залежно від спрямованості умислу, способу та три­валості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — основний вид покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Вид такої установи та відповідний режим відбування позбавлення волі визначаються Дер­жавним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК). Повнолітні засуджені відбувають позбавлення волі у виправних колоніях (статті 18, 138-140 КВК), а неповнолітні - у виховних (стат­ті 19, 143-149 КВК).

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для за­судженого, який не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, у спілкуванні з родичами та близькими йому особами тощо. На засудженого до позбавлення волі справляється певний карально-виховний вплив: він ізолюється від суспільства; пере­буває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необ­хідності - до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ве­деться систематична освітньо-виховна робота (глави 16-19 КВК). Про­те позбавлення волі не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК), бо це покарання спрямова­не на виправлення особи, а також запобігання вчиненню як засудженим, та й іншими особами нових злочинів (ч. 2 ст. 50 КК).

Позбавлення волі - це строковий вид покарання, яке встановлю­ється у межах від одного до п’ятнадцяти років (ч. 2 ст. 63 КК) за ви­нятком його призначення за особливо тяжкі злочини за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК), а також при заміні довічного позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК), коли строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п’яти рокам.

Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої час­тини КК, за якою засуджується винний. Якщо санкція є альтернатив­ною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, призначення саме позбавлення волі має бути вмотивоване судом (ч. 2 ст. 334 КПК) і припустиме лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення цілей покарання (ч. 2 ст. 65 КК). До неповнолітніх позбавлення волі призначається з додер­жанням вимог статей 102 та 103 КК.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) — найбільш суворий вид основного покарання, який полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його до спеціальної кримінально-виконавчої установи - виправної колонії максимального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК), де він тримається безстроково.

Довічне позбавлення волі замінило смертну кару, застосування якої Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. було визнано таким, що суперечить Конституції України. Засновуючись на цьому Рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. ухвалила за­кон, згідно з яким смертну кару (розстріл) було виключено із КК 1960 р. (ст. 24) і замінено покаранням у виді довічного позбавлення волі¹.

Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені в ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) вста­новлюється за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК);

б)  застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК, тобто тоді, коли це покарання прямо передбачене в санкціях статей його Особливої частини (статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК та ін.); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважатиме за мож­ливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі завжди передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк (ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК та ін.), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свід­чили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці по­над 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. 3 ст. 43 КК це покарання не може призначатися й особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання спе­ціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльнос­ті організованої групи чи злочинної організації.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про поми­лування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років. При цьому клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 20 років призначеного покарання (ч. 7 ст. 151 КВК, ч. 2 ст. 6 Положення про здійснення помилування від 19 липня 2005 р.).