Розділ XVII Система та види покарань

 

§ 1. Система покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють їх певну систему, що відображена у ст. 51 КК і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів відносно застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено окремі види покарань і вста­новлено межі їх призначення за вчинені злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозасто- совній діяльності і є важливим засобом забезпечення законності. Сис­тема покарань, встановлена у чинному кримінальному законодавстві України, не знає смертної кари, покарань, що ганьблять або калічать засудженого. У КК 2001 р. значне місце посідають покарання, не пов’ язані з ізоляцією від суспільства, наприклад штраф, громадські та виправні роботи тощо. Включаючи цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкрет­них покарань їх необхідну індивідуалізацію.

Під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обов ’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташо­ваних у певному порядку за ступенем їх суворості.

Із цього визначення випливає, що поняття системи покарань охоп­лює низку ознак, а саме:

а)  система покарань встановлюється тільки законом, причому лише законом про кримінальну відповідальність. Жодне покарання не може передбачатися іншими законами, а тим більше визначатися довільно, бо його вид, межі (розміри), підстави та порядок застосуван­ня можуть бути встановлені тільки в кримінальному законі;

б) систему покарань подано у вигляді їх переліку, який є обов’язковим для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є призначення по­карання, не має права відступати від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворює їх систему, є вичерпним. Це озна­чає, що з погляду закону на даний час система покарань є закінченою, завершеною. Тому, коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, мають на увазі саме ту систему, той їх перелік, що наведено у ст. 51 КК;

г) система покарань припускає їх розташування в законодавчому переліку в певному порядку, а саме за ступенем їх суворості. У стат­ті 51 КК усі види покарань розташовані, починаючи від менш суворо­го (більш м’якого) до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, своєрідні «сходи» покарань дають змогу суду вирішувати, який із видів покарань є більш суворим або, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають, наприклад, у разі призначення більш м’якого покарання на підставі ст. 69 КК; призначення покарань за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК); застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК) тощо.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, охоплює 12 видів по­карань, які можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпле­ними у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоре­тичне, а й велике практичне значення, тому що сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань, точному встановленню підстав, порядку та меж їх призначення і тим самим забезпечує їх необхідну індивідуалізацію.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення, за суб’єктом, до якого вони застосовуються, за можливістю визначен­ня строку покарання та за іншими підставами.

За порядком (способом) їх призначення всі покарання в ст. 52 КК поділяються на три групи: а) основні (ч. 1); б) додаткові (ч. 2); в) по­карання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (ч. 3).

Основні — це такі покарання, які призначаються у вироку тільки як самостійні заходи впливу та ні за яких умов не можуть застосову­ватися на додаток до інших покарань, тобто не можуть приєднуватися до них. Особливість цих покарань полягає й у тому, що згідно з ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Осо­бливої частини КК. Крім того, усі вони призначаються тільки тоді, коли безпосередньо передбачені у відповідних санкціях, а виняток із цього правила припустимий лише в разі застосування ч. 1 ст. 69 КК.

Згідно з ч. 1 ст. 52 КК до основних покарань належать: громадські роботи (ст. 56 КК), виправні роботи (ст. 57 КК), службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК), арешт (ст. 60 КК), обмеження волі (ст. 61 КК), тримання у дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців (ст. 62 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), до­вічне позбавлення волі (ст. 64 КК).

Додаткові — це такі покарання, які призначаються лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно застосовува­тися не можуть. Отже, додаткові покарання можуть призначатися тільки тоді, коли вироком суду призначено основне покарання, до якого вони і приєднуються. Їх особливість полягає і у тому, що на відміну від основ­них за один злочин суд має право призначити (приєднати до основного) не тільки одне, а й кілька додаткових покарань одночасно (ч. 4 ст. 52 КК). Крім того, на відміну від основних такі види додаткових покарань, які встановлені статтями 54 та 55 КК, можуть призначатися й тоді, коли прямо у відповідних санкціях не передбачені.

До додаткових покарань згідно з ч. 2 ст. 52 КК належать позбав­лення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу (ст. 54 КК) та конфіскація майна (ст. 59 КК).

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (їх називають змішаними), — це штраф (ст. 53 КК) і позбавлення пра­ва обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК). Їх особливість полягає у тому, що в одних випадках суд має право при­значити їх як основні, коли як такі вони передбачені в санкції статті Особливої частини КК, а в інших — приєднати на додаток до основ­ного покарання.

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони поділяють­ся на загальні та спеціальні.

Загальні покарання є, так би мовити, універсальними заходами впливу, бо можуть застосовуватися, як правило, до будь-якої особи, що вчинила злочин. До них належать штраф, громадські та виправні ро­боти, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.

Спеціальні покарання на відміну від загальних можуть признача­тися лише певному (більш вузькому) колу суб’єктів злочину. Напри­клад, тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 62 КК). До спе­ціальних покарань належать також позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і службові обмеження для військовослужбовців.

За можливістю визначення строку покарання і, отже, встановлення меж застосування у часі правообмежень, які становлять зміст покаран­ня, всі вони поділяються на строкові та безстрокові.

Строковими є покарання, стосовно яких закон встановлює міні­мальні та максимальні межі їх застосування у часі. Це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, гро­мадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослуж­бовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному баталь­йоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Напри­клад, обмеження волі може призначатися на строк від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК), а виправні роботі — на строк від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 57 КК).

Особливість строкових покарань полягає у тому, що вихід за межі строків, установлених для них у статтях 55-58, 60-63 Загальної час­тини КК, неприпустимий, за винятком випадків застосування 25-річного строку позбавлення волі на підставі ч. 2 ст. 71 чи ч. 2 ст. 87 КК.

Безстроковими є такі покарання, межі застосування яких у часі ні законом, ні вироком суду не встановлюються. До них належать: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або квалі­фікаційного класу, конфіскація майна та довічне позбавлення волі. Особливе місце серед них посідає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває у часі, але конкретний проміжок часу його застосування закон не встановлює. Оскільки такі безстрокові покарання, як штраф і кон­фіскація майна, вичерпуються самим фактом виконання вироку, їх прийнято називати ще й одноактними.

Покарання можуть бути класифіковані і за іншими підставами, на­приклад залежно від припустимості їх застосування до неповнолітніх, можливості застосування умовно-дострокового звільнення від їх від­бування тощо.

Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного ви­роком суду, визнається злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389, 390 та 393 КК.