Незабаром у Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала в подальшому назву англійської прогресивної або поступової (висхідної) системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч в сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860), якого у 1840 р. було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування покарання у виді позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У справі здійснення виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягнути суттєвих успіхів.

Однією з головних передумов суттєвих зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена Меконочі і застосована поступова або висхідна система відбування покарання. Він розглядає працю як одну з основних рушійних сил у виправленні в'язнів при цьому в такій праці мав бути зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі доля засудженого була в його руках: сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженим нараховувалися бали або марки. Протягом певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок.

В'язні, які протягом певного терміну набирали певну суму марок, вважалися такими, що виконали свої обов'язки і їм надавалися певні пільги — для них пом'якшувався режим утримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму - строк ув'язнення для них зменшувався. Таким чином, перед засудженим поставала принадна мета - сумлінною працею та доброю поведінкою спочатку заслужити пільги в ув'язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі та якнайшвидше вийти на волю.

Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій самій установі. Перший ступінь полягав у тому, що засуджені протягом певного строку перебували в одиночному ув'язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Всі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув'язнення до 1909 р. становив відповідно: до 3-х, 6-й або 9-й місяців.

Строк було зменшено після 1909 р. - для рецидивістів - до 3-х місяців, а для всіх інших засуджених - до 1 місяця. На другому ступені засуджені вже перебувають разом з іншими ув'язненими під час робіт, у церкві, школі, лікарні тощо, але утримуються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На другому ступені засуджені поділялися на п'ять класів або дисциплінарних категорій, і тільки сумлінна праця та добра поведінка давала можливість отримати необхідну кількість марок протягом певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до більш вищого класу.

За кожний день сумлінної праці засуджений одержував 6 марок. У випадку поганої праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася.

І навпаки, якщо засуджений особливо сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше двох у день. Таким чином, за три дні такої праці він додатково отримував 6 марок, і три дні позбавлення волі йому рахувалися за 4, а відповідно ЗО днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув'язнення, але не більш як на1/ - чоловіки і на 1/г - жінки.

Перейшовши до найвищого п'ятого, (спеціального) класу і відбувши 8/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримує дострокове звільнення (додатковими марками він "оплатив" ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це власне і є третій ступінь. Засуджений отримує відповідне посвідчення, звільняється із ув'язнення, але на волі перебуває під наглядом поліції і у випадку порушення правил поведінки може бути повернутий до місць ув'язнення на не відбутий термін.

За цією системою, замість трьох ступенів засуджений проходив чотири: із вищого (п'ятого) спеціального класу засуджених не звільняли достроково, а переводили до перехідної тюрми, де він після відбуття певного терміну отримав дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідній тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя.

Умовне звільнення - це останній завершальний ступінь, на якому засуджений отримував відпускне посвідчення, в якому зазначаємо, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєстрував у поліції і перебував під наглядом спеціальної служби пробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках XIX ст. залишив пенітенціарне відомство, поступово стали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках XIX ст. зникли взагалі.

Наступну систему ув'язнення, як і дві перші було розроблено і запроваджено у Північній Америці і вона носить назву, система реформаторів. Термін реформаторій походить від латинського слова геіотаНо - зміна, покращення, поліпшення. Реформатори виникли у середині 70-х років XIX ст. у штаті Нью-Йорк, а перший з них - Ельмайрський було відкрито у 1876 р. Реформатори були призначені для відбування ув'язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини.

Ці категорії ув'язнених необхідно було захистити від будь-якого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала головним чином у руках представників церви. Система реформаторіїв є подібною до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості і відмінності. Повне одиночне ув'язнення застосовувало тут тільки щодо тих в'язнів, які вважали невиправними. Всіх інших тримали у загальному ув'язненні з роз'єднанням на ніч. Ці ув'язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий.

Ув'язнені більш високого класу користувались кращими камерами, їдальнями, кращою обстановкою, більшими пільгами, ніж в'язні нижчого класу. Ув'язнені різних класів носили відмінний від інших класів одяг (вищий клас - синю куртку, середній - темно-сіру, нижчий - червону). Для того, щоб перейти до більш високого класу, засудженому необхідно заробити певну кількість марок. Марки видавалися в'язням не тільки за сумлінну працю, а й за успіхи у шкільному навчанні, гімнастичні та військові вправи, поведінку.

З одного боку, в'язню платили за все корисне, що він робив, а з іншого - сам в'язень повинен був також оплачувати своє утримання платити за їжу, одежу, взуття і навіть ліки. В'язні високого класу могли отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки - конкретний строк перебування засудженого в ув'язненні суддею не визначався, а злочинець повинен був перебувати в ув'язненні до тих пір, доки не виправиться.

Окремі прибічники зазначених вироків відстоювали їх повну невизначеність, а інші допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом - у вироку стали визначати мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформатори, який був визначений у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк.

На думку окремих вчених, суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув'язненого в реформатори цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести з іншого боку, до зловживань адміністрації, а з другого -здійснювало небажаний вплив на засуджених, які розуміючи таку цілковиту залежність, перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів та психічних захворювань.

З часом майже всі розглянуті вище пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін та трансформації як у країнах, в яких вони виникли, так і в країнах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової, змішаної системи.

Наприклад пенсільванська система повного одиночного ув'язнення вже наприкінці XIX та на початку XX ст. зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) -суворе одиночне ув'язнення було замінено спільним: у камерах утримувалося по 3-4 засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної роботи засуджених. Система повного одиночного ув'язнення була запозичена Бельгією, в якій до 1919 р. всі тюрми були організовані виключно за цією системою.

Ця система була запроваджена в Португалії у 1867 р. законом, та проіснувала у чистому вигляді до 1919 р. Система одиночного ув'язнення використовувалася й Германії (тюрма Moabit біля Берліна), Франції (тюрма Fresnes біля Парижу), Росії (тюрма "Хрести") та в деяких інших країнах. Водночас час у Бруксальській тюрмі великого герцогства Баденського використовувалася вже система полегшеного одиночного ув'язнення, яка передбачала ізольоване тримання в'язнів у камерах, але дозволяла спільне їх перебування у школі та церкві.

Оборнська система, основним елементом якої було дотримання засудженими вимоги мовчання, використовувалася тривалий час в Англії (Векфільдська тюрма), Бельгії, Франції (у центральних та, частково, у департаментських тюрмах), Італії, Греції та у полегшеній формі — у Німеччині.

Система американських реформаторіїв була запозичена на початку XX ст. Англією і застосовувалася у дещо зміненому вигляді до неповнолітніх ув'язнених віком від 16 до 21 року. Вперше у Англії ця система була застосована у Борстальській тюрмі, де був влаштований реформаторій для неповнолітніх. Цей реформаторій являв собою щось середнє між тюрмою та виховно-виправним закладом. В реформатори були запроваджені спільні роботи засуджених, проте передбачалося їх роз'єднання на ніч.

Були обладнані спеціальні приміщення для спільних зібрань, читання, лекцій, бесід, застосовувалися гімнастичні вправи, поділ засуджених на класи та система марок. Проте на відміну від американських реформаторіїв, тут не застосовувати невизначені вироки. Така система отримала назву борстальської системи. В подальшому англійська борстальська система вплинула на створення у Бельгії шкіл-тюрем для неповнолітніх.

Своєрідну систему було запроваджено у Швейцарії, яка отримала назву Женевської або Обанольської. Це змішана система, для створення якої було використано принципи мовчання та роз'єднання на ніч (оборнська система), поступовості ув'язнення (англійська прогресивна система) та частково-одиночного ув'язнення (пенсільванська система).

Англо-ірландська прогресивна система, яка по праву вважається однією із найбільш ефективних пенітенціарних систем, була запозичена і впроваджена, хоча й у дещо зміненому вигляді, у багатьох країнах Європи, в тому числі й у нашій державі.

Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років XX ст. було нормативно закріплено у ст. 4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925 р.). Академік О. О. Малиновський, український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначає: "Радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської з неї запозичено головну думку, відкинуто обов'язкове самотнє ув'язнення в початку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув'язнення. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув'язнених, так само одмінний одяг для ув'язнених різних класів.

Поділ ув'язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки й поведінка ув'язненого в замкненні та його особистість перед ув'язнення". Хоча наведена теза й не позбавлена в деякій мірі класового забарвлення, в основному вона вірно розкриває зміст прогресивної системи.

Прогресивна система відбування покарання застосовується на теренах України сьогодні - вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як у межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.