Печать
PDF

Розділ 14 Інститут спадкування - § 3. Спадкування за заповітом

Posted in Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

§ 3. Спадкування за заповітом

Ульпіан зазначав: «Заповіт — це правомірне виявлення волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті».

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а лише те, що містить при­значення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вима­галося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Якщо в розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і в яких частках має перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний у цьому розпорядженні спадкоємцем (нікому не дано ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій обстановці, а з 339 р. — у будь-яких формах.

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: від- кази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав юридичну силу, якщо є сукупність певних умов: а) укла­дення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту, надзвичайно громіздка у стародавні часи, посту­пово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною. Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбува­лося за присутності семи свідків (у деяких випадках — восьми). За свідків брали тільки вільних та дієздатних осіб. Свідками не могли бути жінки, глухі, німі, сліпі; особи, над якими заповідач мав батьків­ську владу; спадкоємці, їх друзі; марнотрати; особи, позбавлені запові­дальної правоздатності.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, мав укладатися особисто запові­дачем і підписувався ним власноруч у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплю­вали печатками. Усний заповіт оголошувався в присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Крім того, у деяких випадках допускалося складання заповіту в спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здій­снити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей унаслідок «крайньої недосвідченості» у справах. Селянам дозволяло­ся укладати заповіти усно при п’ятьох свідках, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноруч підписати заповіт. Під час епідемій при укладанні заповіту не вимагалася присутність усіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь низхідних дозволя­лося укладати без залучення свідків.

Поряд із приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

За свідченням Гая, у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis); б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були виявленням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.

Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зборах по куріях, які скликалися для цього двічі на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо призначення спадкоємця, легату, опікуна дружині та непов­нолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.

Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно у поході, перед військом без додержання формальностей.

Утім письмова форма заповіту набула пріоритету перед усною, і в республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленою законом кількістю печаток. Але якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у разі пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За кон­ституцією 439 р. законної сили набував уже будь-який письмовий за­повіт, підписаний заповідачем та сімома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд із цим продов­жував існувати й усний заповіт після вигаданого продажу спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту проходила безперервно.

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність — активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Вона передбачала наявність загальної правоздатності в галузі майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю зале­жить від загальної цивільної правоздатності, отже, зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.

З давніх часів перегрини були позбавлені заповідальної правоздат­ності, оскільки керувалися не цивільним правом (іш civils), а дотри­мувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабелі (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічно хворі, а в період пізньої імперії — апостати (відступники від християнства) й деякі інші особи.

Пасивна заповідальна правоздатність — це здатність особи бути спадкоємцем. Цей вид правоздатності виникав за таких випадків: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Він визначався методом виключення, тобто визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом із відпущенням на волю. Згідно із законом Воконія (169 р. до н. е.) громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сес­терцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за «прита­манне їм марнотратство»1. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоз­датності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами Римської держави (винятком було отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщи­ни); юридичні особи (виняток становили міські об’єднання, благодій­ні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із указаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасив­ної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли мило­сердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи).

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отри­мувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чолові­ки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом лише після найближчих родичів. Після будь- якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.

У зв’язку з тим, що в заповіті необхідно було вказати ім’я спад­коємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за спри­яння претора, ці особи отримали право на спадщину. Більше того, за­повіт вважався недійсним, якщо «постуми» (майбутні діти) не призна­чалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.

Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. У цьому разі спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови1. Прикладом відкладальної умо­ви може бути підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, неба­жання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті, крім основного спадкоємця, міг призначатися запасний спадкоємець.

Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користу­вався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі почали зловживати такою свободою розпоряджень та майно інколи передавалося стороннім особам, а найближчі родичі за­повідача, які своєю діяльністю значно сприяли створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цій підставі поступово почали виникати обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку в спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми) мають бути або призначені спад­коємцями за заповітом, або усунені від права на спадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався недійсним і спадкування здійснювалося за законом.

Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У кла­сичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокров­ним братам і сестрам заповідача за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не мав бути меншим за 1/4 частки, яку отримала б особа при спадкуванні за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.

Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку роз­глядав суд. У праві Юстиніана було наведено вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.

Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоєм­ця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінте­ресований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.

Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.

Утрата заповітом сили. Хоча впродовж всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенден­ція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Утім і заповіт, складений із дотриманням усіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасу­вання могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом — знищенням, відривом із нього печаток тощо. У період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрито спадщину. У праві Юстиніана це правило було послаблено. Після того, як мине 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою у присутності трьох свідків. У період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.