Розділ 14 Інститут спадкування |
![]() |
![]() |
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова) |
Страница 1 из 7 Розділ 14 Інститут спадкування
§ 1. Поняття та історія спадкування Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало крізь всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною — майнове правонаступництво, яке становить зміст інституту спадкового права. Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька — глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося у членів того самого роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи — спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного — спадкоємець (heres). Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) — це перехід майна померлої особи до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження в цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце в разі, якщо одна особа бере на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas). Спадщина — це сукупність прав і обов’язків спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не збігалося із визначенням майна. Важливий правовий принцип римського права полягав у тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому це майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно «охороняє» особа померлого власника. Воно здатне і в такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не будуть потрібними дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet). Поряд із універсальним правонаступництвом, римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво відбувалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма — фідеїкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм становить розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і має бути обов’язково виконане спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані в окремий інститут. За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом, або за законом. Спадкування за законом мало місце в разі, якщо заповіт не був складений певною особою або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто було неприпустимим, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а інша частина цієї ж спадщини — до спадкоємців за законом1. Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (mris civilis) і преторську (mris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок уводу у фактичне володіння спадщиною — bonorum possesio. Право Юстиніана встановило тільки один порядок спадкування, що являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.
|