§ 3. Умови дійсності договорів

Юридична сила договору (його дійсність) залежить від дотриман­ня сторонами при його укладенні певних вимог, установлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору.

У римському праві визначалися такі умови дійсності договору:

1.  Законність договору. Зміст укладеного договору має відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов’язки. У договорі воля сторін має бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. З огляду на те, що сторони в договорі мають протилежні цілі, їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення — це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Волевиявлення можна виявити в різний спосіб: усно, письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також у деяких випадках мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення збігалися. Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх відмінності) мають враховуватися при тлумаченні договору. Врешті- решт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявлен­ням пріоритет надається дійсній волі.

У разі, якщо воля та волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку (error). Помилка (error) — це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену ззовні волю іншої сторони, яка спону­кала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того, чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмета, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було достатньою мірою розроблено рим­ськими юристами.

У разі, якщо волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не віль­но, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його воле­виявлення міг полягати в: обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) — це умисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтере­сам. У джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обхитрити, ввести в оману інших людей (D. 4. 3. 1. 2).

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) — психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрун­тований: небезпека має дійсно існувати (D. 4. 2. 7. pr.).

Договір, укладений у результаті обману, завжди вважався абсолют­но недійсним.

У І ст. до н. е. також недійсним вважався договір, укладений унаслідок примусу як фізичного, так і психічного. Втім ці договори не були абсо­лютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання.

3.  Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлен­ня особи мало юридичне значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну правоздатність та дієздатність.

4.  Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є невизначеним узагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але такій поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів. Пред­мет визначених договорів визначався чітко (індивідуально визначена річ), а предмет невизначених договір окреслювався загальними озна­ками (речі, визначені родовими ознаками).

5. Форма договору — це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форма для окремих видів договорів встановлювалася в законі. Не­додержання сторонами форми договору призводило до його недій­сності.

6.  Реальна можливість виконання договору. Для дійсності догово­ру юридичне значення мала здійсненність установлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання: чи має юридичну силу той чи інший договір, враховувався той факт, чи існує реальна можливість вчинення дії, яка передбачена в договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту). Немож­ливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняєть­ся у зв’язку з неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановле­но, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути виконаний, договір визнається недійсним.