Розділ 11 Загальні положення про договори PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 11 Загальні положення про договори

 

§ 1. Поняття та види римських договорів

Римські юристи визначали, що зобов’язання виникає із двох основ­них юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш поширеним, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов’язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus’) — це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двосторон­нім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін було зроблено римськими юристами під впливом грецької пра­вової культури[1].

Історія римського народу відома науці відтоді, коли Рим був сіль­ськогосподарською общиною, в якій окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям (натуральне господарство). У ті часи не було необхідності в обміні товарами. Отже, не було й потреби у розвиненій системі договорів. Існувала обмежена кількість окремих типів дого­ворів, причому всі вони укладалися в досить складній формі.

Давньореспубліканському римському праву були відомі три основ­них типи договірних зобов’язань: нексум (nexum) — зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного борж­ника кредитору щодо його обов’язку відробити борг, яке здійснювало­ся у формі складного обряду із застосуванням злитків та ваг; стипуля- ція (stipulatio) — словесна угода у формі запитання та відповіді; літе­ральний контракт (litteris) — письмовий договір.

Загальною, об’єднуючою рисою вказаних видів договорів був їх формалізований характер, який ускладнював процес їх укладення.

Із розвитком економічних відносин договір перестає бути винят­ковим, рідкісним явищем. Старі форми договорів уже не відповідають стрімкому зростанню їх кількості та гальмують розвиток господарсько­го життя. Поступово відмирає найстаріша форма договору — nexum. Стипуляція та письмові контракти продовжують застосовуватися, але щодо них відбуваються значні зміни в бік послаблення жорстких ка­нонів їх укладення. Одночасно з’являються нові види договорів, по­збавлені обтяжливого формалізму та урочистості їх вчинення.

Таким чином, розвиток римського договірного права здійснювався у двох напрямках. По-перше, розширювалося коло договорів, які ко­ристувалися позовним захистом, і по-друге, послаблювався формалізм при укладанні договорів.

Незважаючи на те, що договори є двосторонніми правочинами, вони мають свою класифікацію за критерієм розподілу прав та обов’язків між сторонами. Коли за договором одна сторона (кредитор) набуває тільки права, а інша (боржник) — тільки обов’язків, договір вважається одно­стороннім. Прикладом одностороннього договору є позика (mutuum). За цим договором позикодавець має право вимагати повернення грошо­вої суми або речей того ж роду і якості, а за певних умов і сплати про­центів. У позичальника, навпаки, є лише обов’язок повернути позику. Ті договори, в яких кожна із сторін має права та обов’язки, тобто одно­часно є кредитором і боржником, називаються двосторонніми. Так, за договором купівлі-продажу (emptio-venditio) продавець зобов’язаний передати товар покупцю і має право вимагати від останнього оплатити цей товар. Відповідно покупець зобов’язаний сплатити певну грошову суму за товар і має право вимагати передачі його продавцем.

У свою чергу, двосторонні договори залежно від обсягу прав та обов’язків сторін поділяються на: двосторонні з нерівноцінними обов’язками, в яких кожна із сторін мала і права, і обов’язки, але різні за обсягом (наприклад, договір позички); синалагматичні (synallagma), якими для сторін встановлювалися рівноцінні (однакові за обсягом) права та обов’язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Залежно від наявності зустрічного надання блага договори поділя­лися на: відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду отримували обидві сторони (договір купівлі-продажу); безвідплатні, тобто ті, що укладалися на користь тільки однієї сторони (договір дарування, без­процентна позика).

У докласичному римському праві формалізованим був не тільки процес укладення договорів, але й порядок тлумачення їх змісту. Це виражалося в культі буквального тексту договору, подібно до того, як при тлумаченні закону виходили із букви закону. При встановленні дійсного змісту договору головним вважали волю, яку сторони бажали виразити в договорі, а саме текст (букву) договору.

Згодом преторська практика вийшла за межі буквального тлума­чення договору, тим самим пріоритету набула дійсна воля сторін, які уклали договір. Договори вже поділялися на договори суворого права (negotia stricti rnris) і договори доброї совісті (negotia bonae fides).

Саме поняття «договір» у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) — це формальні договори, які визнава­лися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захис­том. До контрактів належало тільки певне, визначене вичерпно коло договорів. Деякий відступ від цього принципу становили так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) — це неформальні різні за змістом договори, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм було надано позовного захисту.

Римський юрист Гай, систематизуючи різні види контрактів, виз­начав, що існує чотири види зобов’язань, які виникають із контрактів:

1)  зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res); 2) зобов ’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba); 3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae); 4) зобов ’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка містила їх вичерпний перелік. Римська система конт­рактів спочатку складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні — ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сто­ронами; 2) реальні — ті, що вважаються укладеними з моменту пере­дачі речі; 3) вербальні — ті, що укладалися в усній формі; 4) літераль­ні — ті, що укладалися в письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала чітко визначений перелік договорів. Утім згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів уже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані в окрему гру­пу — безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.

Пакти — це неформальні угоди, які не мали позовного захисту. Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх не- формальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали пре­торський захист, оскільки, незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових відносин деякі пакти, як виняток, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися дві категорії пактів: «голі пакти» — ті, що позбавлені позовного захисту; «одягнені пакти» — ті, що забезпечені позовним захистом1.