§ 2. Зміст договору

Римські юристи, зокрема Павло, визначали зміст зобов’язання взагалі та договірного зобов’язання зокрема трьома термінами: дати (dare); зробити (facere); надати (praestare).

Зміст договору становлять елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: іс­тотні (essentialia); звичайні (naturalia); випадкові (accidentalia).

Істотними (essentialia) вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи, зокрема, для договору купівлі-продажу (emptio- venditio) істотними є предмет договору (товар) та його ціна; для дого­вору товариства (societas) — спільна мета і розмір внесків у товариство. Погодження сторонами істотних елементів та включення їх до змісту договору є достатнім для укладення останнього.

Звичайні (naturalia) елементи не є обов’язковими, тобто їх відсут­ність не впливає на чинність договору. Однак, як правило, ці елементи включаються до договорів певного виду. Наприклад, у договорі найму (locatio conductio) зазвичай вказується строк (періодичність) внесення плати за найм (merces).

Крім зазначених елементів, договір може містити випадкові (accidentalia) елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для цього виду договору, але включені в конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів належали умови (condicio) і строки (dies), з якими пов’язувалися певні правові наслідки.

Умова (condicio) — це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору стають залежними від настання (ненастання) в майбутньому певної події, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не може суперечити закону і добрим зви­чаям, а також має бути здійсненною.

Залежно від того, чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події, розрізняли відповідно пози­тивні та негативні умови. Крім того, виділялися умови, щодо яких точно невідомо, настануть вони чи ні в майбутньому, але якщо наста­нуть, то точно відомо коли (наприклад, повноліття фізичної особи); і умови, про які невідомо — настануть вони чи ні в майбутньому, а також момент їх можливого настання (наприклад, укладення шлюбу).

Подібною до поняття «умова» була категорія «строк». Строк (dies) — це подія, яка неминуче настане в майбутньому. Строком, наприклад, вва­жається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку, останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язуються із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору пов’язуються із на­станням певної події.

За наявності відкладальної умови до її настання має місце так зва­на невизначеність (pendentia)¹. У цей період право, що випливає з до­говору, ще не існує. Права та обов’язки сторін за договором виникають тільки в разі настання події, якою вони обумовлені. Права та обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з мо­менту його укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила поширювалися на відкладальні та скасуваль- ні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту договору призводить до його недійсності.

У найдавніші часи римським правом, в якому переважали строго формальні договори, заборонялося включення умов та строків у окремі різновиди договорів. Вважається, що спершу вони вносилися в більш гнучкі консенсуальні договори.

Договір, який не був ускладнений умовою або строком, називався чистим договором.

Мета договору (лат. causa — причина) — це найближча ціль, задля якої укладається договір; матеріальна підстава укладення договору.

Як правило, при укладенні договору сторони прагнуть досягнути певної цілі. Особа, яка укладає договір, може також переслідувати не одну ціль, а декілька. Наприклад, купуючи річ, особа має на меті подарувати її. Юридичне значення має лише найближча з декількох цілій. У наведеному прикладі найближчою метою є набуття права власності на річ. При цьому мета здійснити дарування придбаної речі є юридично байдужою.

Мета договору (causa) не повинна суперечити закону. Так, проти­правною є causa при укладенні договору дарування між подружжям¹.

Залежно від можливості встановлення causa та її юридичного зна­чення для дійсності договорів, останні поділялися на каузальні та абстрактні. Більшість договорів є каузальними, тобто такими, мета укладення яких є очевидною. Абстрактними є ті договори, щодо яких неможливо або складно встановити мету їх укладення. Для таких до­говорів causa не має юридичного значення, тобто не впливає на їх дійсність. У римському праві прикладом абстрактних договорів була стипуляція (stipulatio).

Сausa відрізняється від мотиву укладення договору (бажання до­сягти певної мети), що, як правило, не має юридичного значення для договору.