§ 7. Правове положення рабів

У Давньому Римі з часів його заснування і до розпаду Римської ім­перії незмінними були такі положення, що «людина вмирає у рабі» і «раб є річчю» (res). Відомий римський юрист Варрон (І ст. до н. е.) класифікував знаряддя виробництва на: 1) ніякі (наприклад, візок); 2) ті, що вимовля­ють нерозбірливі звуки (тварини) та 3) знаряддя, що говорять (раби). Єдиною відмінністю раба від вола або мула було те, що він є «знаряд­дям, яке говорить» (instrumentum vocale)^[18]. Отже, численний клас лю­дей — раби (servi), який існував у Римі, були не суб’єктами, а об’єктами права.

У римському праві визначалося, що свобода є природною мож­ливістю робити, що завгодно, якщо тому не перешкоджає яка-небудь сила чи яке-небудь право, а рабство — це встановлення загальнона­родного права, за яким підкоряються владі чужої особи усупереч при­родним законам права (I. 1. 9-11). І це попри те, що над кожним із повноправних громадян Риму, включаючи патриціїв, тяжів, як Дамоклів меч, привід рабства, яке було неминуче в разі полону, нездатності виплатити борги, засудження до каторги^[19].

Підстави та способи встановлення рабства були різними за певних історичних періодів. Найпоширенішими серед них були: народження матір ’ю-рабинею, полон, продаж у рабство неплатоспроможного боржника, засудження до каторги або до інших тяжких покарань, фіктивний продаж самого себе у рабство.

У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли слу­жити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря від своїх прав на раба не приводила до його відпущення на свободу, а означала лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто^[20]. Неможливою була ситуація, щоб раб не належав нікому, тобто був нічиїм.

У раба не було ніякого майна, але іноді він мав розум, сильну волю, спритність, інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом почи­нають експлуатувати рабовласники. Вони виокремлюють певну час­тину свого майна та надають його в управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений peculium, отримував можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без покладання на останнього обов’язків. Це не сприяло усталеності роз­витку господарського обороту, тому що ніхто не хотів укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне його виконання. Згодом раб, наділений peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар по­кладає на себе обов’язки, що випливають із договорів.

Юридична діяльність раба, зумовлена peculium, суворо регламен­тувалася. Усе набуте рабом при управлінні peculium вважалося влас­ністю його господаря.

Припинення рабства відбувалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі такі види мануміссії: шляхом внесення до заповіту розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento — мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за на­казом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu — мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta — мануміссія за вендиктою).

В окремих випадках раб, звільнений на свободу, міг повернутися в первісний стан рабства, наприклад, якщо він виявив грубу невдяч­ність щодо свого господаря.

Із перетворенням Риму з невеликої сільськогосподарської общини на світову імперію різниця у правоздатності окремих груп вільного населення поступово згладжувалася, але прірва між вільними та раба­ми існувала завжди.