Розділ 3 Особи PDF Печать
Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 3 Особи

 

§ 1. Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб

У цивільному обороті люди представлені як суб’єкти права. Суб’єкт права — це той, хто здатний мати право, бути його носієм, всту­пати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміна, якій міг би визначити поняття «суб’єкт права». Використовувалися різні терміни, зокрема homo — людина. Але цей термін застосовувався як щодо вільної людини, так і до раба, у зв’язку з чим він не містив юридичного змісту категорії «суб’єкт». Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміна «суб’єкт» у римському праві був термін «persona», який завжди відбивав юри­дично значущий момент особистості у відносинах.

У сучасному цивільному праві існує два різновиди суб’єктів: фізич­ні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди — фізичні особи, так і об’єднання людей — рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи — юридичні особи.

Здатність людини бути суб’єктом права не є її біологічною влас­ністю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб’єктом права називаєть­ся правоздатністю. У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб’єктності і визнавалися не суб’єк­тами, а об’єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був пра­воздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступа­ти в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов’язки[1].

Спеціального терміна, який би міг виразити поняття «правоздат­ність», у тому значенні, як ми його розуміємо сьогодні, римляни не знали. Вважають, що найбільше категорії правоздатності у сучас­ному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність — це здатність особи мати права та нести обов’язки.

У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою)[2] було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану гро­мадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Згодом почали визнавати вільною також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статусу вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободи (волі). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є рим­ським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть і вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздат­ності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовніш­ньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському гро­мадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв’язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень[3]. У ІІІ ст. н. е. формально була проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. Насправді повного рівноправ’я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, що супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, військові, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).

За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Основний розподіл проходив між римськими громадянами та всіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж пред­ставник будь-якої іншої групи.

Сімейний стан (status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім’я, так звана агнат- ська сім’я, являла собою союз людей, які об’єднані не кровним спорід­ненням, а підкорені владі глави родини (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім’ї. Підвладні члени сім’ї не набували цього стану. Якщо навіть хтось із членів сім’ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов’язків. Поступово почала визнаватися відповідаль­ність за договорами самих підвладних, а претор установив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами.

Зміст правоздатності — це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii), і права бути суб’єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii)[4].

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирі­шується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу[5].

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб’єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць перед­бачали, що зачата дитина охороняється нарівні з уже існуючими у всіх випадках, якщо мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення стосувалося, зокрема, питань спадкування. Якщо у разі смерті pater familias виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка перебувала в утробі матері[6].

У Римській державі тривалий час не існувало жодної системи реєстрації, яку можна було б порівняти із сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій, пов’язаних із на­родженням, життям та смертю людей (суб’єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки починаючи з II ст. н. е. будь-який гро­мадянин був зобов’язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так і у провінціях.

Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб’єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавляла­ся правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб’єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, по­верталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше.

Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1  — мінімальне (capitis deminutio minima) — втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім’ю для отримання спадщини);

2  — середнє, медіальне (capitis deminutio media) — втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3  — максимальне (capitis deminutio maxima) — повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свобо­ди (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, про­дажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридич­ні наслідки[7]. Римляни визнавали дієздатність у галузі приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридич­ну правоздатність чи ні[8]. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту до­сягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates — діти до 7 років); обмежено дієздат­них (impuberes — хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата — від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки — з 12 років).

Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов’язків. Для здійснення інших дій необхідно отрима­ти дозвіл опікуна в момент вчинення правочину.

Набуття повної дієздатності пов’язувалося у римському праві з до­сягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки — з 12 років. Ці особи мали право само­стійно здійснювати будь-які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. В останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio)[9], тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. Із II ст. н. е. особи, які не досягли 25 років, могли просити призначити собі куратора (піклувальника).

У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за ста­тевою ознакою. Жінка визнавалася частково недієздатною та підпада­ла під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, унаслідок свого при­родного «легкодумства» (G. 1. 144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.

Хвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні вади людини аж ніяк не позначалися на її здатності вступати у приватні правовідносини. Однак глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стипуляції (stiрhulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та недоумкуваті (mente capti) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм при­значався піклувальник. Однак жодного юридичного акта щодо визнан­ня їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент прояснення ці особи вважалися дієздатними[10].

У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотрат­ники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці осо­би створювали загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім’ї та нащадків засобів до існування.

Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відбива­лася на правоздатності та дієздатності[11]. Існували такі види приниження честі: ганьба (infamia) та погана репутація (turpitudo). Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушен­ня, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнава­лися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спад­щини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільством особи безчесною за характером її поведінки, наприклад, вступ у шлюб раніше року з моменту смерті чоловіка або ганебна професія (повії, актори) тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.

Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі якщо особа не могла самостійно здійснювати свої права, їй призначали опікуна чи піклу­вальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Опікун, як правило, призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені майном, викликати впевненість у своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися пова­гою у суспільстві.

Головним їх обов’язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про цілість, збільшення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підо­пічного, його здоров’я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до без­честя.