Розділ 2 Джерела римського права - § 2. Поняття та види джерел римського приватного права
§ 2. Поняття та види джерел римського приватного права
Кожному суспільству властиві певні правила, писані й неписані, які є регуляторами суспільних відносин. Соціально-економічною основою виникнення і змісту римського приватного права було рабовласницьке суспільство.
Джерела римського приватного права поділяються на усні й письмові. До усних належать звичаї, а до письмових — закони, едикти магістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.
Звичаї як норми неписаного права[4]. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, поширені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай набуває усталеності. З цього приводу римський юрист Юліан писав: «Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас на підставі лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено пов’язує всіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю голосуванням або шляхом справ і дій» (D. 1. 3. 32. 2).
Вважається, що Закони XII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum — звичаї предків), які діяли до того як юридично обов’язкові правила[5]. Джерело походження цього збірника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що Закони XII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури[6], інші, посилаючись на літературні джерела, зокрема твори Цицерона, Гая та інших римських юристів, вважають, що деякі із законів запозичені у греків із законів Солона[7]. Але незалежно від цього Закони XII таблиць — це найважливіше джерело римського цивільного права.
Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають такі положення: перші дві — положення цивільного процесу, а саме: впровадження по першій стадії — відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи (magistrates juridicundo), та по другій стадії — вирішення справи виборним суддею (judex); третя — положення стосовно боргового права; четверта — положення про сімейну батьківську владу над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята — положення про спадщину та опіку; шоста — про власність та володіння; сьома — про зобов’язання, що витікають із реальних сервітутів; сутність яких зводиться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів; восьма — положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплату грошової пені; дев’ята — положення публічного (ms publicum) права; десята — положення святого права (ms sacrum).
Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до вказаних десяти.
Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень на збірник законів цивільного права, який став відправним пунктом подальшого розвитку римського права[8].
Закони. У республіканський період до законів писаного права належали постанови народних зборів; у епоху принципату — постанови сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії — імператорські конституції.
Постанови народних зборів у республіканський період. Народні збори (populus) Давнього Риму — найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріат- ні — об’єднання патриціїв; центуріатні — об’єднання патриціїв і плебеїв (після IV ст. до н. е.) та трибутні — об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеїв, а згодом і патриціїв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались. На початку II ст. до н. е. трибутні коміції були основним видом народних зборів.
Для прийняття закону встановлювалась певна процедура, в якій брали участь магістрат, народ, що збирався у коміції, та сенат.
Право збирати коміції належало магістрату (консулу, диктатору, претору), який повинен був заздалегідь у письмовій формі розробити проект закону (rogatio leges), а після цього подати останній на розгляд коміції. Народ, який входив до складу коміції, не брав участі в безпосередньому обговоренні закону, а лише висловлювався або за прийняття закону, або за його відхилення. Закон, який приймався коміцією, мав пройти ратифікацію з боку сенату і тільки після цього набував сили закону — leges rogation.
Для цивільного права важливе значення мають такі закони: Закон Петілія про заборону боржникового рабства для римських громадян (ІУ ст. до н. е.); Закон Аквілія про відповідальність за знищення й пошкодження чужих речей (III ст. до н. е.); Закон Цинція про обмеження розмірів дарувань (III ст. до н. е.); Закон Ебуція про скасування легісакційного процесу (за винятком деяких випадків), уведення формулярного процесу (II ст. до н. е.); Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (I ст. до н. е.) та інші.
У період раннього принципату народні збори майже не проводили законів, хоча офіційно все ще залишалися законодавчою владою.
Сенатусконсульти (senatus consulta) періоду принципату. У період принципату знову було поновлено статус сенату, який він мав ще до початку громадянських війн, під час яких долю Римської республіки вирішував не сенат, а впливові особи. Відновивши свою роботу, сенат почав видавати постанови, які відрізнялися від постанов, що видавалися за часів Республіки тим, що останні були дуже рідкими і мали лише характер рекомендацій магістратам, і у правовому відношенні жодним чином не пов’язували останніх.
Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсуль- ти (senatus consulta) і вважалися основною формою законодавства, хоча нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні положення, а претор в едикті вказував заходи щодо їх практичного втілення. У таких випадках сенатусконсульти розглядалися як неоформлені закони[9].
Сенат, як і народні збори, не мав законодавчої ініціативи, а тому сенатусконсульти називалися на ім’я того, хто входив з пропозицією про прийняття закону, хоча іноді це правило не діяло. Так, наприкінці І ст. н. е. senatus consulta (Sc. Macedonianum) було постановлено про безумовну недійсність позик, які здійснювалися особами, що перебували під батьківською владою. Свою назву цей закон отримав від імені Macedo, який, перебуваючи під батьківською владою, узяв гроші у позику, не зміг їх віддати і, щоб одержати спадкування і віддати гроші, вбив батька.
Згодом пропозиції про прийняття закону почали виходити переважно від імператора, який, по суті, здійснював контроль за прийняттям останнього сенатом, бо сам визначав його склад[10]. Це означало, що закон хоча юридично і затверджувався сенатом, фактично залежав від імператора.
Сенатусконсульти внесли найбільш важливі новели до сфер сімейного, зобов’язального та спадкового права. Так, наприклад, у 46 р. н. е. вийшов сенатусконсульт (sc. Velleianum), який заборонив усім жінкам ручатися під страхом недійсності запоруки за будь-якими угодами[11].
Починаючи з другої половини III ст. н. е. сенат почав втрачати свої позиції, повертаючи їх лише у часи політичних криз, а в епоху доміна- ту фактично перетворився на міську Раду Риму.
Імператорські конституції. Зміцнення імператорської влади привело до того, що з’явилась нова форма законодавства — імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), чотирьох видів: едикти, рескрипти, мандати, декрети. Причому в період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.
Едикти (edida) імператорів являли розпорядження, як правило, з питань публічного права, що були обов’язковими для тих осіб, яким вони адресувалися. Едикти зберігали свою чинність на весь час правління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступний імператор.
Рескрипти (rescriptum) — письмові висновки імператора, що давалися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї зі сторін спору або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і відображав юридичні погляди імператора, але вже з II ст. н. е. набував сили закону з конкретної справи.
Мандати (mandatum) — інструкції, що давалися імператором посадовим особам з адміністративних та судових справ. У період домінату цей вид конституції втратив своє призначення.
Декрети (decretum) — особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як у першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, якщо вважав це справедливим. Спочатку декрет імператора мав юридичну силу тільки для конкретного випадку, потім набув сили прецеденту, а з II ст. н. е., як і рескрипт, — сили закону.
Першими спробами кодифікації постанов, рескриптів дохристиянських імператорів римського права післякласичного періоду вважають Кодекс Грегоріана (Codex Gregorianus) (295 р.), пізніше Кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianus) та Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) (438 р.). Останній кодекс, на відміну від двох попередніх, які були складені приватним способом, укладався офіційним шляхом за спільним розпорядженням імператорів Феодосія II (на Сході) та Валентиніана III (на Заході)[12] у 429 р. Метою цього збірника було поєднання постанов імператорів, починаючи з часів Константина Великого (306337 рр.), Юліана (361-363 рр.) та Феодосія І (379-395 рр.) із фрагментами з творів юристів, які не втратили практичного застосування. Але в 435 р. завдання розробників кодексу було обмежене тільки зібранням постанов вказаних імператорів, і вже у 438 р. кодекс, який складався з 16 книг, що поділялися за предметним титулом, було завершено. Цей кодекс поряд із питаннями, що торкалися змін у державному устрої рабовласницької держави, висвітлював і питання приватноправової сфери життя, а саме питання, пов’язані із землеволодінням.
Кодекс Феодосія застосовувався як у Східній Римській імперії, так і в Західній. Причому в останній він діяв навіть за часів, коли на Сході був скасований Кодексом Юстиніана[13]. Мабуть цим і пояснюється те, що на відміну від двох попередніх кодексів, які не збереглися, кодекс Феодосія зберігся у рукописах, хоча і не в повному обсязі, та неодноразово видавався.
Едикти магістратів (претора, курильного едила, правителя провінції) як специфічна форма правотворення[14]. До джерел римського приватного права належать едикти преторів, які послужили підставою для створення преторського права[15].
За часів принципату кожний претор при вступі на посаду приймав едикт свого попередника, виправляючи і доповнюючи його, якщо в цьому була потреба, розробляючи програму своєї діяльності на рік. Таким чином, зберігався зв’язок між едиктами, а це забезпечувало його усталеність. Утім кожен претор міг протягом року доповнювати положення свого едикта у виняткових випадках. Із прийняттям у 81 р. до н. е. Закону Корнелія він був позбавлений цього права. Незмінність юридичних норм, які були заявлені, служила забезпеченням цивільного обороту.
Слід зазначити, що в едикті претор вказував тільки на ті процесуальні засоби, за допомогою яких він прагнув у своїй діяльності вирішувати позовні формули, але в такий спосіб опосередковано претор вказував і на ті матеріально-правові позови, які він буде вирішувати. Вважається, що таким чином він фактично створював нове матеріальне право.
У II ст. н. е. імператор Адріан зобов’язав юриста Сальвія Юліана кодифікувати окремі постанови, що містилися в преторських едиктах. Юліан звів у єдиний загальний едикт едикти міських преторів, преторів перегринів, видані на той час, і додав до них фрагменти з едиктів провінційних правителів, а також едикт курильного едила. Едикт, розроблений Юліаном, набув обов’язкової сили і отримав назву «постійний едикт» (edictum perpetuum). З його прийняттям претор, видавши едикт при вступі на посаду, не мав права ні змінювати, ні супроводжувати його новими правилами. Вказаним едиктом мали керуватися і громадяни при веденні судових справ у порядку формулярного процесу.
Утім імператор залишив за собою право доповнювати едикт. Саме з цього часу правотворча діяльність претора й інших магістратів припинилася, а суперечності між цивільним і преторським правом почали втрачати своє значення.
Діяльність юристів (юриспруденція)[16]. У створенні римського права значна роль належить римським юристам. На відміну від правопорядку сьогодення, коли наукова доктрина не є безпосередньо джерелом права, в республіканському Римі авторитет ученого-юриста був подібним до авторитету закону. З цього приводу Гай у своїх Інституціях зазначав: «Відповіді знавців (права) — це думки і судження юристів, яким дозволялося встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб збігаються, то набуває сили закону те, в чому вони згодні» (І. 1. 7). Знавець римського права Ленель, підкреслював, що історична заслуга римських юристів не в тому, що вони зробили для пізнання свого права, а в тому, що вони створили це право, — принаймні те, що мало в ньому одвічну цінність[17].
Зародження римської юриспруденції відбулося ще в докласичний період, коли юридичну діяльність здійснювали до того тільки жерці — служителі храмів (понтифіки — pontifices)[18], почали займатися і світські юристи. Утім римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Вони складали формули приватних угод (заповітів, актів продажу тощо) (cavere); давали поради щодо провадження справ у суді ^еге), хоча участі у цьому не брали, бо право не знало на той час ще інституту представництва; давали відповіді на юридичні запитання окремих приватних осіб (respondere). При цьому юристи найчастіше розтлумачували діюче на той час право, а якщо на рівні права те чи інше питання не було вирішено або вирішення його не відповідало вимогам часу, пропонували власні рішення, хоча останні не набували юридичної сили, але впливали певним чином на розвиток права. З цього приводу Помпоній у книзі «Посібники» зазначав, що в нашій державі (право) виникає або на підставі права, тобто закону (йдеться про Закони XII таблиць), або на підставі неписаного цивільного права, яке встановлюється шляхом тлумачення знавцями права (D. 1. 2. 2. 12). Слід зауважити, що саме шляхом тлумачення юристами були сконструйовані такі інститути цивільного права, як емансипація — звільнення дітей від батьківської влади, спадкоємство за законом тощо[19].
Утім, як показує розвиток римського права, функція надання відповідей на запитання приватних осіб (respondere) відіграє згодом вирішальну роль у забезпеченні активної участі видатних юристів у загальному нормоутворювальному процесі[20].
Безумовно, юристи займалися й іншою діяльністю, а саме брали участь у написанні збірників, викладали цивільне право, писали позови тощо.
Розквітом юриспруденції вважається епоха імператора Октавіана Августа, який не тільки зберіг за юристами функцію respondere, але й надав видатним юристам право офіційних консультацій за дорученням імператора (jus publ^ respondendi), а саме право владою імператора давати у письмовому вигляді юридичні відповіді (response) на запити учасників спору, якщо суд опинився у скрутному становищі (D. 1. 2. 2. 48-50). До речі, response затвердилася разом із становленням формулярного процесу[21]. Відповіді привілейованих юристів з питань застосування права набували для суду юридичної сили незалежно від аргументації. За умов, якщо у відповідях декількох юристів були розбіжності, суддя сам вирішував, відповіді якого з них надати перевагу. Судові рішення, що були побудовані на юридичних відповідях привілейованих римських юристів, впливали в подальшому на долю інших однорідних спорів і, як зазначається в літературі, це і надавало їм нормативного значення[22].
Таким чином, за часів принципату діяльність юристів одержала формальне визнання як самостійна форма правоутворення (джерела права), а це призвело в подальшому до того, що центр правотворчої діяльності перемістився від преторів до юристів, характерною особливістю діяльності яких було пристосування застарілих юридичних форм до розвитку економічних відносин та створення нових юридичних конструкцій.
Джерела пізнання римського класичного права[23] становлять літературні джерела, до яких належать: інституції (institutio) — підручники римського права для студентів, зокрема Інституції Гая (II ст.); коментарі (commentarius) — тлумачення права або творів інших юристів. Найбільш відомі «Коментарі до едикту» Павла, Ульпіана; «Коментарі до Законів XII таблиць» Гая; дигести (digesta)[24] — збірники висловів юристів минулих часів, зокрема «Дигести» Юліана; регули (regulae) — збірники коротко сформульованих юридичних правил, афоризмів і прислів’їв[25]; збірники казусів, зокрема «Питання» Цельза, Помпонія, Африкана, «Відповіді» Папініана; монографічні твори римських юристів, які висвітлювали певний інститут права, зокрема «Про іпотеки», «Про казуси» Флорентина Гая.