7. Місце відкриття спадщини

1.  Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (ст.1221 ЦК). При цьому під "місцем відкриття спадщини" мається на увазі не "місце", як точка на місцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця тощо, а певний населений пункт (місто, село тощо).

Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті спадкодавця. Наприклад, якщо він помер не у місці свого постійного проживання: під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях позбавлення волі. У цих випадках місцем відкриття спадщини вважається той населений пункт, де громадянин постійно проживав. Так, місцем проживання (і, відповідно, місцем відкриття спадщини) студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб, засуджених до відбування покарання у виді позбавлення волі, вважається місто, село, селище тощо, у якому вони постійно проживали до вступу у відповідний навчальний заклад, або до призову на військову чи альтернативну службу, або до призначення покарання у вигляді позбавлення волі. Проте у разі смерті громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться цей заклад.

Місцем проживання неповнолітніх або осіб, що перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновлювачів, опікунів.

2.  Щодо громадян України, які постійно проживали за кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони постійно проживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому випадку видається консульською установою або дипломатичним представництвом України (крім випадків, коли держава, де постійно проживав померлий, має на це виключну компетенцію). Для громадян України, які тимчасово проживали за кордоном і померли там, місцем відкриття спадщини буде їхнє останнє місце проживання в Україні до їх виїзду за кордон. Якщо у спадкодавця є нерухоме майно на території кількох держав, то згідно з Конвенцією про правову допомогу у тих країнах, що приєдналися до цієї Конвенції, свідоцтво про право на спадщину видається у кожній країні згідно з чинним законодавством країни, але з врахуванням кола спадкоємців, що подали заяви про прийняття спадщини за основним місцем її відкриття.

3.   Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо (наприклад, через те, що він часто міняв місця проживання, ніде не затримуючись надовго), місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина. Таким місцем може бути місто, де громадянин мав квартиру; село,  в якому знаходиться земельна ділянка,  що належить спадкодавцю на праві приватної власності, тощо. Якщо ж спадкодавець мав одночасно кілька квартир, будинків, земельних ділянок тощо, що знаходилися у різних населених пунктах, то місце відкриття спадщини визначається з урахуванням вартості цього нерухомого майна, де знаходиться майно більшої вартості, там і відкривається спадщина. Якщо ж той, хто помер, не мав нерухомості, то місцем відкриття спадщини вважається те місце, де знаходиться основна частина рухомого майна. Наприклад, якщо в одному місці після смерті особи, котра не мала постійного місця проживання, залишився автомобіль, а в іншому — яхта, то спадщина відкривається у місці, де знаходиться рухоме майно більшої вартості (яхта).

4.   Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними документами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації; витягами з трудової книжки покійного тощо. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, місце відкриття спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевої ради про місцезнаходження спадкового майна або його частини.

8. Спадкоємці

1. Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також інші суб'єкти цивільного права (держава, територіальні громади тощо). Однак при цьому фізичні особи можуть спадкувати і за заповітом, і за законом, у той час як інші суб'єкти цивільного права спадкують лише за наявності вказівки про це у заповіті. Керуючись таким концептуальним підходом щодо суб'єктного складу спадкових правовідносин, ст.1222 ЦК, визначаючи коло спадкоємців, розрізняє два види вказаних суб'єктів:

1)  фізичні особи;

2)  усі інші суб'єкти цивільного права.

Щоб бути спадкоємцем, фізична особа має бути живою на час відкриття спадщини. Але закон захищає також права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті (так званий "постум"). Якщо ж дитина народилася мертвою, то спадкові правовідносини за її участю, природно, не виникають. У цьому випадку спадкова маса розподіляється між іншими спадкоємцями.

Що стосується усіх інших суб'єктів цивільного права, то вони можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Зокрема, на підставі заповіту можуть отримати майно у спадщину юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).

9. Право на спадкування

1.  Вираз "право на спадкування" може вживатися у кількох значеннях. По-перше, у найбільш загальному вигляді право на спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі воно належить усім суб'єктам цивільного права. По-друге, право на спадкування може вживатися у значенні "право (можливість) отримати спадок за заповітом". У цьому сенсі право на спадкування є елементом цивільної дієздатності (іноді його іменують "пасивною тестаментоздатністю"). По-третє, право на спадкування може розглядатися як суб'єктивне право, яке виникає за наявності певних юридичних фактів: смерті особи або оголошення її такою  що померла (ст.1220 ЦК).

2.  Згадуване у ст. 1223 ЦК право на спадкування може бути охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість певної особи набути суб'єктивне право на спадкування після певної особи. Згідно із ст. 1223 ЦК, передусім, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов:

1)   існує заповіт;

2)   спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Але це ще не суб'єктивне право, оскільки можливість отримати спадок може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

3. Таким чином, ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадкодавець може виявити волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи. Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. У таких випадках право на спадкування набувають особи,визначені у ст.ст.1261 —1265 ЦК: у першу чергу — діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати і сестри спадкодавця, його баба та дід як збоку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; У п'яту — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

10.  Особи, які не мають права спадкувати

1.  Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права на спадкування. Зокрема, не мають права спадкувати:

1)  ті із спадкоємців за законом або заповітом, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, чи здійснили замах на їх життя;

2)  особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

3)  батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав, і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини, не спадкують за законом. До них належать також батьки (усиновлювачі)та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;

4)  одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим з подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки у майні, що належить тому з подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу;

5)  особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, котрий через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Такі особи позбавляються права спадкування за законом.

2.  Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які є перепонами у здійсненні права на спадкування.

Положення ст.1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщині (але стосовно того спадку, що перевищує розмір обов'язкової частки), а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Винятком із загального правила є надання спадкодавцю, який знав про вчинення замаху на його життя або на життя можливих спадкоємців, права усе ж таки призначити у заповіті спадкоємцем особу, котра вчинила замах.

11.  Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (ст.1225 ЦК).

ЗК закріплює право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей:

1) ведення селянського (фермерського) господарства;

2) ведення особистого підсобного господарства;

3)  будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

4)  садівництво;

5)  дачне та гаражне будівництво.

Цільове призначення землі зазначається у Державному акті на землю. Відповідно вказане у Державному акті на землю цільове призначення земельної ділянки зберігається і для спадкоємців.

2. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Отже, спадкування жилого будинку, інших будівель та споруд незалежно від спеціального нагадування про це у заповіті, має наслідком виникнення у спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться.

Згідно з ч.З ст. 1225 ЦК до спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки визначений заповітом, то перевагу мають положення останнього. Тобто, якщо троє спадкоємців успадкували будинок, кожному з них належить третина у праві власності (користування) земельною ділянкою біля цього дому. Проте спадкодавець у заповіті може вказати: хоча право на будинок переходить до спадкоємців у рівних частках, але один з них отримує половину права на земельну ділянку, а двоє інших — лише по одній четвертій частки такого права.

12. Спадкування частин у праві спільної власності

1. Згідно зі ст.1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Отже, у разі спадкування частки у праві спільної сумісної власності слід визначити: а) чи є спільна власність сумісною; б) якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в) якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані для даного випадку.

2.  Стаття 368 ЦК зазначає, що спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. До спільної сумісної власності, зокрема, належать:   1) майно, набуте подружжям під час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

3.  Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої частки істотне значення має встановлення її розміру, що може бути зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття спадщини.

Слід звернути увагу на те, що суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу в натурі (ч.2 ст.1226 ЦК). Отже, можливе розпорядження не тільки вже відомою часткою у праві спільної сумісної власності, а й тією часткою, яка буде визначена у майбутньому, вже після смерті спадкодавця. Практично це означає, що спадкодавець може просто вказати у заповіті, що він заповідає належну йому частку в праві спільної сумісної власності певній особі. Конкретний розмір частки в цьому випадку визначається вже після смерті спадкодавця.

4. Після смерті спадкодавця може бути проведено і визначення конкретної частки у праві спільної сумісної власності, виділ її у натурі. При цьому припускається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. Проте домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду може бути встановлений інший порядок поділу майна в натурі. Отже, розміри часток, визначених при поділі, можуть бути і неоднаковими.

Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки у праві спільної власності спадкоємець дізнається про розмір цивільних прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття спадщини) після смерті спадкодавця. До того ж про склад конкретного спадкового майна спадкоємець у таких випадках може довідатися лише після виділу частки у натурі.

13. Особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії тощо

1. Стаття 1227 ЦК визначає особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя. Такі суми, за загальним правилом, не включаються до складу спадщини, а передаються членам сім'ї спадкодавця.

Проте у деяких випадках такі суми можуть бути успадковані у загальному порядку. Це передбачено безпосередньо ст. 1227 ЦК: за відсутності членів сім'ї спадкодавця вказані суми належать до складу спадщини.

Отже, умовами спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат є такі:

1)  спадкодавець за життя мав право на їх одержання;

2)  він за життя не реалізував це право;

3)  після смерті спадкодавця відсутні члени його сім'ї (або їх неможливо встановити).

14. Спадкування права на вклад

1. ЦК містить низку новел щодо спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Якщо ст.564 ЦК 1963 p. виходила з того, що спадкування вкладів, як правило, відбувається за спеціальними розпорядженнями вкладників, зробленими ними на випадок смерті відповідно до статутів фінансових установ та у порядку, передбаченому спеціальними правилами, і лише у разі, якщо вкладник не зробив розпорядження фінансовій установі, його вклад переходив до спадкоємців на загальних підставах, то ч.і ст.1228 ЦК | 2003 р. надає перевагу спадкуванню вкладу за заповітом, вказуючи, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі), склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Отже, заповіт і спеціальне розпорядження згадуються як два можливих види вираження волі спадкодавця-вкладника, але з наданням пріоритету заповіту.

2. Пріоритет заповіту над розпорядженням вкладника, зробленим ним банку (фінансовій установі), чітко закріплюється також у ч.З ст.1228 ЦК. Ця норма передбачає, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Скасування (повне або часткове) розпорядження щодо вкладу можливе двома шляхами:

1)  у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад;

2) новий заповіт стосується усього майна спадкодавця.

Водночас заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має скасовувати таке розпорядження. Наприклад, якщо у заповіті спадкоємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у розпорядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише заступає згадане розпорядження. Тому, хоча вид документа, який визначає спадкоємця вкладу, і зазнає трансформацій, але фактично спадкоємцем залишається та сама особа.

Слід підкреслити, що право на вклад у кожному разі входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Цим відповідна норма ЦК 2003 p. істотно відрізняється від правила, що випливало зі змісту ст.564 ЦК 1963 p., згідно з яким за наявності спеціального розпорядження вкладника вклад взагалі не входив до складу спадкового майна.