1. Результати творчої діяльності як об'єкти цивільного права

1. ЦК вперше визначає нематеріальні блага як об'єкти цивільного права, відносячи до цієї групи результати творчої діяльності,інформацію та особисті немайнові блага. Об'єднання цих об'єктів вокрему групу пояснюється передусім їх особливою правовою природою, відсутністю в них матеріального змісту. Це зумовлює основні особливості правового регулювання відносин, пов'язаних з їх виконанням та захистом.

Так, особисті немайнові блага є невідчужуваними, вони не можуть передаватися іншим особам ні з яких підстав. Використання об'єктів права інтелектуальної власності іншою особою ніж та, яка має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з дозволу останньої.

Межі вільного використання об'єктів інтелектуальної власності визначені законом,

2. Стаття 199 ЦК визначає особливості результатів інтелектуальної творчої діяльності як об'єктів цивільного права. До цих об'єктів належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми;компіляції (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи,корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг); географічні зазначення;комерційні таємниці, а також інші результати інтелектуальної діяльності.

У ЦК регулюванню відносин з приводу результатів творчої діяльності присвячена Книга четверта. Водночас ці відносини регулюються і низкою спеціальних законів України, зокрема: законами про винаходи, про охорону прав на промислові зразки, про знаки, про рослини, про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем, про охорону прав на зазначення походження товарів, про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та ряд інших.

Складовою частиною правової системи України є норми міжнародних конвенцій і договорів, до яких приєдналась Україна. Важливим кроком на цьому шляху стала участь України у Всесвітній організації Інтелектуальної власності. Законом України від 31 травня 1995 р. Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 p.), який встановлює більш високий рівень охорони авторських прав порівняно зі Всесвітньою конвенцією про авторське право і Конвенцією про охорону інтересів виробників фонограм. Законом України від 27 січня 1995 p. ВР ратифікувала Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав країн СНД. Україна також є членом Всесвітньої конвенції про авторське право.

26 серпня 1992 р. у заяві Кабінету Міністрів України проголошені чинними на території України Паризька конвенція про охорону промислової власності; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків; Договір про патентну кооперацію. Уряд України заявив, що бере на себе зобов'язання, які випливають із зазначених Конвенції, Угоди і Договору щодо України.

Поряд із цим відносини України з багатьма країнами СНД у сфері охорони авторських і патентних прав регулюються двосторонніми договорами.

У сфері охорони прав інтелектуальної власності прийнято також ряд постанов ВР, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України та інші акти.

3. Розвиток технічного прогресу сприяє розширенню переліку об'єктів права інтелектуальної власності, включення до нього нових видів об'єктів — програм для ЕОМ, топографІй інтегральних мікросхем, інформаційних систем тощо. Таким чином перелік об'єктів не є вичерпним. Зокрема у п.4 ч.і ст.433 ЦК названо серед об'єктів авторського права інші твори.

Охорона виключних прав на літературні й художні твори, комп'ютерні програми, бази даних, а також об'єкти суміжних прав не потребують обов'язкової державної реєстрації чи іншого спеціального оформлення. Авторське право й суміжні права виникають з моменту створення твору (ст.437 ЦК), з моменту першого здійснення чи вироблення (ст.451 ЦК).

Власне факт створення твору у формі, доступній для сприйняття його іншими особами, є достатньою підставою для правової охорони. Об'єктивна форма може бути: письмова, усна, звуко- та відеозапис, зображення тощо.

Щодо об'єктивної форми, то вона розглядається в доктрині цивільного права з точки зору двох критеріїв — критерію вІдтворюваності й можливості сприйняття органами відчуття. За бажанням реєстрація авторських прав на літературні твори може відбуватися в Державному підприємстві "Українське агентство з авторських і суміжних прав", яке веде відповідні реєстри. Авторське право поширюється на літературні й художні твори, які є результатами творчої діяльності, незалежно від призначення і якості твору, а також від способу його втілення; як оприлюднені, так і неоприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жан-РУ, обсягу, мети тощо (ч.2 ст.8 Закону про авторське право). За межами правового регулювання залишається внутрішній процес створення твору, тобто те, що власне І є творчістю. Новизна твору означає по суті І творчий характер діяльності автора, при цьому як певне припущення розуміється ідея, що повторне створення твору неможливе. Таким чином, невизначеність названих критеріїв надає Можливість вирішувати значну кількість конкретних питань за переконанням судді. Суд враховуватиме й характер діяльності автора. Твір охороняється незалежно від його призначення, а саме в якій сфері діяльності можна застосувати твір і наскільки він є актуальним. Твір не має оцінюватись і за його суспільною корисністю, причому охоронятиметься і твір, який є явною творчою поразкою автора. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі (ч.З ст.433 ЦК).

ЦК у гл.38 закріплює право інтелектуальної власності на наукове відкриття, яким визнається встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, що вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання (ст.457 ЦК). Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву, право на наукове відкриття засвідчується згідно зі ст.458 ЦК дипломом та охороняється в порядку, встановленому законом.

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом. Умови й порядок видачі патенту встановлюються законом, а обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка (ст.462 ЦК). Значна сфера творчої діяльності з пошуку технічних рішень знаходиться поза правовою сферою, і лише щодо сфери важливих для суспільства технічних і прирівняних до них рішень встановлюється спеціальне правове регулювання. Це пояснюється тим, що надання патентної охорони, наприклад, певною мірою обмежує господарську діяльність членів суспільства. Так, винаходу надається правова охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання (ч.і ст.459 ЦК). Таким чином, не кожен винахід отримує правову охорону. Те саме стосується корисних моделей і промислових зразків (ст.ст.460, 461 ЦК). Таким чином, законодавство встановлює різний перелік ознак охороно-здатності для різних типів об'єктів патентного права. Щодо творчого характеру, то ця ознака притаманна всім об'єктам патентного права.

Глави 40—46 ЦК присвячені праву інтелектуальної власності на такі об'єкти, як компонування інтегральної мікросхеми (ст.ст.471— 480); раціоналізаторська пропозиція (ст.ст.481—484); сорт рослин, порода тварин (ст.ст.485—488); комерційне найменування (ст.ст.489— 491); торговельна марка (ст.ст.492—500); географічне зазначення (ст.ст.501—504); комерційна таємниця (ст.ст.505—508). Щодо названих об'єктів прийнято також ряд законів і підзаконних актів, формування законодавства триває.

4. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим законодавством чи договором (ст.431 ЦК). Права на результати інтелектуальної, творчої діяльності захищаються нормами цивільного, кримінального та адміністративного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст.16 ЦК. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення з тих, що перераховані у ст.432 ЦК.

Спеціальні закони, присвячені різним видам об'єктів права інтелектуальної власності, містять відповідні статті щодо захисту прав на ці об'єкти.

 

2. Інформація як об'єкт цивільного права.

1. Стаття 200 ЦК вперше в кодифікованому акті дає визначення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі, і передбачає захист прав володільця таких відомостей, застосовуючи широке поняття "інформація", яке не підпадає під охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства. Аналогічне визначення дається також у ст. 1 Закону про інформацію. Можна зазначити, що правила статті поширюються і на охороноздатні рішення (винаходи, корисні моделі та ін.), не запатентовані правоволодільцем з будь-яких причин.

Практично вся суспільна взаємодія заснована на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації. Відповідно до ст.32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а згідно зі ст.34 кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом лише в передбачених ч.З ст.34 Конституції випадках. Основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота й точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації (ст.5 Закону про інформацію).

2. Інформація як об'єкт має свої особливості. Це здатність до багаторазового використання, практична неможливість знищення її, а при передачі — можливість збереження в самої особи, яка її передала, тощо. Незважаючи на те, що відповідно до даної статті інформація є об'єктом цивільних прав, зокрема одним із видів нематеріальних благ, реальне встановлення монопольних прав на інформацію залишається проблемою. Необхідність забезпечення суспільних інтересів примушує законодавця в ряді випадків вводити особливий режим поширення і використання інформації. Наявність вагомого публічного елемента всередині права на інформацію є, на думку фахівців, важливою рисою правового регулювання інформаційних відносин. Зокрема, знаходять своє правове регулювання такі види інформації, як державна таємниця (Закон про державну таємницю), конфіденційна інформація (Закон про інформацію), інформація в автоматизованих системах (Закон про захист інформації в автоматизованих системах) тощо. Стаття 18 Закону про інформацію називає основні види інформації: статистична інформація, масова, про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, про особу тощо.

Найважливішим законом, який діє у цій сфері, є Закон про інформацію. Законодавство України про інформацію становить також законодавчі акти про окремі галузі, види, форми й засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною. Важливе місце посідають принципи й норми міжнародного права. Регулювання надання та використання інформації здійснюється за допомогою ряду спеціальних правових інститутів, наприклад інституту державної таємниці. Однак до цього часу спеціального права на інформацію не вводилося. Водночас на нинішній стадії розвитку суспільних відносин обробка і надання інформації стають настільки важливим елементом суспільного життя, що виникає необхідність передбачити спеціальні правові заходи, які забезпечують інтереси осіб, зайнятих у цій сфері.

3. Важливо розрізняти правове регулювання вищевказаних відносин з такими правовими інститутами, як службова або комерційна таємниця (ноу-хау). Різниця полягає в тому, що комерційна цінність службової або комерційної таємниці безпосередньо пов'язана з можливістю використання інформації, наприклад для удосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація має значення для того, хто її набуває, сама по собі, поза зв'язком з можливістю реалізації процесу, який охоплюється цією інформацією. Такі випадки перебувають поза межами службової чи комерційної таємниці, які розглядаються нижче.

Об'єктом інформаційних відносин найчастіше виступає не будь-яка інформація, а лише відповідним чином оброблена, тобто зафіксована на матеріальному носії, яка має відповідні реквізити, що дозволяють ідентифікувати інформацію. За ст.8 Закону про інформацію об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

4.  В економічній і правовій літературі зарубіжних країн комерційна таємниця позначається різними термінами ("секрети виробництва", "ноу-хау"), які в аспекті правових категорій розуміються як синоніми.

Строк захисту комерційної таємниці не визначено. Права на комерційну таємницю діють, поки дотримуються умови її захисту.

5.  Визнання тих чи інших відомостей конфіденційними або такими, що потребують захисту відповідно до законодавства України,є прерогативою їх власника правоволодільця).

Виключення з цієї загальної норми встановлюють закон або інший правовий акт. Так, встановлено перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю, до них, зокрема, віднесено: відомості, що містяться у статутах юридичних осіб, дані за встановленими формами звітності про планово-господарську діяльність, відомості, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків, тощо. Підприємства і підприємці зобов'язані надавати ці відомості на вимогу органів влади, управління, контрольних та правоохоронних органів, інших організацій, які мають на це право відповідно до законодавства.

6. Комерційну і службову інформацію не слід розуміти як синоніми. Збереження в таємниці службової інформації, як правило, не зумовлено її комерційною цінністю, хоча вона може містити відомості комерційного характеру. Заборона на її розповсюдження базується на законодавстві, яке регламентує окремі сфери діяльності. Певні категорії працівників такої сфери діяльності зобов'язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ у зв'язку з виконуваною роботою (працівники установ зв'язку, банків, лікарі, страхові агенти, податкові інспектори тощо).

Закріплення прав володільця комерційної таємниці хоча й будується за моделлю охорони промислової власності, однак має свої особливості. Цей захист грунтується на створенні й забезпеченні систем охорони конфіденційності, порушення системи тягне припинення прав. Умовою надання охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, навпаки, є їх опублікування. Крім того, як підстава виникнення права на захист комерційної таємниці, визначається фактичне правомірне володіння інформацією за умов дотримання відповідних вимог. Водночас будь-яка особа, яка самостійно й добросовісно стала володільцем такої інформації, має право розпоряджатися нею на власний розсуд.

Інформація, що охороняється, може бути використана іншими особами з дотриманням двох умов: отримання власне інформації законним шляхом і отримання дозволу власника (правоволодільця) на таке використання, оформлене договором. Типовим є договір на передачу готових науково-технічних розробок — технологій, конструкцій, що містять незапатентовані технічні рішення, дизайн тощо. У всіх договорах, які передбачають передачу прав на використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, на користувача мають бути покладені обов'язки з дотримання її конфіденційності.

7. Суб'єкту відносин у сфері інформації надається право вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Відповідно до ст.7 Закону про інформацію суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їхні громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Основним суб'єктом інформаційних відносин згідно з ч.З ст.38 Закону про інформацію є власник інформації, який щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч.2 ст.38). За ч.8 ст.38 Закону про інформацію власник інформації має право здійснювати щодо об'єктів своєї власності будь-які законні дії. Право власності на інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами й за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови що-До інформації. Таким чином, відповідно до названого закону, суб'єктами відносин у сфері інформації є також володільці та користувачі інформації.

Стаття 42 Закону про інформацію називає також учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або державу, які набувають передбачених законом прав та обов'язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками Закон називає авторів, споживачів, поширювачів, зберігачІв (охоронців) інформації, визначаючи їх права та обов'язки у ст.ст.43, 44 Закону про інформацію. Серед найважливіших прав називають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати і зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

При цьому учасники інформаційних відносин зобов'язані поважати інформаційні права інших суб'єктів; використовувати інформацію згідно із законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених ст.5 Закону про інформацію; забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою; зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну й надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Охорона права на інформацію І неприпустимість зловживання ним регламентовані ст.ст.45, 46 Закону про інформацію.

8. Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених ст.47 Закону про інформацію, серед яких виділяється необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування Інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст.48 Закону про інформацію), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям та державі матеріальної або моральної шкоди, винні в цьому особи відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначається судом (ст.49 Закону про Інформацію).

Захист службової і комерційної таємниці від неправомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права. Як на основний цивільно-правовий спосіб захисту коментована стаття вказує на відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої правопорушенням суб'єкта відносин у сфері інформації.

Норми адміністративного права застосовуються, якщо права володільця комерційної таємниці порушені посадовими особами органів державного управління (податкових, контролюючих, правоохоронних органів тощо), які мають доступ до такої інформації у встановлених законом випадках.

Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом, зокрема Законом про інформацію.

 

3. Особисті немайнові блага

1. До особистих немайнових благ, що охороняються цивільним законодавством, належать: життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (найменування), авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага (ст.201 ЦК).

Особисті немайнові блага можуть належати як фізичним, так і юридичним особам. Вони з'являються у людини на момент народження І нерозривно пов'язані з нею протягом всього життя. Цивільне право у цій сфері констатує наявність названих благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд. Регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється, в першу чергу, у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свобод визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд. Основу цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин складає система встановлених державою юридичних заходів І способів забезпечення юридично визнаної свободи фізичної особи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає втручання з боку Інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом. Таким чином, відносини в цій сфері виникають з приводу особливої категорії об'єктів — немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, які мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія і мають функціональну властивість нетоварності.

Особисті немайнові блага можуть належати і юридичній особі. Зокрема, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації на найменування, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати юридичній особі.

2.   Особисте  немайнове  право та  його  об'єкт тісно  взаємопов'язані, але не тотожні. Немайнові блага характеризуються принаймні двома органічно пов'язаними з ними ознаками. Це, по-перше, відсутність матеріального (майнового) змісту, І, по-друге, нерозривний зв'язок з особистістю носія, що породжує невідчужуваність цього блага.

Невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх захист може доручатися третім особам, наприклад, законним представникам неповнолітніх у позовах про захист честі й гідності.

Нетоварність, відсутність економічного захисту нематеріального блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не єдиними ознаками.

Комплекс названих благ індивідуалізує і робить неповторною саму особистість фізичної особи.

3.  Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володільця І становлять його невід'ємну (хоча й таку, що може змінюватись) якість на весь період існування.

Особисті нематеріальні блага існують без обмеження строку.

Наведений у ч.і ст.201 ЦК перелік особистих немайнових благ має приблизний характер, це дозволяє дійти висновку про те, що об'єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване нематеріальне благо. Так само, як кожна людина має право на матеріальні блага, вона також має право на особисті блага, такі, як Життя, здоров'я, честь, гідність тощо.

Повага до кожної людини як до особистості стає нормою повсякденного життя, знаходить свій вияв у визнанні її єдиною цінністю первісного порядку, стосовно якої визначаються всі інші цінності, включаючи право.

За Конституцією життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність І безпека становлять абсолютну соціальну цінність (ч.2 ст.201 ЦК) і пов'язані з самим фактом її існування, а не отримуються від держави, тобто належать до основних її властивостей За відсутності цих благ знищується сама природа людської істоти. Конституція становить права людини і центр державної політики визначаючи утвердження й забезпечення прав і свобод основним обов'язком держави.