КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Розділ І ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 Цивільне законодавство України - Страница 2 PDF Печать
Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України

 

2. Загальні принципи (засади) та інші джерела природного цивільного права

1. Закріплений у ст.8 Конституції принцип верховенства праваозначає, що позитивне право, яке створюється людьми, має грунтуватися на природному (позадержавному) праві, яке обмежує державну владу і є своєрідним фільтром позитивного права.

Вперше в історії національної кодифікації у ЦК закріплено важливі принципи побудови та дії позитивного приватного права, а саме: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та Інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (ст.З ЦК). Перелічені загальні принципи (засади) не становлять вичерпного переліку й покривають різні за обсягом масиви приватних відносин. Попри це, дана стаття посідає ключове місце в сучасній приватно-правовій системі, включаючи праворо-зуміння, законотворення, правозастосування тощо.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК свідчить насамперед про підтвердження законодавцем "першоджерела" цивільного законодавства, яким є природне право, що випливає з раціональності і розумності. Воно складається з норм та принципів, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, яке становлять норми цивільного законодавства (ст.4 ЦК) та міжнародні договори України (ст.Ю ЦК).

Перелічені у ст.З ЦК принципи за своєю природою є приписами природного права. їх природно-правовий характер не втрачається і в разі їх оформлення в позитивному праві. По-перше, зміст цих принципів не може вбачатися лише в текстах позитивного права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо.

Згадані принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та врахування при законотворенні і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суд повинен не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх прийняття. Крім того, загальні принципи мають застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) — ст.8 ЦК.

2.  Крім того, особливість нового ЦК полягає у визнанні великого значення особистих немайнових відносин у життєдіяльностілюдини та функціонуванні громадянського суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного законодавства починається саме зпринципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

Особисте (приватне життя) є ключовою цінністю, що зміцнює людську гідність, та основним правом людини й розумною вимогою кожної особи. Особисте життя — це намагання людей вільно обирати, за яких обставин та якою мірою розкривати себе, своє ставлення та поведінку іншим.

Виділяють 4 основні складові права на особисте життя людини: інформаційна (шо вміщає в собі такі аспекти, як поширення відомостей про особу, збір та обробка персональних даних); фізична (захист фізичної недоторканності особи); комунікативна (безпека та приватність листування, електронної пошти, телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій); просторова (охоплює поняття дому, робочого місця, тобто безпосереднього оточення особи).

Сучасний стан і розвиток поняття "приватне життя" в європейській культурній традиції відбиває ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому для правильного застосування даного принципу в Україні важливе значення має практика й доктрина Європейського суду з прав людини.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини знаходить своє втілення в багатьох статтях Конституції, а також у більшості статей Книги другої ЦК (наприклад, ст.ст.286, 289, 300, 301, 303, 306, 307, 311). Дію цього принципу можна також простежити в положеннях багатьох законів, зокрема в Законі про інформацію, в Законі про нотаріат тощо.

Правомочності людини щодо сфери особистого життя можуть бути обмежені лише Конституцією (щодо встановлених нею прав) або законом (щодо прав, встановлених ЦК та іншими законами). Однак не слід розуміти викладене таким чином, шо цими актами можна встановити будь-які обмеження. Річ у тім, що принципи природного права можуть зазнавати лише таких обмежень, що відповідають таким природно правовим критеріям, як розумність, пропорційність тощо.

Принцип неприпустимості втручання в особисте життя людини стосується не тільки фізичних, а й, безумовно, з певним розумним коригуванням, юридичних осіб (ст.94 ЦК).

3. Принцип неприпустимості позбавлення права власності гарантує стабільність відносин власності, що становлять базу майнового обороту. Всі норми цивільного права захищають власність осіб від посягань з боку інших осіб. Проте великого значення для розуміння цього принципу має Перший Протокол до Конвенції про захист прав людини. Стаття 1 Протоколу Європейської конвенції, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, за своєю суттю є гарантією права власності. Основною метою ст.1 Протоколу є попередження свавільного заволодій-ня власністю, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном.

Стаття 41 Конституції також передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Норми ЦК передбачають багато положень щодо непорушності права власності, а також встановлюють основний перелік підстав припинення права власності поза волею власника (ст.ст.321, 348, 350-354, 365, 366, 371, 376, 393 ЦК).

Випадки позбавлення права власності можуть встановлюватися тільки Конституцією та законами. Проте втручання у право власності передбачає справедливу рівновагу між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана розумна пропорційність між використаними заходами й тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності.

4. Проявом фундаментального принципу свободи людини в майновому обороті є свобода договору. Цей принцип закріплює неприпустимість адміністративного втручання в цивільний оборот. Принцип свободи договору має універсальне значення для всіх учасників цивільних відносин. Договір є різновидом правочину, тому свобода договору розуміється більш широко, ніж свобода правочину (ст.6 ЦК).

Підтвердження цього принципу в законодавстві означає відмову від примушення до укладення договорів на основі обов'язкових для сторін планово-адміністративних актів.

Суть принципу свободи договорів розкривається в ряді статей ЦК (див., зокрема, ст.ст.6, 627). Вона полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента й визначенні умов договору, у виявленні волі на вступ у договірні відносини, у виборі форми договору (ст.205). Свобода договору проявляється також у праві укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають його загальним засадам, у праві сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору (ст.651); у можливості встановлювати способи забезпечення виконання договірних зобов'язань (ст.546) та форми відповідальності за їх порушення (ст.611) тощо.

Слід однак зазначити, що свобода договору не є безмежною. Вона існує в певних природних межах, визначених критеріями справедливості, добросовісності та розумності. Законодавець намагається зрозуміти ці межі й закріплює обмеження в законах. Наприклад, ст.648 ЦК передбачає можливість укладення договорів на підставі правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування. Відповідно до загального правила, не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ст.13 ЦК). Обмежень принципу свободи договору в законодавстві чимало. Але знову ж таки, вони є легітимними тільки тоді, коли не суперечать принципам природного права.

5. Із природного принципу свободи людини, який у майновій сфері конкретизується у вигляді свободи власності, свободи договору (правочинів), випливає принцип свободи підприємництва. Після багатьох десятиліть заборони підприємництва в нашій країні його слід було позитивувати в новій кодифікації.

Цей принцип має універсальне значення, тому що підприємницька діяльність може здійснюватися як фізичною особою-під-приємцем, так й юридичними особами.

Принцип свободи підприємницької діяльності, як і принцип свободи договору, дуже широкий за змістом. Він, зокрема, включає вільний для сторін вибір діяльності, використання майна власника для підприємницької діяльності (ст.320 ЦК), самостійне розроблення програми діяльності та вибір постачальників і споживачів, встановлення цін, вільне наймання працівників, вільне розпорядження прибутком.

Цей природний принцип втілений не тільки в багатьох статтях ЦК, а й закріплений у ст.42 Конституції, яка передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Свобода підприємницької діяльності в будь-якому суспільстві зазнає певних обмежень. Так, наприклад, підприємницька діяльність підлягає державній реєстрації (ст.ст.50, 89 ЦК). А деякі встановлені законом види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню (ст.91 ЦК). Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування на підставі ст.42 Конституції також обмежується законом. Однак усі обмеження цього принципу мають відповідати природно-правовим критеріям розумності та справедливості.

6. Верховенство права включає також принцип, за яким надається можливість подати цивільний позов до суду для захисту цивільних прав та інтересів. Судовий захист цивільних прав надається суб'єктам цивільних правовідносин як універсальний спосіб захисту 'їхніх прав (ст.16 ЦК). У тих випадках, коли захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, рішення, прийняте відповідними органами щодо захисту цивільних прав та Інтересів, не є перешкодою для звернення за 'їх захистом до суду (ст.17 ЦК).

Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення цього права не є підставою для припинення цивільного права, що порушено, крім випадків, встановлених законом (ст.20 ЦК).

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу знаходить підтвердження у ст.55 Конституції, відповідно до якої права і свободи людини І громадянина захищаються судом. Проте в цивільному праві цей принцип має універсальне значення і стосується всіх учасників цивільного обороту.

Основою європейського стандарту концепції "процесуальної належної правової процедури" є право на справедливий судовий розгляд, що гарантується ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Це право поєднує в собі три елементи:

1)  наявність створеного на підставі закону суду, що відповідаєкритеріям незалежності й безсторонності;

2)  суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того,щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору;

3)  особа повинна мати право доступу до суду.

Зі вступом України до Ради Європи українські фізичні та юридичні особи отримали можливість за певних умов звертатися до Європейського Суду з прав людини.

7. Велике значення для функціонування всієї системи приватного права має об'єктивізація принципів справедливості, добросовісності та розумності. По-перше, вони акумулювали в собі не тільки наведені вище засади, а й інші принципи цивільного права. По-друге, застосування всіх інших принципів цивільного права не має призводити до несправедливого, нерозумного та недобросовісного результату. Наприклад, ст.627 ЦК вказує на обмеження принципу свободи волі вимогами розумності та справедливості. По-третє, саме ці принципи є основною сутністю права та вказують на його природне походження.

У цивільному праві завжди використовувалися оціночні поняття до таких об'єктів оцінки, як дії або діяльність ("добросовісно", "розумно", "регулярно", "економно", "доцільно" тошо), речі ("індивідуального користування", "безхазяйні" тощо), відрізки часу ("розумний строк", "негайно" тощо), стану та обставин ("справедлива", "явна", "груба" тощо). В новому ЦК категорії справедливості, добросовісності та розумності надзвичайно широко застосовуються до багатьох об'єктів оцінки (див., наприклад, ст.ст.12, 23, 92, 330, 390, 509, 627, 1242 ЦК). Це лише певні прояви справедливості, добросовісності та розумності як суті права взагалі. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності та розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне та природне право, а також наслідки його застосування.

Принцип добросовісності є внутрішнім критерієм, тоді як справедливість та розумність — зовнішнім або об'єктивним.

З позицій природного права справедливість — це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини та її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті. Але визначити поняття справедливості й закріпити його нормативно в законах неможливо. Справедливість є категорією, яка адекватно може бути реалізована через правозастосов-ну діяльність. Слід пам'ятати, що коли несправедливість закону стає нестерпною, суд повинен захищати справедливість. Основною ідеєю природного права є розумність позитивних законів. Норма позитивного права є нечинною, якщо вона сформульована нечітко, містить у собі протиріччя чи суперечить іншим нормам, або ж її вимоги неможливо виконати.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності виконують в українському приватному праві стосовно позитивного права, договорів, звичаїв тощо інтерпретаційну, доповнюючу та виправну функції.

8. До інших джерел природного права ми насамперед відносимо такі форми природного права, як договір (ст.6), звичай (ст.7 ЦК), національні й міжнародні судові прецеденти (наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини), принципи права, у тому числі загальновизнані норми й принципи міжнародного права.

В силу переважно диспозитивного характеру норм позитивного приватного права основним регулятором цивільних відносин є договір, а точніше правочин. Цьому джерелу права присвячена ст.6 ЦК, яка має принципово новаторський характер. Крім конкретизації принципу свободи договору (ст.З ЦК), який розгорнуто в ряді інших статей ЦК, тут зафіксовано підхід законодавця щодо критеріїв визначення імперативності чи диспозитивності норм цивільного права, а також щодо визначення договору як одного з найважливіших джерел регулювання цивільних відносин. Положення цієї статті застосовуються не тільки до договорів, а й до односторонніх правочинів (ч.4 ст.6 ЦК).

Як вже було зазначено, свобода договору містить у собі право сторін укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства ч.1 ст.6). Це положення також конкретизує загальне правило щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.11 ЦК).

Основні договори майнового обороту передбачені в цивільному законодавстві. Це так звані поіменовані договори. їх законодавче регулювання має переважно диспозитивний характер. Принципова особливість цивільного законодавства полягає в наявності великої кількості диспозитивних правил. Диспозитивні правила мають по-повнювальний характер, тому що розраховані на поповнення відсутньої з будь-яких причин волі самих учасників цивільних відносин. У межах свободи договору їм дозволяється вибирати найбільш доцільний варіант поведінки. Сторони є також вільними у визначенні умов договору (ст.627 ЦК). Ці загальні цивілістичні підходи і стали відправним моментом для формулювання у ст.6 ЦК положень про те, що сторони поімснованих договорів мають право не тільки врегулювати в договорі свої відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства (ч.2 ст.6 ЦК), а й відступити від диспозитивних положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (абз.1 ч.З ст.6 ЦК).

У громадянському суспільстві свобода договору, як і будь-які Інші свободи, не може мати абсолютного характеру. Договір повинен відповідати імперативним приписам цивільного законодавства, і сторони договору відступити від них не можуть. Головним практичним питанням є питання розрізнення імперативних і диспозитивних норм. ЦК встановив презумпцію диспозитивності норми приватного права. Норма визнається імперативною тільки якщо у відповідних актах цивільного законодавства міститься вказівка на імперативність, або останнє випливає зі змісту й суті відносин між сторонами (абз.2 ч.З ст.6 ЦК). Такий підхід найбільш чітко відбиває принцип "дозволено все, що не заборонено законом".

9. ЦК 2003 p. "поновлює в правах" таке джерело права, як звичай. Власне, і в ЦК 1963 p. ми знаходимо посилання на нього. Так, у ст.161 ЦК 1963 p. передбачалося, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. На практиці звичаї широко застосовувалися і в міжнародній торгівлі, торговому мореплавстві тощо. Наприклад, у Віденській конвенції ООН 1980 p., учасницею якої є Україна, записано, що за відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі (ст.9 Конвенції).

Проте тільки в новому ЦК звичаю присвячено окрему статтю, що віддзеркалює значення цього джерела права в умовах переходу до ринкової організації економіки та розвитку майнового обороту.

Під звичаями слід розуміти усталені правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, у певній сфері відносин незалежно від того, закріплені ці правила у відповідному документі чи ні. В ч.і ст.7 ЦК згадується такий різновид цих правил, як звичай ділового обороту. Під останнім слід розуміти усталене правило поведінки в підприємницькій сфері. Він широко застосовується в зобов'язальних відносинах (ст.526 ЦК), в тому числі в зовнішньо-торговельному обороті.

Торгові, портові та інші звичаї часом кодифікуються та уніфікуються. Певним прикладом такої уніфікації є розробка Міжнародною Торговою Палатою Міжнародних правил тлумачення торгових термінів (Інкотермс).

Звичай діє тільки у випадках відсутності обов'язкового для сторін положення акта цивільного законодавства або договору. Тому звичай є по суті своєрідною диспозитивною нормою права. За своєю юридичною силою звичай поступається як договору, так і нормам цивільного законодавства (на нашу думку, тільки імперативним). Якщо він суперечить названим джерелам права, він не застосовується (ч.2 ст.7).