§ 1. Поняття, сторони та сфера застосування договору комісії

Суб'єкти торговельної діяльності, які спе­ціалізуються на виробництві і реалізації товарів, завжди заці­кавлені в тому, щоб знизити загальний рівень товарних запасів, зменшити загальну кількість торговельних операцій і в той же час наблизитися до споживача.

Законодавство України, що регулює посередницьку діяль­ність у сфері товарообігу, істотно відстає від торговельної практики. Незважаючи на те, що фактично в торговельній діяльності беруть участь торгові агенти, брокери, консигнато­ри і консигнанти і т.д., законодавство України не визначає їх юридичний статус та суть діяльності.

У міжнародній практиці торгове посередництво виражаєть­ся у таких видах послуг кредитування сторін, рекламні заходи, страхування товарів та ін.

Щоб зрозуміти суть договору комісії, необхідно звернутися до норм міжнародного торгового права і звичайно до норм цивільного права України.

Визначення договору комісії дано у ст. 395 ЦК України. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента.

З даного визначення можна зробити висновок, що за до­говором комісії вчиняються угоди не безпосередньо особою, зацікавленою в їх кінцевому результаті, а за її дорученням І за її рахунок іншою особою.

За угодами, що їх укладає комісіонер з третіми особами, набуває права і стає зобов'язаним комісіонер, а не комітент, бо він укладає угоди хоч і за рахунок комітента, але від свого імені. Це характерна риса договору комісії.

Слід розрізняти внутрішні правовідносини комітента з комі­сіонером, що встановлюються договором комісії, і зовнішні правовідносини комісіонера з третіми особами, з якими він укладає угоди за дорученням комітента. Треті особи при укладенні договору з комісіонерами не мають ніякого відно­шення до комітента. Із зовнішньої сторони комісіонер висту­пає перед третіми особами як власник товару, як сторона до­говору. Укладаючи договір з третіми особами від свого імені як самостійний розпорядник товару, комісіонер передає покупцеві право власності, незважаючи на те, що він не є власником проданого товару. За комітентом право власності на комісійне майно зберігається до того моменту, поки воно не продано комісіонером і не перейшло у власність третіх осіб. Якщо майно індивідуально-визначене, то право власності зберігається за комітентом до моменту укладення договору купівлі-продажу між комісіонером і третьою особою. Якщо майно визначено родовими ознаками, то право власності зберігається за комітентом до моменту передачі комісіоне­ром цих речей третій особі. Кінцевим правовим результатом є той, який настає при вчиненні комісіонером угод з третіми особами.

Внутрішня сторона взаємовідносин між комітентом і комісіонером де в чому має спільні риси із взаємовідносина­ми довірителя і повіреного. Основою таких взаємовідносин є договір доручення.

Схожість договору доручення та договору комісії полягає в тому, що і в договорі доручення є третя особа, а також у тому, що на підставі цих договорів одна сторона (повірений чи комісіонер) укладає угоди в інтересах другої сторони (довіри­теля чи комітента). Але між ними існують і істотні відмінності. Так, за договором комісії комісіонер укладає угоди від свого імені, а за договором доручення повірений виступає від імені довірителя. У комісіонера виникають права та обов'язки щодо третьої особи,  повірений же  ніяких прав та обов'язків за укладеними угодами не набуває. Договір комісії зумовлює виникнення двох правовідносин: між комісіонером і комі­тентом, комісіонером і третіми особами. За договором дору­чення ніяких правовідносин між повіреним і третіми особами не виникає, вони існують лише між довірителем і третіми особами.

Для договору комісії необхідно, щоб намір комісіонера перенести на іншу особу наслідок даних угод з третіми осо­бами збігся з наміром комітента прийняти на себе наслідки угод, що укладаються. Комісіонер укладає угоди не для себе, а для комітента, що дав доручення, тому комісіонер зобов'я­заний передати комітентові майно, отримане для нього, а також набуті для нього права та обов'язки. Тобто, якщо у зовнішніх правовідносинах спочатку носієм усіх прав та обо­в'язків за угодами з третіми особами є комісіонер, то внаслі­док внутрішніх правовідносин між комітентом і комісіонером майнові наслідки цих угод мають бути зрештою перенесені на комітента.

Для виникнення договору комісії потрібна згода сторін. Інакше кажучи договір комісії вважається укладеним з того моменту, коли у відповідній до закону формі сторони виявили свою взаємну волю щодо всіх істотних умов договору. Це означає, що права та обов'язки сторін з'являються ще до передачі майна комітентом комісіонерові.

Договір комісії є двостороннім, тобто таким, у якому кожна сторона (комісіонер і комітент) має певні права та обов'язки. Звідси випливає, що договір комісії є оплатним, адже кожна сторона зобов'язується вчинити на користь іншої сторони певну дію. Зокрема комісіонер зобов'язується укласти на користь комітента передбачену договором угоду, а комі­тент — сплатити обумовлену винагороду. Ознака оплатності є настільки характерною, що право на винагороду у комітента виникає незалежно від того, чи було воно спеціально перед­бачено договором. Хоч договір комісії між громадянами може бути і безоплатним, проте не тому, що це передбачено законом, а тому, що на це є воля сторін.

Сторонами договору комісії є комітент і комісіонер. Комітент — це особа, яка доручає в її інтересах і за її рахунок іншій особі вчинити певні угоди. Комісіонер — це особа, яка вчиняє угоди або інші юридичні дії від свого імені за рахунок комітента. Комісіонером можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації у межах своєї спеціальної правоздат­ності, зокрема державні та кооперативні комісійні магазини, зовнішньоторговельні організації. Згідно з Правилами комі­сійної торгівлі непродовольчими товарами, затвердженими наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 13 березня 1995 р. № 37¹ учасниками сторін тор­говельного процесу на комісійних засадах є господарюючий суб'єкт, що приймає товар на комісію (комісіонер), і грома­дянин, підприємство, установа, організація, які здають товар на комісію (комітент). Дозволяється приймати на комісію вироби кооперативів, малих підприємств, громадян, які за­ймаються індивідуальною трудовою діяльністю і т.д. Господа­рюючим суб'єктам за рішенням місцевих органів державної виконавчої впади дозволяється приймати певне майно від державних організацій, кооперативних, сімейних, колектив­них та приватних підприємств, установ, вузів, тобто у Прави­лах перелічені суб'єкти, які можуть бути комітентами.

Крім комітента і комісіонера, у відносинах комісії бере участь третя особа, з якою комісіонер укладає угоду в інте­ресах комітента. Не будучи стороною у договорі, третя особа в принципі є учасником комісійних відносин у стадії виконан­ня договору, оскільки вона набуває тих прав, які мав комітент щодо майна. Проте, сам по собі цей перехід прав не пов'язує у правовому відношенні комітента і третю особу, адже третя особа не може заявити претензії до комітента щодо якості на­бутого майна, так само і комітент не може стягнути вартість майна з третьої особи. Комітент і третя особа не відповідають один перед одним, з усіма претензіями кожен з них може звертатися лише до комісіонера.

Договір комісії має широку сферу застосування як у внут­рішньому, так і зовнішньому оборотах. Договір комісії уклада­ють комісійні магазини з громадянами, іншими юридичними особами на продаж товарів широкого вжитку. Організації споживчої кооперації укладають договори комісії з виробни­ками щодо продажу лишків сільськогосподарської продукції. Договір комісії укладають також з підприємствами, товарними біржами для реалізації матеріалів, устаткування тощо. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, і виробничі кооперативи реалізують через комісійні магазини товари, що виготовляють. Зовнішньоторговельні об'єднання також виконують комісійні доручення організацій на закупівлю імпортних товарів за кордоном.

Як особливий вид договорів, договір комісії регулюється законодавством ФРН, Франції та Швейцарії. У країнах з дуалістичною системою приватного права договір комісії роз­глядається як торгова угода і регулюється торговими кодек­сами. Найбільш повно договір комісії і пов'язані з ним відно­сини врегульовано в Німецькому цивільному праві та швей­царському зобов'язальному законі¹. В сучасному обігу договір комісії опосередковує різного роду банківські опе­рації. Відносини між комісіонером і комітентом у цих держа­вах регулюються погодженими сторонами умовами комісії, спеціальними нормами торгового законодавства і торговими звичаями.

У праві Великобританії та США договору комісії як такого немає. Там існує так званий агентський договір, згідно з яким одна особа (агент) вчиняє дії за дорученням і за рахунок іншої особи (принципала)². Створений в основному судовою прак­тикою Великобританії агентський договір нині не лише широко використовується в майновому обігу всередині держав за­гального права, а й є також одним із найпоширеніших видів міжнародних угод. Агентський договір може бути спрямо­ваний на вчинення як юридичних, так і фактичних дій, кінце­вою метою яких є встановлення договірних зобов'язань між принципалом і третьою особою. Як правило, агент діє від імені принципала І відповідно укладені ним або за його сприянням угоди створюють права та обов'язки безпосередньо для принципала. Судова практика допускає й інші способи вступу агента у відносини з третіми особами при здійсненні покладе­ного на нього принципалом доручення, а саме: а) агент має право діяти від свого Імені, не розкриваючи перед третьою особою існування принципала; б) агент може вказати на те, що він виступає за дорученням і за рахунок принципала, не розкриваючи його ім'я. Незалежно від того, як виступає агенг у відносинах з третіми особами, економічний результат вчинених ним угод лягає на принципала. Незалежно від спо­собу виступу агента— це, як підкреслюють англійські юристи, становить одну з особливостей права Великобританії порів­няно з континентальним правом — принципал має право пред'являти вимоги з укладеної агентом угоди безпосередньо до третьої сторони за наявності у агента повноваження на вчинення тієї чи іншої дії. Визнані судовою практикою Велико­британії та США способи виступу агента при здійсненні взя­того ним на себе перед принципалом зобов'язання (вчинення як юридичних, так і фактичних дій) свідчать про те, цю агент­ський договір призначений регулювати відносини, опосеред­ковані в континентальному праві трьома видами договорів, а саме договором доручення, договором комісії і договором про посередництво. Агентський договір є важливою підста­вою створення відносин з товарного представництва¹.

Різновидом комісійних операцій є операції консигнації. До операцій консигнації належать операції з реалізації товарів, згідно з якими одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом певного часу (терміну угоди) за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, що належать консигнантові. Такий договір часто зустрічається у зов­нішньоекономічній діяльності, зокрема при низькому освоєн­ні ринку збуту або при поставці таких товарів, які мало відомі місцевим покупцям. На відміну від договору комісії, у договорі консигнації не може встановлюватися право консигнатора на відшкодування йому витрат по зберіганню майна консигнан­та. Всі витрати по зберіганню сплачує консигнатор. Постав­лений на консигнацію товар є ніби пробною поставкою. Укла­даючи договір консигнації, сторони перш за все визначають у ньому обов'язки, пов'язані з маркетинговим дослідженням ринку збуту. У договорі консигнації передбачається обов'язок консигнатора не тільки здійснювати рекламу товару, а й над­авати    можливість    потенційним    покупцям    безпосередньо оглядати товар, перевіряти його в роботі тощо. Як і в договорі комісії, право власності на товар до моменту його продажу третій особі належить консигнантові і до консигнатора не переходить.