Глава 69 Відшкодування шкоди

 

§ 1. Поняття і значення зобов’язань з відшкодування шкоди

§ 2. Підстави та умови виникнення зобов’ язання з відшкодування шкоди

§ 3. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

§ 4. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

§ 5. Відшкодування шкоди, завданої актами законодавчої та виконавчої влади

§ 6. Відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади

§ 7. Відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю

§ 8. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

§ 9. Відшкодування ядерної шкоди

§ 10. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

§ 11. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

§ 12. Відшкодування моральної шкоди

§ 13. Відшкодування державою шкоди, завданої злочином

 

 

§ 1. Поняття і значення зобов’язань з відшкодування шкоди

Ефективність приватно-правового регулювання особистих немай- нових та майнових відносин можлива за наявності щонайменше двох обставин:

а) що права та інтереси учасників цих відносин не будуть порушуватися;

б) що у разі порушення цих прав та інтересів учасникам цивільних відносин будуть гарантовані захист і відповідні відшкоду­вання або компенсації завданих правопорушенням втрат. Тому роль, яку виконує інститут відшкодування завданої правопорушенням шко­ди, досить відчутна і серед інших правових засобів захисту порушених прав та інтересів учасників цивільних відносин посідає одне з провід­них місць.

Оскільки у даному разі йдеться про відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок протиправної поведінки (дії або бездіяльності) відповідальної за цю шкоду особи, то зобов’язання, що виникають за зазначеної причини, інколи називають деліктними^[1], а саму шкоду — де­ліктною^[2]. З цього приводу російські вчені В. Т. Смирнов, А. О. Собчак звертають увагу на те, що сама назва зобов’ язання із завдання шкоди бере свій початок і походить від латинського слова delictum, яке за­стосовувалося ще римськими юристами й означало правопорушення, тобто «завдання шкоди окремій особі, її сім’ї або майну порушенням правового припису або заборони, внаслідок чого незалежно від волі правопорушника виникають нові права і правові обов’язки»^[3]. Саме відшкодування шкоди і складає обов’ язок, який боржник повинен ви­конати на користь кредитора. Вочевидь, що йдеться про зобов’язання, тобто правовідношення, яке виникає внаслідок протиправного завдан­ня шкоди, у зв’язку з чим потерпіла сторона (кредитор) має право ви­магати від правопорушника, який завдав шкоди (боржника), виконан­ня його обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

Зобов’язання з відшкодування шкоди є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб’єктивних особистих немайнових та майнових прав та інтересів учасників ци­вільних відносин. За своїм характером ці зобов’язання належать до роду недоговірних, тобто вони виникають поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов’язальних відносин.

Звичайно, відсутність між потерпілим і завдавачем шкоди договір­них чи інших правомірних зобов’язальних відносин до завдання шко­ди не слід розуміти, що між ними були відсутні будь-які цивільно- правові відносини. На слушну думку Д. В. Бобрової, до завдання шкоди потерпілий і завдавач шкоди перебували і перебувають в абсо­лютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб’єктивне право та абсолютний суб’єктивний цивільний обов’язок. Абсолютність суб’єктивного цивільного права полягає у тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному пра­вовому режиму (право власності, право на недоторканність життя і здоров’я, честі та гідності тощо). Якщо абсолютне суб’єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов’язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридич­ний обов’язок характеризується пасивністю, а його змістом є необхід­ність утримуватися від порушення чужого суб’єктивного права, і неви­конання такого обов’ язку завжди призводить до порушення чужого суб’єктивного права, внаслідок чого, за наявності передбачених законом підстав, можуть виникнути зобов’язання з відшкодування шкоди.

Зобов’язання з відшкодування шкоди є різновидом зобов’язань недоговірних і односторонніх, тобто таких, де на стороні потерпілого (кредитора) існує тільки право вимагати від правопорушника (борж­ника) виконання ним свого обов’ язку відшкодувати завдану ним шко­ду, а на стороні боржника лежить тільки обов’ язок відшкодувати шко­ду. Саме ж відшкодування шкоди, окрім того, що воно складає зміст обов’язку боржника, є також одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Правову природу обов’язку відшкодувати шкоду більшість до­слідників визначає у його співвідношенні з цивільно-правовою відпо­відальністю. Такий підхід небезпідставний. Наприклад, гл. 82 ЦК, що має назву «Відшкодування шкоди», містить норми (статті 1166, 1167), у назві яких використовується слово «відповідальність». У зазначених нормах у загальній формі визначається суть зобов’ язань, урегульованих нормами гл. 82 ЦК. У подальшому ж використовується термін «від­шкодування», а не «відповідальність».

У співвідношенні з відповідальністю обов’ язок з відшкодування од­ними авторами розглядається як різновид цивільно-правової відповідаль­ності (відповідальність за цивільне правопорушення)^[4], іншими — як форма реалізації цивільно-правової відповідальності завдавача шкоди (як міра захисту цивільно-правового захисту порушених особистих немайнових прав або майнових прав)^[5], або як складова змісту обов’язку правопорушника у зобов’язанні (правовідношенні), яке виникло вна­слідок завдання шкоди^[6].

Не вдаючись до дискусії з цього приводу, зазначимо, що для визна­чення правової природи обов’ язку з відшкодування шкоди основопо­ложне значення мають положення ст. 11 ЦК, до якої відсилає ст. 509 ЦК. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК завдання шкоди слід розглядати як одну з підстав виникнення цивільного обов’язку завдану шкоду відшкодува­ти і водночас як одну із підстав виникнення цивільного права на вимогу щодо здійснення цього відшкодування. Це дозволяє визнавати норму ст. 11 ЦК регулятивною (правоустановчою) нормою, якою визначають­ся не підстави застосування цивільно-правової відповідальності, а умо­ви формування цивільно-правового зобов’язання. Завдання шкоди — юридичний факт, що обумовлює виникнення зобов’язання. І те, що таке зобов’язання, як правило, виникає із протиправних дій і суттю його є відшкодування шкоди, як справедливо зазначають І. Ю. Красько^[7] та

В. М. Ігнатенко^[8], не повинно розглядатися як звичайна відповідаль­ність, оскільки відшкодування — це не санкція за правопорушення, а спосіб виконання зобов’язання, реалізації обов’язку боржника. Оскільки такий обов’язок поглинає відповідальність, слід дійти висно­вку, що інститут відшкодування шкоди мір відповідальності не знає.

Інститут зобов’язань з відшкодування шкоди має системно- структурний характер, що забезпечує функціональну взаємодію його компонентів і можливість диференціації його окремих частин для з’ясування їхнього місця в системі, відмінності й особливості практич­ного застосування. Характеризуючи структуру цивільно-правового інституту з відшкодування шкоди, цивілістична наука традиційно по­діляє зосереджені у ньому норми на загальні та спеціальні.

За ступенем узагальненості та сферою дії загальні норми інсти­туту відшкодування шкоди — це передбачені законом приписи, які для сфери охоплюваних ним відносин мають основоположне значення і підлягають урахуванню в усіх випадках завдання шкоди. Прикладом цього може бути норма, закріплена у ст. 1166 ЦК, відповідно до якої завдана шкода у будь-яких випадках підлягає відшкодуванню завжди у повному обсязі. До загальних норм інституту відшкодування шко­ди належать норми, якими встановлюється обов’язок відшкодувати майнову шкоду (ст. 1166 ЦК), обов’язок відшкодувати моральну шкоду (ст. 1167 ЦК) і норми, відповідно до яких необхідне урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди (ст. 1193 ЦК). Усі інші є нормами спеціальними, тобто такими, якими регулюється той чи інший вид охоплюваних інститутом з від­шкодування шкоди цивільних відносин з урахуванням притаманних для них властивостей. Спеціальні норми деталізують загальні при­писи, коригують час і простір умов їх реалізації, визначають способи правового впливу на поведінку учасників цивільних відносин. У цьому зв’язку слід, однак, зазначити, що наявність спеціальної норми зовсім не означає, що на ділянці відносин, де вона діє, припиняє діяти норма загальна. Остання свою чинність зберігає, щоправда, звужуючись чи коригуючись до діапазону застосування норми спеціальної. Крім того, слід також мати на увазі, що у разі відсутності спеціальної норми, якою передбачався б окремий випадок завдання шкоди і спеціальні правила її відшкодування, застосуванню підлягає загальна норма. Наприклад, на загальних підставах відшкодовується шкода, завдана внаслідок вза­ємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (ч. 1 ст. 1188 ЦК), коли має місце зобов’язання між особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки. На загальних підставах відшкодо­вується шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’ язань (договір перевезення тощо) (ст. 1196 ЦК).

Система зобов’язань з відшкодування шкоди відображає їхню внутрішню структуру, а також сферу дії даної категорії в цілому й у співвідношенні між окремими їхніми видами (групами). Доцільність систематизації даної категорії недоговірних зобов’ язань полягає у тому, щоб, з одного боку, з’ ясувати взаємодію загальних та спеціальних норм інституту відшкодування шкоди, а з іншого — виявити специфіку окремих видів зобов’язань, що необхідно для правильного застосування чинного законодавства.

У цивілістиці використовуються різні критерії систематизації зобов’язань з відшкодування шкоди. Найчастіше вона здійснюється за суб’єктним складом та за ознаками, що характеризують об’єкт право­вої охорони^[9].

Залежно від суб’єктного складу зобов’язання з відшкодування шкоди поділяються на такі різновиди: а) відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; б) відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічного права; в) відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми та недієздат­ними фізичними особами та особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; г) відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами.

За ознаками, що характеризують об’єкт правової охорони, виді­ляють зобов’язання з відшкодування шкоди:

а) завданої особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи;

б) завданої майну фізичної або юридичної особи;

в) з відшкодування ядерної шкоди;

г)  з відшкодування моральної шкоди.

Інколи із загальної системи виділяють зобов’ язання за ознаками, які характеризують засоби завдання шкоди, наприклад, відшкоду­вання шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки^[10].

В інших випадках виділяють зобов’ язання за ознаками, що харак­теризують особливості умов, за наявності яких завдана шкода відшко­довується:

а) за умови винного завдання шкоди;

б) відшкодування шкоди незалежно від вини боржника^[11].

Додамо, що в окрему групу можуть бути виділені також зобов’язання, виникнення яких обумовлюється зовнішніми для завдавача шкоди факторами, у зв’язку з чим можуть виникати питання щодо відшкоду­вання шкоди:

а) завданої особою у разі здійснення нею права на само­захист;

б) завданої прийняттям закону про припинення права власнос­ті на певне майно;

в) завданої у стані крайньої необхідності;

г) завданої внаслідок умислу чи грубої необережності самого потерпілого.

Таким чином, подальша диференціація зобов’язань з відшкодуван­ня шкоди вбачається доцільною у такій послідовності:

1)   відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист;

2)   відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, за­вданої їхнім працівником або іншою особою;

3)   відшкодування шкоди, завданої актами законодавчої та виконав­чої влади;

4)   відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади;

5)   відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами пси­хічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною діє­здатністю;

6)  відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину;

7)  відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;

8)  відшкодування ядерної шкоди;

9)   відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю;

10)  відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг);

11) відшкодування моральної шкоди.

Принципи інституту відшкодування шкоди проглядаються в основних притаманних йому ідеях:

а) генерального делікту;

б) пов­ного відшкодування завданої шкоди.

Передбачений у ст. 11 ЦК факт завдання цієї шкоди в юридичній літературі розглядається як делікт, а принцип, на якому ґрунтується саме відшкодування, як «принцип генерального делікту». Відповід­но до нього за наявності відповідних умов завдана шкода підлягає відшкодуванню. Потерпілий (кредитор) звільняється від необхідності доказу наявності у поведінці завдавача шкоди вини чи протиправнос- ті цієї поведінки. Тягар доказу відсутності протиправності чи вини завдавача шкоди лежить на ньому самому. Ідея генерального делікту відображена у ст. 1166 ЦК, згідно з якою майнова шкода, завдана осо­бистим немайновим правам чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка цю шкоду за­вдала. Таким чином, принцип генерального делікту за обсягом охоплю­ваної ним сфери відносин з відшкодування шкоди збігається з обсягом відносин, охоплюваних загальною нормою інституту відшкодування шкоди. Звідси випливає, що загальні умови, наявність яких необхідна для відшкодування шкоди, ґрунтуються водночас як на загальній пра­вовій нормі, так і на принципі генерального делікту.

У зв’язку з тим, що інститут відшкодування шкоди містить низку спе­ціальних норм, присвячених регулюванню окремих, спеціальних зобов’язань з відшкодування шкоди, до яких застосовуються спеціальні правила, то тим самим створюються і спеціальні делікти. Значення принципу генераль­ного делікту полягає у тому, що, по-перше, на його нормах ґрунтуються спеціальні делікти; по-друге, у разі відсутності спеціального делікту засто­совуються норми генерального делікту. Принцип генерального делікту пронизує будь-який спеціальний делікт, у тому числі відшкодування мо­ральної шкоди, однак він завжди переломлюється крізь призму норм спе­ціальних деліктів, коригуючись ними відповідно до діапазону їхньої дії^[12].

Що стосується принципу повного відшкодування завданої шко­ди, то, як уже зазначалося, він тісно пов’язаний із принципом гене­рального делікту. Принцип повного відшкодування означає, що обсяг обов’язку відшкодувати шкоду визначається розміром цієї шкоди. Що­правда, із загального правила стосовно повного відшкодування завда­ної шкоди законом встановлюються деякі винятки.

Так, наприклад, обов’язок оператора ядерної установки з відшко­дування ядерної шкоди обмежується сумою грошової компенсації, визначеної законом¹. Відповідно до ст. 1203 ЦК потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Принцип повного відшкодування шкоди може коригуватися також під впливом соціально-економічних факторів, зокрема:

а) підвищення вартості життя;

б) збільшення роз­міру мінімальної заробітної плати.

На випадки завдання моральної шкоди принцип повного відшко­дування не поширюється, оскільки вона не піддається грошовій оцін­ці. Однак її відшкодування можливе поряд з відшкодуванням майнової шкоди.

При визначенні функцій інституту відшкодування шкоди слід ви­ходити із тих завдань, виконувати які покликаний цей інститут. Саме виконуваними інститутом завданнями визначаються напрями його впливу на охоплювані ним правовідносини і їх учасників.

З одного боку, цей інститут призначений для того, щоб не допустити порушень охоронюваних законом особистих немайнових та майнових прав і інтересів фізичних або юридичних осіб, а з іншого боку, щоб за­безпечити ліквідацію несприятливих немайнових або майнових наслід­ків, які можуть настати у сфері потерпілого внаслідок юридичних фактів завдання немайнової чи майнової шкоди, які породжують обов’язок боржника цю шкоду відшкодувати і право потерпілого (кредитора) ви­магати від боржника виконання його обов’язку. У цьому зв’язку інсти­туту з відшкодування шкоди властиві практично ті самі (за назвою) функції, які притаманні цивільно-правовій галузі в цілому.

Підкоряючись загальній нормі зобов’язального права, закріпленій ст. 509 ЦК, яка своєю ч. 2 перекликається з регулятивною нормою ст. 11 ЦК (з питання підстав виникнення зобов’язань), інститут від­шкодування шкоди пов’язується з функцією регулятивною. Певною мірою зазначена функція проглядається й у самому інституті, напри­клад, при визначенні порядку відшкодування шкоди (ст. 1202 ЦК).

Звичайно, поряд з регулятивною функцією перевага надається функції охоронювальній. Суть її полягає у тому, що інститут з від­шкодування шкоди забезпечує права та інтереси суб’єктів цивільного права, стоїть, так би мовити, на «сторожі» цих прав та інтересів. Охо- ронювальна функція інституту з відшкодування шкоди досить тісно пов’язана з функцією попереджувальною, превентивною. Остання полягає у тому, що сама наявність інституту, ще коли шкода не завдана, «оповіщує» учасників цивільних відносин про неминучість виникнен­ня обов’ язку з відшкодування її у разі, коли вона буде завдана, що вимоги потерпілих, пов’ язані із завданою шкодою, підлягатимуть за­доволенню за рахунок заподіювача шкоди. Така превенція для учасни­ків цивільних відносин має впливове значення. Вона їх спонукає до утримання від дій, здатних завдати шкоду будь-кому.

На жаль, уникнути шкоди вдається далеко не завжди. Як свідчить судова практика розгляду цивільних справ за позовами про відшкоду­вання шкоди, останнім належить чи не найбільша питома вага серед усіх розглядуваних судами цивільних справ. Надзвичайно часто ви­никає проблема здійснення правового захисту порушених внаслідок завдання шкоди прав та інтересів потерпілого. Постає завдання лікві­дації наслідків таких порушень (пошкодження чи знищення майна, ушкодження здоров’я, моральні втрати тощо). Виконання такого за­вдання забезпечується компенсаційною функцією інституту з відшко­дування шкоди. Завдяки останній потерпілому забезпечується юридич­на можливість надання замість втрат, що виникли внаслідок завдання шкоди, інших матеріальних благ відповідно до закону або на підставі рішення суду^[13].

Питання щодо ліквідації наслідків будь-якого правопорушення виникає незалежно від того, чи їх настання викликане порушенням умов договору, чи зовнішньою до договору причиною — завданням шкоди. Однак правові засоби ліквідації цих наслідків різні і залежно від того, який із них буде обрано для захисту порушеного права креди­тора, результат також буде різним. Тому виникає питання щодо спів­відношення договірного обов’язку й обов’язку недоговірного з від­шкодування неправомірно завданої шкоди або збитків, вирішення якого обумовлене не тільки теоретичними, а насамперед практичними цілями.

Справа полягає у тому, що в деяких випадках відшкодування шко­ди регулюється в рамках відповідних договорів (статті 700, 721, 980, 1072, 1076 ЦК), а в інших — нормами, якими регулюються недоговір­ні відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, поширюються також і на окремі договірні зобов’язання.

Так, зокрема, згідно зі ст. 711 ЦК шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смер­тю у зв’язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень гл. 82 ЦК. До зазначеної глави відсилає і ст. 804 ЦК, якою встановлюється обов’язок наймача відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв’язку з використанням транспортного засобу. За правилами норм, що регу­люють недоговірні відносини з відшкодування шкоди, відшкодовуєть­ся перевізником шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, якщо договором або законом не вста­новлена відповідальність перевізника без вини. Відповідно до статей 1166, 1187 ЦК відшкодовується також шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення тощо). Таким чином, за правилами, згідно з якими регулюються недоговірні зобов’язання, може відшкодовуватися шкода, завдана внаслідок порушення договір­ного зобов’язання.

Такий законодавчий підхід до вирішення питання стосовно від­шкодування шкоди, завданої внаслідок порушення договірного зобов’ язання, на підставі норм, що регулюють недоговірні зобов’ язання з відшкодування шкоди, виправданий тим, що, завдяки останнім, осо­бі, яка цю шкоду зазнала, забезпечується відшкодування у повному обсязі. З цього однак не випливає висновок щодо можливості злиття договірного і недоговірного обов’язків з відшкодування шкоди. Існу­юча між ними межа зберігається, і вона полягає в такому.

Насамперед різниця між цими обов’язками ґрунтується на підста­вах їх виникнення. Якщо договірний обов’язок з відшкодування шкоди виникає в рамках зобов’язання, яке перед його виникненням уже існувало і новим він фактично не стає, а замінює невиконане чи виконане неналежним чином договірне зобов’язання, то недоговірний обов’язок з відшкодування шкоди виникає як новий, оскільки завдавач шкоди і потерпілий до завдання шкоди між собою в договірних від­носинах не перебували. Недоговірний обов’ язок з відшкодування шкоди виникає не з порушення покладеного на нього якогось обов’язку,а з порушення абсолютного права іншої особи і загальної заборони посягати на права та інтереси інших осіб.

Якщо договірний обов’язок з відшкодування шкоди покликаний зміцнювати відносини з договору, то аналогічний обов’язок, недого- вірний, спрямований на скасування наслідків завдання шкоди.

Відповідно до ст. 541 ЦК солідарний обов’язок може бути встанов­лений договором, однак недоговірний солідарний обов’язок з відшко­дування шкоди встановлюється тільки законом.

Відшкодування шкоди, завданої порушенням договору, регулюється на засадах диспозитивності, в той час коли відшкодування шкоди в рамках недоговірних зобов’язань регулюється імперативними нор­мами.

Регулювання відшкодування шкоди, завданої порушенням догово­ру, здійснюється на засадах приватно-правових. Навпаки, недоговір- ні зобов’ язання з відшкодування шкоди регулюються на засадах пу­блічного права.

У недоговірних зобов’язаннях обов’язок з відшкодування шкоди без її наявності виникнути не може. У забезпеченому неустойкою до­говорі обов’язок сплатити кредиторові певну грошову суму в разі по­рушення договору може виникнути, навіть якщо таке порушення шкоди не завдало.