§ 2. Окремі підстави припинення зобов’язань

Виконання зобов ’язання є найбільш простим, прийнятним та по­ширеним способом його припинення. При цьому виконання виступає підставою припинення лише тоді, коли проведене належним чином, тобто не тільки відповідає встановленим вимогам (статті 526 — 545 ЦК), а й прийняте кредитором. Неналежне виконання договору не при­зводить до його припинення.

Зобов’язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки й порядок пере- дання відступного встановлюються сторонами. Включення в ЦК норми про відступне одразу після статті про належне виконання як під­стави припинення зобов’язання, свідчить, що законодавець розглядає його як близьке до виконання зобов’язання поняття, хоча і не тотожне йому. У статті 600 ЦК мова йде про наявність згоди сторін як підста­ви передання відступного. Наведене свідчить, що породжені згодою права та обов’язки сторін утворюють додаткове зобов’язання до того, на припинення якого воно спрямовується^[8]. Це в свою чергу означає, що відсутність первісного зобов’язання унеможливлює існування зобов’язання з передачі відступного. Угода сторін про відступне, про яку йдеться у ст. 600 ЦК, за своєю природою є правочином, тому на неї поширюються всі правила ЦК щодо даного виду правочинів, зокрема щодо форми, умов дійсності тощо. За юридичною характеристикою цей правочин є двостороннім, оплатним та консенсуальним. Визна­чаючи предмет відступного, законодавець вказує на передання грошей або іншого майна, тобто цей перелік не є вичерпним. Предметом від­ступного можуть бути рухомі і нерухомі речі, майнові комплекси під­приємств, частки у статутному капіталі підприємницьких товариств, інші об’ єкти, наприклад, майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності. У тому разі коли предметом відступного є зобов’язальні права вимоги, сторони при укладанні даного право- чину повинні враховувати норми, що визначають порядок заміни осіб у зобов’язаннях (статті 512-519 ЦК). Відступне необхідно чітко від­межовувати як від інших підстав припинення договірного зобов’язання, так і від інших конструкцій зобов’язального права. Головним критері­єм розмежування відступного і новації є мета укладання цих договорів : якщо відступне спрямоване на припинення зобов’язання, то новація має на меті встановленого нового. Слід враховувати й момент, з на­станням якого сторони пов’язують припинення первісного зобов’язання. При укладенні домовленості про відступне — це момент прийняття кредитором заміни виконання, при новації — укладання сторонами договору, що передбачає інший предмет, спосіб виконання або містить інші елементи^[9]. Договір про відступне може бути укладено відносно будь-якого зобов’ язання, причому не тільки договірного, тоді як за ЦК новація не допускається щодо аліментних, деліктних та інших зобов’язань, передбачених законом (ч. 3 ст. 604 ЦК). Згода на відступне може бути надана сторонами на будь-якій стадії динаміки договір­ного зобов’язання, як до порушення, так і після нього, незалежно від наявності факту неправомірної поведінки однієї зі сторін. Новація ж використовується сторонами, як правило, тоді, коли стає очевидним неможливість досягнення мети первісного зобов’язання, тобто після початку його виконання^[10]. Характеру відступного може набувати і не­устойка, критерієм їх розмежування є підстави встановлення, стадія динаміки зобов’язання, на якій їх може бути встановлено, зміст та форма. Хоча вирішальною тут є та обставина, що сплата відступного призводить до припинення зобов’язання, тоді як сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов’ язання, як і не призводить до втрати кредитором права на відшкодування збитків, спричинених його невиконанням (ст. 552 ЦК). Будучи способом забезпечення виконання зобов’язання, неустойка одночасно належить до кола наслідків його порушення, чого не можна сказати про відступне.

Підставою припинення зобов’язання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги (ст. 601 ЦК). Цивільне законодавство України допускає при­пинення зобов’язання зарахуванням, встановлюючи сукупність умов його здійснення, серед яких перелік зобов’язань, припинення яких за­рахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокрема за договором довіч­ного утримання (догляду) та ін. У цивільному праві окреслені ви­моги до зобов’язань, які припиняються зарахуванням, вони повинні бути:

а) однорідними;

б) зустрічними;

в) строк виконання повинен настати (або вони визначені моментом вимоги або взагалі не містять строку.

Як однорідні розглядаються вимоги, які виникли з однорідних під­став (договір, делікт тощо) та мають однорідний предмет. Виходячи з неоднорідності підстав виникнення, не підлягають припиненню шляхом зарахування вимоги про сплату покупної ціни за договором купівлі-продажу і вимоги про відшкодування шкоди. Іноді для визна­чення однорідності застосовується додатковий критерій — тотожність правової природи зобов’язань. Так, не можуть бути визнані однорід­ними вимоги про повернення грошових коштів за договором позики і вимоги про сплату боргу за переданий товар за договором купівлі- продажу, неоднорідні зобов’язання по сплаті орендної плати за дого­вором оренди і постачання зерна за договором поставки. Водночас є однорідними зобов’язання по сплаті орендної плати і зобов’язання по сплаті товарів за договором купівлі-продажу.

Зустрічний характер зобов’язань полягає у тому, що сторони відпо­відного зобов’ язання є одночасно і боржниками, і кредиторами зобов’язання, що підлягає зарахуванню. Інакше кажучи, вимога про за­рахування боргу є вимогою боржника, яка спрямована проти кредитора. Щоправда, вказане правило містить і винятки. Так, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би вису­нути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’ язані з особою боржника (ч. 2 ст. 555 ЦК). У силу цієї норми поручитель вправі заяви­ти про зарахування вимог кредитора, які пред’явлені поручителю зу­стрічними вимогами боржника до кредитора по іншому зобов’язанню.

Що стосується вимоги, пов’язаної із настанням строку виконання, то для зарахування цей строк повинен настати щодо обох вимог.

У складі юридичної конструкції даної підстави припинення дого­вірного зобов’язання слід відрізняти безпосередньо зарахування та заяву про зарахування. ЦК допускає проведення зарахування за заявою однієї зі сторін договірного зобов’язання (ч. 2 ст. 601 ЦК). При цьому слід враховувати ретроактивну дію зарахування — зобов’язання вва­жається припиненим не з моменту вчинення заяви про зарахування, а з моменту, коли вимоги набули таких умов, що могли підлягати зараху- ванню^[11]. Юридична природа заяви як способу проведення зарахування є двоїстою. У тому випадку коли договором чи законом припиняючий вплив зарахування пов’язано саме із заявою, останню слід розглядати як односторонній правочин. У випадку коли зарахування здійснюється в силу закону, заява про його проведення призводить лише до повідом­лення контрагента про припинення зустрічних договірних зобов’ язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридичний вчинок, а не правочин. Цивільним законодавством не пред’ являються будь-які спеціальні ви­моги щодо форми заяви про зарахування, однак у тому випадку коли заява набуває характеру правочину, на неї поширюються всі правила щодо форми правочинів. Юридичний результат зарахування у вигляді припинення зобов’ язання досягається лише тоді, коли наявні всі елементи даної конструкції, саме лише подання заяви про зарахування не свідчить про проведення зарахування. У тому разі коли заява про за­рахування є правочином, зарахування слід розглядати як виконання цього правочину.

Так, рішенням суду відмовлено в позові банку до металургійного комбінату, за участю третьої особи — гірничо-збагачувального комбі­нату, про стягнення боргу, який виник внаслідок неналежного вико­нання умов договору поставки, договору кредитної лінії та договору поруки. Банк звернувся із касаційною скаргою до Вищого господар­ського суду України, в якій просив рішення скасувати, позов задоволь­нити. Між відповідачем та третьою особою було укладено договір поставки, виконання якого було забезпечено порукою, за якою банк виступив поручителем. Раніше між банком і третьою особою було укладено договір кредитної лінії з надання гірничо-збагачувальному комбінату кредиту для поповнення власних обігових коштів. Суд вста­новив подання заяви про проведення зарахування, у відповідь на яку третя особа надіслала банку листа про прийняття заяви про зарахуван­ня. Таким чином, третя особа зазначила, що має до банку як до пору­чителя за договором поставки грошові вимоги у сумі 307451, 80 грн, у свою чергу банк має до третьої особи вимоги за договором кредитної лінії на суму 307451, 80 грн. Позивач вважав, що він виконав зобов’ язання відповідача за договором шляхом проведення зарахуван­ня зустрічних однорідних вимог, останній повинен сплатити банку зазначену суму, а саме: 307451, 80 грн. Однак, на думку Вищого гос­подарського суду України, факт подання заяви про зарахування (на­явність правочину) не свідчить про проведення зарахування (виконан­ня правочину). Наслідком заяви про зарахування є відображення іншою стороною в бухгалтерському обліку відповідних змін. Оскільки під­ставою для переходу до поручителя всіх прав кредитора є виконання зобов’ язання боржника, сам факт заяви про зарахування не є підставою для встановлення факту виконання і відповідно припинення зобов’язання. Для встановлення такого факту необхідні докази вико­нання заяви про зарахування, яких банк суду не надав. Отже, у ході судового розгляду не знайшло свого підтвердження виконання зобов’язання відповідача, забезпеченого порукою, перед третьою осо­бою, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача заборгова­ності. З огляду на викладене, касаційна інстанція погодилася з висновками про обґрунтованість відмови в позові, залишивши касаційну скаргу банку без задоволення^[12].

Слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст. 602 ЦК, за якою зараху­вання може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. Тобто законода­вець визначив один, але не єдиний спосіб здійснення зарахування, тому не можна виключати здійснення зарахування за домовленістю креди­тора і боржника.

При здійсненні зарахування слід враховувати специфіку, пов’язану із випадками заміни кредитора чи боржника. Так, право боржника на припинення зобов’язання шляхом зарахування пов’язується з моментом отримання ним письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов’язанні (статті 518, 603 ЦК). Зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент отримання цього повідомлення. Наявність у боржника зустрічної однорідної вимоги з можливістю зарахування може бути перешкодою для передачі права вимоги кредитора іншій особі в порядку відступлення права вимоги. ЦК не встановлює жодних особливостей зарахування зустрічних вимог у разі заміни боржника у зобов’язанні, що слід розглядати як певне упущення з боку законодавця. Як здається, правила ст. 603 ЦК, що встановлюють особливості зарахування у разі заміни кредитора, мо­жуть за аналогією застосовуватись і до випадків заміни боржника у зобов’язанні, за наявності у нього зустрічної вимоги до кредитора.

Іншою самостійною підставою припинення договірного зобов’язання є домовленість сторін. У тому випадку коли внаслідок домовленості здійснюється заміна первісного зобов’язання новим, із збереженням існуючого складу учасників, йдеться про новацію, яка характеризується певними рисами.

1.  Припинення в повному обсязі раніш існуючого, первісного зобов’язання, а також додаткових зобов’язань, що забезпечували його виконання (застава, порука, гарантія та ін.), пов’язаних зі сплатою не­устойки, відшкодування збитків, моральної шкоди, процентів річних та інфляційних втрат, якщо між сторонами не встановлено іншої до­мовленості з цього приводу.

2.  Дійсність первісного договірного зобов’язання. Недійсність до­говору виключає існування для нього такої стадії, як припинення, що унеможливлює новацію. Однак недійсність раніш існуючого зобов’язання, що встановлена вже після новації, не завжди свідчить про недійсність нового зобов’язання. Це стосується в першу чергу абстрактних правочинів, дійсність яких не пов’язана з підставою їх виникнення.

3.  Наявність домовленості сторін про заміну зобов’язання новим. Не можуть сприйматися як новації договори про заміну окремих еле­ментів договірного зобов’язання: сторін (заміна кредитора чи боржни­ка), умов (предмета, строків, місця виконання та інших обставин), заміну самого виконання, і рішення суду про присудження до виконан­ня зобов’язання в натурі чи стягнення заборгованості. За змістом ст. 604 ЦК зобов’язання розглядається як нове, якщо воно виникає між тими самими сторонами, але з іншим предметом та умовами. Інакше кажучи, істотними ознаками новації є: а) відсутність зміни суб’єктного складу; б) зміна предмета договору, яка пов’язана зі зміною виду до­говору^[13] .

4.  Наявність безпосереднього юридичного зв’язку між зобов’я­занням, що припинилося, та новим зобов’язанням, яке прийшло йому на зміну. Вказана обставина повинна бути відображена у договорі. Тобто намір замінити одне зобов’язання іншим у тексті договору про це повинен бути прямо і недвозначно виражений^[14] або ж має випливати із сутності нового зобов’язання.

5.  Відсутність встановленої договором або законом заборони но­вації. Так, не допускається новація аліментних та деліктних зобов’язань, а також в інших випадках, передбачених законом.

Сфера застосування новації є надзвичайно широкою, в окремих випадках законодавством спеціально передбачається можливість її проведення. Так, судова практика кваліфікує як новацію мирову угоду^[15] між боржником і кредиторами, укладену у справі про банкрутство, оскільки внаслідок її укладання виникає узгоджене сторонами нове зобов’язання^[16]. Відповідно до ст. 1053 ЦК борг, що виник з договорів купівлі-продажу, найму або з іншої підстави, може бути замінений у порядку новації позиковим зобов’язанням. Новацією є видача вексе­ля для оформлення грошового боргу за фактично поставлені за дого­вором товари, виконані роботи, надані послуги, оскільки відповідно до ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» з видачею вексе­ля припиняється грошове зобов’язання за договором і виникає грошо­ве зобов’ язання щодо платежу за векселем. З цих самих міркувань до новації належить і видача заставної (ст. 20 Закону України «Про іпотеку»)^[17], анулювання заставної і видача замість неї нової заставної.

Зобов’ язання може припинятися внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов’язків, що отримало назву прощення боргу. На відміну від новації, яка завжди передбачає існування домовленості між сторонами, тобто є двостороннім правочином, прощення боргу в біль­шості випадків розглядається як односторонній правочин. Звичайно, даний підхід не може сприйматися як аксіома, оскільки учасники до­говірного зобов’язання не позбавлені можливості укласти договір про прощення боргу. У такому разі відмінність його від новації у тому, що прощення боргу призводить лише до припинення зобов’язання, без виникнення нового, чого не можна сказати про новацію. Закон не вста­новлює форми прощення боргу, однак, будучи правочином, ця підста­ва припинення зобов’ язання підкорюється загальним вимогам ЦК щодо правочинів. Предметом прощення є звільнення боржника від виконан­ня зобов’ язання, як грошового, так і іншого змісту, як повністю, так і в певній частці. Прощення боргу належить до безоплатних правочинів, що наближує його до дарування. З огляду на це випадки, коли «про­щення» передбачає наявність будь-якого зустрічного надання майно­вого характеру з боку боржника, перебуває за межами даної юридичної конструкції. ЦК не містить обмежень щодо застосування прощення боргу, за винятком неприпустимості прощення, яке порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Так, неприпустимим є прощення боргу особами, щодо яких порушено справу про банкрутство.

Зобов’язання може припинятися внаслідок неможливості його виконання, тобто такої обставини, за яку жодна із сторін не відповідає. У цивільному праві неможливість поділяється на фактичну і юридич­ну. Фактична неможливість охоплює випадки, пов’язані зі змінами, що сталися з предметом виконання (загибель індивідуально визначеної речі, що є незамінною), або із суб’єктом виконання (накладення арешту на майно особи або ж введення мораторію на задоволення вимог кре­диторів у процедурі банкрутства спричиняють неможливість виконан­ня зобов’язання, пов’язаного з відчуженням майна, втрата голосу співачкою породжує неможливість виконання договірного зобов’ язання про концертний виступ). У судовій практиці до цієї підстави належить неможливість сторони впливати на дії інших осіб та відповідати за їх результати, зокрема акціонера-власника певного пакету акцій і акціо­нерного товариства^[18]. Фактична неможливість виконання може виник­нути внаслідок протиправних дій інших осіб. Так, договір морського перевезення вантажу припиняється, якщо після укладення договору судно загине або буде силоміць захоплене (п. 1 ч. 1 ст. 158 КТМ Укра­їни). До обставин юридичної неможливості виконання належать, перш за все, акти органів публічної влади. Так, у договірних зобов’ язаннях, пов’язаних із передачею майна, неможливість виконання може бути обумовлена викупом земельної ділянки та розташованого на ній не­рухомого майна у зв’язку із суспільною необхідністю (статті 350, 351 ЦК), реквізицією майна (ст. 353 ЦК). Юридичну неможливість може по­родити і відповідний закон, зокрема Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»^[19] встановлена неможливість виконання зобов’язань окремих публічних юридичних осіб за рахунок їх основних фондів.

Неможливість виконання призводить до припинення зобов’язання у тому випадку, коли вона виникла вже після вчинення правочину, ін­ших дій, які були підставою виникнення зобов’ язання, та мала суб’єктивний чи об’єктивний характер. Якщо неможливість породже­на винною поведінкою однієї із сторін, говорити про припинення зобов’язання з названої підстави неможливо.

Самостійною підставою припинення зобов’язання є поєднання боржника і кредитора в одній особі. Дана обставина може мати місце у випадку правонаступництва, що виникло на підставі договору (на­приклад, договір про переведення боргу чи відступлення права вимо­ги), акта спадкування, у тому числі і при заповідальному відказі (ст. 1238 ЦК), або ж в інших випадках, наприклад, у разі припинення юридичної особи з правонаступництвом шляхом приєднання. Осно­вною умовою припинення зобов’язання за даною підставою є взаємна відповідність прав і обов’ язків боржника і кредитора, за відсутності якої зобов’язання не може бути припинене.

Зобов’язання може бути припинене внаслідок смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи. За загальним правилом смерть фізичної особи боржника не призводить до припинення зобов’язання, крім ви­падків, коли воно нерозривно пов’язане з його особою і не може бути виконане ніким іншим. Що стосується кредитора, то його смерть спри­чиняє припинення зобов’язання також, коли воно нерозривно пов’язане

з його особою. В окремих випадках законом спеціально наголошується на припиненні зобов’язання смертю боржника чи кредитора. Так, до­говір дарування з обов’ язком передати майно в майбутньому припиня­ється зі смертю дарувальника чи обдарованого (ч. 3 ст. 723 ЦК), договір найму припиняється зі смертю наймача (ч. 1 ст. 781 ЦК), договір по­зички припиняється у разі смерті користувача (ст. 835 ЦК) та ін. Лікві­дація юридичної особи призводить до припинення всіх договірних зобов’язань за її участю, незалежно від того, виступає вона боржником чи кредитором. Моментом припинення зобов’язання є день внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 104 ЦК).

---

^[1] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] / за ред. розробників проекту ЦК України. - К. : Істина, 2004. - С. 419.

^[2] Гражданское право [Текст] : учебник. Ч. I / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Тол- стого. - М. : Проспект, 1997. - С. 588.

^[3] Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України [Текст] : [в 4 т.] / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. - К.: А. С. К.; Сева­стополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - Т. 2. - С. 462-463.

^[4] Про практику застосування у вирішенні спорів деяких норм чинного законодав­ства (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України) [Текст] : інформ. лист Вищ. госп. суду України від 20 листоп. 2008 р. № 01-8/685 // Вісн. госп. судочин­ства. - 2009. - № 1. - С. 41.

^[5] Основньїе институтьі гражданского права зарубежньїх стран. Сравнительно- правовое исследование [Текст] / рук. авт. кол. В. В. Залесский. - М. : Норма, 1999.-  С. 323-326; Гражданское и торговое право зарубежньїх государств [Текст] : учебник / отв. ред. Е. А. Васильев, А. С. Комаров. - М. : Междунар. отношения, 2004. - Т. 1.-  С. 492-493.

^[6] Природа виконання зобов’ язання є спірною, воно розглядається і як односторон­ній правочин, і як юридичний вчинок, і як двосторонній правочин особливого виду, що спрямовується виключно на припинення зобов’язання шляхом надання кредитору и прийняття ним певного об’єкта.

^[7] Цивільне право України [Текст] : підручник : у 2 т. / за заг. ред. В. І. Борисової,І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Т. 2. - С. 62.

^[8] Див.: Шилохвост, О. Ю. Отступное в гражданском праве России [Текст] / О. Ю. Ши- лохвост. - М. : Статут, 1999. - С. 134-135.

^[9] Див.: Бациев, В. В. Обязательство, осложненное условием об отступном (замене исполнения) [Текст] / В. В. Бациев. - М. : Статут, 2005. - С. 100.

^[10] Див.: Шилохвост, О. Ю. Отступное в гражданском праве России [Текст] / О. Ю. Шилохвост. - М. : Статут, 1999. - С. 234-235.

^[11] Див.: Бевзенко, Р. С. Зачет в гражданском праве: Опьіт исследования теоре- тической конструкции и обобщения судебной практики [Текст] / Р. С. Бевзенко, Т. Р. Фахретдинов. - М. : Статут, 2006. - С. 24.

^[12] Постанова Вищого господарського суду України від 14 лютого 2006 р. [Текст] // Судова практика у справах господарського судочинства. Договірні зобов’язання / за заг. ред. І. І. Балаклицького. - К. : Юрисконсульт, 2007. - С. 107-111.

^[13] Див.: Первомайський, О. О. Застосування інституту припинення зобов’язань у нотаріальній практиці [Текст] / О. О. Первомайський // Мала енциклопедія нотаріу­са. - 2006. - № 1 (24).

^[14] Див.: Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України [Текст] : [в 4 т.] / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. - К. : А. С. К. ; Се­вастополь : Ін-т юрид. дослідж., 2004. - Т. 2. - С. 483.

^[15] Відповідно до ст. 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мировою угодою є домовленість між борж­ником і кредиторами стосовно відстрочки, розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що свідчить про можливість охоплення мировою уго­дою двох підстав припинення зобов’ язання: новації та прощення боргу.

^[16] Постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2006 р. у справі № 02/1758 / [Електронний ресурс] // Офіц. сайт Вищ. госп. суду України. - Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua.

^[17] З прийняттям сумнозвісного Закону України від 15 грудня 2005 р. № 3201-IV із ст. 20 Закону України «Про іпотеку» виключено положення про припинення із видачею заставної основного зобов’язання та виникнення нового зобов’язання із заставної, що не можна вважати вірним. Однак контекстуальний аналіз статей 20 та 22 цього Закону свідчить, що видачу заставної при існуючому основному зобов’язанні необхідно роз­глядати як новацію, хоча і в дещо видозміненому вигляді.

^[18] Постанова Вищого господарського суду України від 14 лютого 2006 р. у справі № 3/322 [Електронний ресурс] // Офіц. сайт Вищ. госп. суду України. - Режим до­ступу: http://www.arbitr.gov.ua.

^[19] Про введення мораторію на примусову реалізацію майна [Текст] : Закон України від 29 листоп. 2001 р. № 2864-ІП // Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 10. - Ст. 77.

 

Питання для самоконтролю

1. Поняття припинення, його загальна характеристика, під­стави та наслідки.
2. Співвідношення припинення зобов’язання і виконання.
3. Окремі підстави припинення зобов’язання.
4. Передання відступного.
5. Зарахування.
6. Домовленість сторін, новація.
7. Прощення боргу.
8. Поєднання боржника і кредитора в одній особі.
9. Неможливість виконання
10. Інші підстави припинення зобов’язання.