Глава 30 Зобов’язальне право і зобов’язання PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

 

 

Глава 30 Зобов’язальне право і зобов’язання

 


§ 1. Поняття зобов’язального права

§ 2. Поняття та види зобов’язань

§ 3. Підстави виникнення зобов’язань

§ 4. Суб’єкти зобов’язань

 

 

§ 1. Поняття зобов’язального права


Зобов’язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного права. Норми зобов’язального права регулюють відносини майнового обо­роту, що виникають при переході матеріальних та інших благ в еконо­мічній формі товару від однієї особи до іншої.

Зобов’ язальне право опосередковує увесь спектр відносин, пов’язаних з переміщенням майна зі сфери виробництва до сфери спо­живання, тим самим надаючи економічному обороту форми обороту цивільно-правового. Норми зобов’язального права опосередковують відносини щодо придбання майна у власність, передачі майна у корис­тування, виконання робіт, надання послуг, використання об’єктів пра­ва інтелектуальної власності та ін. Так, норми зобов’ язального права визначають порядок переходу майна від продавця до покупця за до­говором купівлі-продажу; від наймодавця до наймача за договором найму; порядок виконання підрядником робіт за договором підряду; надання послуг за договорами про надання послуг тощо.

Зобов’язальним правом регулюються виключно відносини еконо­мічного обороту, тобто ті, що виникають при переході від однієї особи до іншої таких матеріальних та інших благ, які набули форми товару. Товарної форми можуть набувати не тільки речі, а й інші види об’єктів, наприклад, послуги, майнові права, деякі нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності, інформація тощо. Зазвичай не набувають економічної форми товару речі, що передаються одними членами сім’ї іншим для споживання, у користування тощо, а також їх роботи та послуги щодо перевезення, ведення домашнього господарства, по до­гляду за дітьми, хворими членами сім’ї тощо. Тому побутові відноси­ни між членами сім’ї не регулюються зобов’язальним правом. У вка­заних осіб не виникає суб’єктивних цивільних прав вимагати один від одного передання речей, виконання робіт і надання послуг такого роду, а також відповідних юридичних обов’язків.

Проте це не означає, що переміщення матеріальних благ між чле­нами сім’ї не може породжувати відносини економічного обороту. Це можливо, якщо матеріальні блага, що переходять від одного члена сім’ї до іншого, виступають у формі товару. Так, члени сім’ї нерідко укладають між собою різного роду договори щодо передання майна у власність або у користування, договори позики тощо.

Зобов’язальні правовідносини становлять чи не найбільший пласт цивільно-правових відносин. Вони характеризуються низкою відмін­них ознак, що виокремлюють їх серед інших суспільних відносин. Питання про особливості зобов’язальних правовідносин бере свій по­чаток у проблемі дуалізму цивільного права, тобто його поділу на ре­чове і зобов’язальне. Цей поділ простежується з римських часів і отри­мує найбільш завершений вигляд у правових системах континенталь­ного права пандектного типу, до яких належить і правова система України. У зв’язку з цим особливості зобов’язальних правовідносин закономірно виявляти у порівнянні їх із речовими.

По-перше, речові правовідносини опосередковують приналежність майна певній особі на праві власності або іншому речовому праві і цим уособлюють статику відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов’язальні правовідносини, на відміну від речових, опосередкову­ють переміщення майнових благ від однієї особи до іншої, а тому становлять динаміку відносин, що входять до предмета цивільного права.

По-друге, речові правовідносини є абсолютними, оскільки їх суб’єктний склад невизначений: власнику (іншому титульному воло­дільцеві) протистоїть необмежене коло осіб, зобов’ язаних утримува­тися від порушення права власності (іншого речового права). Суб’єктний склад усіх зобов’язальних правовідносин, навпаки, завжди конкрети­зований: особа має право по відношенню до іншої, чітко визначеної, особи, яка перед нею зобов’язана. Іншими словами, зобов’язальним правовідносинам властива чітка персоніфікація суб’єктного складу, вони юридично пов’язують лише конкретних осіб. Тому їх характери­зують як відносні правовідносини.

По-третє, речові і зобов’язальні правовідносини різняться за юри­дичними об’єктами. Об’єктом речових правовідносин є речі. Юридич­ним об’єктом зобов’язальних правовідносин виступає поведінка зобов ’язаноїособи, а його матеріальним об’єктом виступає певне май­нове благо. Тобто такі відносини дійсно нерідко виникають з приводу майнових благ, включаючи речі, однак безпосередньо на блага вони не спрямовані.

Звідси випливає четверта відмінність, що корениться у сутності суб’єктивних прав у речових і зобов’язальних правовідносинах. Речо­ві правовідносини закріплюють можливість особи безпосередньо па­нувати над річчю, виключаючи сторонній вплив на неї. Вони встанов­люють безпосереднє відношення особи до речі, надають можливість використовувати її у власних інтересах без участі інших осіб. Тобто особа має право на власні дії. У зобов’язальних правовідносинах упра- вомочена особа може задовольнити свій інтерес лише через дії зобов’язаної особи. Хоча вступаючи до таких правовідносин особа може мати за кінцеву мету отримання майна, її право завжди спрямо­ване на конкретну особу — це право вимоги, право на задоволення майнового інтересу за допомогою дій іншої особи. Отже, суб’єктивне право у зобов’язальних правовідносинах за своєю сутністю є правом на дії іншої особи.

Незважаючи на вказані суттєві відмінності, речові і зобов’язальні правовідносини є тісно пов’язаними між собою, оскільки нерідко ста­новлять передумову виникнення одне одного, а відповідно і цивільно- правового обороту в цілому.

Учасники майнового обороту можуть надавати своїм відносинам залежно від їхнього типу різної юридичної форми. Наприклад, при передачі майна у власність може бути укладено договір купівлі-про- дажу, а у користування — договір найму. Якщо йдеться про оплатне відчуження майна, вони можуть обрати договір міни, а якщо про без­оплатне — договір дарування. При цьому відносини одного типу за­лежно від потреб їх учасників можуть набувати різного юридичного оформлення. Зобов’язання щодо користування чужим майном можуть виникати з таких різновидів договору найму, як прокат, лізинг та ін. Зобов’язання щодо виконання робіт можуть виникати з таких різно­видів договору підряду, як побутовий підряд, будівельний підряд, під­ряд на проектні та пошукові роботи, договір на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Економічні зв’язки учасників майнового обороту можуть буду­ватися за типовими для них юридичними моделями або на змішаних началах, що поєднують різні типи зобов’язань.

Норми зобов’язального права спрямовуються на регулювання не лише нормальних майнових зв’язків суб’єктів, а й на усунення нега­тивних наслідків, що виникають у результаті порушення суб’єктивних прав особи. У цьому випадку виникають зобов’язання з відшкодуван­ня шкоди, створення загрози життю, здоров’ю чи майну іншої особи, набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відносини майнового обороту відрізняються різноманіттям, що з часом тільки збагачується, і відповідно вимагають ретельного цивільно-правового регулювання. Цим пояснюється той факт, що нор­ми зобов’ язального права переважають у кількісному відношенні в Цивільному кодексі України, а також становлять вагому складову інших актів цивільного законодавства.

Зобов’язальне право як підгалузь цивільного права має власну роз­галужену систему, яка розширюється та ускладнюється в процесі розвитку потреб учасників майнового обороту. Воно поділяється на Загальну та Спеціальну частини, що складаються з численних інсти­тутів та субінститутів. Загальна частина зобов’язального права включає загальні положення про зобов’язання (поняття зобов’язання, підстави виникнення, способи та забезпечення виконання, підстави припинен­ня, правові наслідки порушення зобов’язань), а також загальні поло­ження про договір (поняття та умови договору, порядок його укладен­ня, зміни і розірвання), який становить найпоширенішу підставу ви­никнення зобов’язань. Ці загальні правила поширюються на всі види зобов’язань.

Кожний вид зобов’язань має свої особливості, що зумовлює їх від­носну самостійність та існування окремих інститутів та субінститутів зобов’язального права. Положення стосовно окремих видів зобов’язань становлять Спеціальну частину зобов’язального права. Більшість з них встановлено на регулювання відносин, які виникають на підставі різно­го роду договорів, і в своїй сукупності становлять договірне право. Інші положення Спеціальної частини регламентують правовідносини, що виникають з односторонніх правомірних або неправомірних дій (деліктів), і становлять окремий інститут недоговірних зобов’язань. Такі зобов’язання є формою цивільно-правової відповідальності за правопорушення, що становлять відхилення від норми, нормальних економічних зв’язків. Тому їх відокремлено від інших зобов’язань і поєднано в Цивільному кодексі України в самостійний підрозділ.