Печать
PDF

Глава 20 Речові права на чуже майно

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 20 Речові права на чуже майно



§ 1. Загальна характеристика речових прав на чуже майно

§ 2. Право володіння чужим майном

§ 3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітут)

§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

 

 

§ 1. Загальна характеристика речових прав на чуже майно


Цивільне право України відрізняє речові права на чуже майно, які мають свої особливості, від права власності. Зокрема, будучи пов’язаними з правом власності на те саме майно (речі), ці права мають самостійне, паралельне існування. Свідченням цього служать поло­ження, передбачені Розділом ІІ ЦК України «Речові права на чуже майно».

Як і правовідносини власності, відносини, які виникають у сфері встановлення та здійснення прав на чуже майно за своєю правовою природою є абсолютними відносинами. Разом з цим вони розрізняють­ся між собою тим, що правовідносини, котрі пов’язані з правом на чуже майно, мають складні юридичні зв’язки і поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні відносини вказують на те, що, як і праву власнос­ті, абсолютному праву на чуже майно кореспондують обов’язки всіх інших осіб, включаючи його власника. Внутрішні відносини свідчать про те, що вони існують між власником майна (речі) і суб’єктом права на цю річ (чуже майно). Такі відносини за своєю правовою природою вважаються відносними правовідносинами.

Таким чином, під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором із власником або встановлену законом міру можливої поведінки управомоченої особи із здійснення обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речо­вого характеру (володіння, користування і розпорядження) стосов­но речей, які їй не належать.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ді­лянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право за­будови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 ЦК). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. Деякою мірою до речових прав можна віднести так звані придаточні речові права, які служать забезпеченню прав кредитора в зобов’ язальних правовідносинах, а саме заставу (іпотеку), притримання, поруку та деякі інші. Положення ГК визна­чають можливість встановлення права господарського відання, опера­тивного управління і оперативного використання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб’єкта під­приємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з об­меженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК).

Право оперативного управління — це речове право суб’єкта гос­подарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним ор­ганом) (ч. 1 ст. 137 ГК).

Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і у визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що виз­начений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації як суб ’єкта господарювання супе­речить ч. 3 ст. 95 ЦК, згідно з якою статус юридичної особи відокрем­леним підрозділам юридичної особи (філіям і представництвам) не надається.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес упра- вомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором із влас­ником або законом межах можливого і безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і ви­значені або приписами актів цивільного законодавства, або іншими підставами їх виникнення, зокрема, цивільно-правовими договорами, заповітом тощо.

На відміну від права власності, зміст якого завжди становлять такі правомочності, як право володіння, користування та розпорядження у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди в обмеженому обсязі. Їх обмежений характер визначає неможливість повної збіжності обсягу правомочностей суб’єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно тієї самої речі.

Існування інституту обмежених речових прав надає управомоченим особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комп­лексу правомочностей, що мають речовий характер. Таким чином, обсяг правових можливостей суб’єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностей, що складають зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визначення як об­межених прав на чужі речі.

Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шляхом встановлення зобов’язальних відносин, які виникають на підставі від­повідного договору про передачу майна у користування, так і як суб’єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у по­рівнянні з укладенням договору, предметом якого є право користуван­ня майном, належним відповідному власнику, характеризується біль­шою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обґрунтувати наступним. Строк дії договорів, предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім цього не виключена можливість розірвання договору власником речі в одно­сторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажа­ні перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов’язально-правовими засобами, а можливість за­стосування речово-правових виключається.

Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосеред­ньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів обмежених речових прав їх поновлення забезпе­чується речово-правовими засобами захисту. Цей захист має абсо­лютний характер і визначається формулою — захист стосовно «всяко­го і кожного», оскільки поширюється на необмежене коло осіб, вклю­чаючи і самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно відомі ще з часів рим­ського права і навіть термінологічно з ним пов’язані. Зокрема, сервітут, емфітевзис, суперфіцій термінологічно та нормативно оформилися у римському приватному праві і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями актів сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховуючи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих країн світу, ці де­тально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням де­яких змін та доповнень, які обумовлені сучасним високим рівнем розвитку законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важ­ливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обороту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чуже майно у ін­ших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК права особи здійснювати певний комплекс юридичних можли­востей стосовно чужого майна, які полягають у безпосередньому па­нуванні над річчю і використанні у тому чи іншому відношенні її ко­рисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майно полягають у такому

: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника;

по-друге, як і суб’єктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають, як уже зазначалося, абсолютний характер. Це означає, що володільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необмежене коло зобов’язаних осіб. Обов’язок цих осіб, включаючи власника майна, має пасивний характер і полягає в утриманні від дій, які перешкоджали б володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності;

по-третє, відповідне речове право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностей, які має управомочена особа, у порівнянні

з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна, або положеннями закону; по-четверте, обмежені речові права на чуже майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватися тільки щодо речей, які вже перебувають у власності інших осіб; по-п’яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає у тому, що обме­жене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежене речове право на чуже майно, не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у такому. Як пра­вило, потреба у встановленні обмеженого речового права на чуже майно виникає у випадках, коли суб’єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необ­хідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило, за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення пра­ва обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управо- моченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного за­конодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, ро­маністів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права. Однак єдності поглядів із цього питання ні римські юрис­ти, ні сучасні правники і дотепер не досягли. Зазначене обумовлює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важливої проб­леми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб’єктивних цивільних прав є недо­статньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб’єктивним цивільним правом повинні ґрун­туватися на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно виникає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі закону, договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення об­межених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб’єктивні цивільні права та обов’язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватися тільки фактом, який задля забезпе­чення правопорядку та стабільності майнових відносин у суспільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення пра­вової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав влас­ності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб’єктивних цивільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб’єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випадках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома категоріями суб’єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомочностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об’єктом правовідносин, зміст яких визначає відповідне інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випадків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за змістом і важливому за зна­чущістю не тільки у цивільному обороті, а й у суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього, питання конкуренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають ви­рішенню на користь останнього. Таким чином, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду об­межених речових прав на чуже майно як різновиду суб’єктивних ци­вільних прав.

Речові права на чуже майно слід розглядати як різновид ци­вільних прав. Аргументи на користь цієї точки зору можуть полягати у такому:

по-перше, сам факт можливості виникнення суб’єктивного цивіль­ного права і основний його зміст визначається положеннями об’єктивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто закріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, пе­редбаченими Розділом II Книги третьої ЦК;

по-друге, будь-яке суб’єктивне цивільне право має забезпечуватися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб’єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові права на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захис­ту права власності;

по-третє, суб’єктивним цивільним правам управомоченого суб’єк­та завжди кореспондують відповідні обов’язки зобов’язаної особи. Ця характерна для суб’єктивних цивільних прав ознака теж є наявною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні обмежених речових прав на чуже майно;

по-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки само­стійних категорій речових прав, як право слідування і абсолютний захист, включаючи і захист від порушень із боку власника.