Глава 2  Акти цивільного законодавства

 

 

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

§ 2. Дія актів цивільного законодавства

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

 

 

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України — це сукупність структур­но упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвідно­шенні зовнішніх форм^[1] цивільного права, у кожній з яких правові норми^[2] згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер право­вого регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного регла­ментування особистих немайнових та майнових відносин, що станов­лять предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію України, Цивільний кодекс України (далі — ЦК), інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК; акти Президента України (далі — Президент); у випадках, установлених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі — КМУ); нормативно- правові акти інших органів державної влади України (далі — акти органів державної влади), органів влади Автономної Республіки Крим (далі — АРК), лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У відповідності до ст. 4 ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплю­ється вичерпний перелік основних актів цивільного законодавства та їх субординаційне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони^[3] і підзакон- ні нормативно-правові акти^[4].

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточни­ми і виключними^[5]. До конституційних законів належать: Конститу­ція — основа цивільного законодавства України і закони, норми яких містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК — основний акт цивільного законодавства України, який має особливу, підвищену юридичну силу. Усі інші закони України є поточними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із за­гального правила, оскільки їх прийняття обумовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями надзвичайного характеру, у зв’язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими зако­нами мають декрети Кабінету Міністрів України^[6], які приймалися у 90-х роках XX ст. , а також укази Президента, які відповідно до Пере­хідних положень Конституції за відсутності відповідного закону мають такий же рівень^[7]. Саме соціально-політична ситуація, що склалася в Україні у 90-х роках XX ст., викликала необхідність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правового регулювання від­носин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного законодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпоря­дження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворому субординаційному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує од­накове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідношен­ня загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми вирішен­ня колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і вті­лює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Таким чином, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, недійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юридична влас­тивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосереднім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі пра­ва, включаючи і цивільне^[8].

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юридич­ної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїття суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші положен­ня, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери. Таким чином, норми Конституції — це фундаментальне методологічне під­ґрунтя для створення і розвитку приватноправових засад регулювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин розвитку цивіль­ного права як приватноправової галузі. Згідно зі ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів, непорушності прав і свобод людини, для цивільно-правової сфери не- перевершене значення мають конституційні положення, що стосуються особистих немайнових відносин. Не менш важливими положення Кон­ституції є і для майнової сфери цивільних відносин і передусім відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівність правового регулювання відносин, у тому числі тих, що стосуються приватноправової сфери. Зокрема, згідно зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов’язки людини і громадянина; правосуб’єктність громадян; право­вий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загальних засад цивіль­ного законодавства принципове значення мають конституційні поло­ження про судовий захист цивільних прав та інтересів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені у Конституції, не є ви­черпними (ст. 22). Завдяки цьому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то відповідно до ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не зазначити, що на її положеннях ґрунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно- значеннєве продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конститу­ційне підґрунтя.

Цивільний кодекс¹ України — основний акт цивільного законо­давства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основних способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівні кодифікації:

а) загальний і

б) спеціальний.

Загальний рівень пов’язаний із прийнят­тям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного море­плавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім в історії кодифікації цивільного законодавства

¹ Слово «кодекс» походить від лат. codex і означає: книга або збірник законів. У правових системах із кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом закону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані й систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватноправової.

України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прий­няття ЦК засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозуміло, пере­вага надавалася закріпленню основних економічних засад соціалістич­ного устрою. Із посиленням адміністративно-командних методів управ­ління економікою виникла потреба у наступній кодифікації, яка від­булася у 1961 — 1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік (далі — Основи), а на другому, вже відповідно до них, були прийняті республіканські цивільні кодек­си, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі — ЦК 1963 p.), який проіс­нував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р. із прийняттям ново­го ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законо­давства обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначити, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче потребува­ло адекватного законодавчого забезпечення правового регулювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, причому за ра­хунок не тільки оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведен­ня її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари- нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання особистих немайнових та майно­вих відносин. Виникла потреба регулювання відносин за участю фі­зичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засад приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права влас­ності, крім випадків, установлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена за­коном; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності й розумності (ст. 3 ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 p. перестали відпо­відати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свідчить хоча б те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка положень ЦК 1963 p. фактично не діяла і навіть втратила чинність. ЦК 1963 p. від­чутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Україні нового ЦК безумовно — подія загальнодержавного значення, значний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивільного законодав­ства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання осо­бистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізичних та юридичних осіб, а також суб’єктів публічного права (держави Укра­їна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нормального правопоряд­ку поділу права на публічне та приватне. З його прийняттям утверди­лися приватноправові засади в усіх сферах соціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право становить основу, стрижень правопорядку, який ґрун­тується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивіліза­ції свідчить про те, що навіть при найжорсткіших обмеженнях при­ватного права його сфера не зникала повністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична систе­ма не може повністю обійтись без товарообміну і товарного господар­ства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому зазначив: безперечним історичним фактом до цього часу є та обстави­на, що у міру того, як суспільство прогресує, у міру того, як у ньому виявляється необхідність переходу до вищих форм господарської ді­яльності, відповідні відносини все більше пронизуються приватно­правовими засадами^[9].

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпо­середньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі України законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного зако­нодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, згідно з якими має здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьому полягає стриж­неве значення ЦК у загальній системі актів цивільного законодавства України. У зв’язку із цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть визнаватися й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб’єкт законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України (далі — ВР України) проект закону, який регулює цивіль­ні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов’язаний одночасно подати про­ект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законо­положення полягає у тому, що тим самим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непорушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спрямована на запобігання ситуаціям, коли за­конами цивільні відносини врегульовуються по-іншому порівняно із ЦК. Це дозволяє уникнути виникнення суперечностей і невідповід­ності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам цивільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона полягає у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалежної від держави системи відносин за участю суб’єктів приватного і публічно­го права. Причому суб’єкт публічного права, набуваючи статусу учас­ника відносин, правове регулювання яких забезпечується нормами ЦК, щодо інших суб’єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли відповідно до ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють намір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковуються загальному режиму правового регулювання, характерному для приватноправової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб’єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж стосується юридичних осіб публіч­ного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК також є те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Кон­ституції про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи), за ЦК, мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв’язку із цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визна­чення людини як фізичної особи, чим підкреслено її статус як захище­ного законом пріоритетного суб’єкта врегульованих його нормами відносин. Поява у ЦК книги другої «Особисті немайнові права фізич­ної особи» підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціальною цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так і їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйо­ваний за так званим «книжним» принципом: Книга перша — «Загаль­ні положення»; Книга друга, як вже вказувалося, — «Особисті немай- нові права фізичної особи»; Книга третя — «Право власності та інші речові права»; Книга четверта — «Право інтелектуальної власності» стосується особливої сфери цивільних відносин, пов’язаних зі ство­ренням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльнос­ті фізичної особи; Книга п’ята — «Зобов’язальне право» охоплює широкий спектр цивільних відносин як щодо договірної, так і недо- говірної сфери, яким присвячується майже 40 глав (глави 47 — 83); Книга шоста — «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається в яскравішому відо­браженні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можливос­ті більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього перш за все має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій — «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, їх 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, як і статті, мають наскрізну нумерацію. Де­які глави розбиваються на параграфи, а іноді — на підпараграфи. Це полегшує розуміння законоположень, що містяться у ЦК, і стосується особливо тих із них, якими охоплюється найширша сфера відносин, зокрема, зобов’язань із купівлі-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності складався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не розглядав­ся як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багатома­нітність останніх об’єктивно зумовлює необхідність більш детальної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних за­конів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься зна­чна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регулюва­тися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих до­кументів юридичної особи — ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб — ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів — ч. 2 ст. 195 тощо). Для цього існують об’єктивні підстави. ЦК не має за мету деталізацію своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини перебувають у постій­ному розвитку і враховувати ці тенденції у законодавчому забезпечен­ні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК немож­ливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабільність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодавства Укра­їни. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексному законо­давчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно- правового акта, який він приймає. Зокрема, закони України щодо при­ватизації державного майна мають комплексний характер і поширю­ються на відносини не тільки приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також можливості встановлення законом правил, згідно з якими цивільне законодавство може застосовуватися до май­нових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владно­му підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бю­джетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулю­вання відносин, які виникають у сфері використання природних ре­сурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Утім принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а за­ймають в ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер. Виокремлення законів у са­мостійну категорію актів цивільного законодавства має значення і з точки зору правозастосування. По-перше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими нормативно-правовими актами, які мають підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати субординацію законів як щодо Консти­туції, так і щодо ЦК. Більше того, якщо у відповідні закони інших га­лузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства становлять підзаконні нормативно-правові акти. Існує об’єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й в оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зу­мовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів під- законного рівня. Як зазначалося, ними є акти Президента, постанови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх поса­дові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов’язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи і ЦК. Характеризуючи акти Президента як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи допов­нювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента забез­печується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеть­ся, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конституцією (ст. 17 ЦК). Разом з тим у випадках, передбачених Конституцією, правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки (ст. 27 ЦК).

КМУ забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, включаючи і ЦК (ст. 116 Конституції). За таких обставин цей орган має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо поста­нова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, перевага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади АРК. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийма­тися лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та зако­ном. По-друге, згідно з Указом Президента від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»^[10] нормативно-правові акти, які стосують­ся прав, свобод та законних інтересів громадян або які мають міжві­домчий характер, повинні пройти обов’язкову державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Динаміка товарно- грошового обороту, багатоманітність правових зв’язків між учасника­ми цивільних відносин виключають можливість їх упорядкованості лише тими чи іншими нормативними приписами (зовнішнє регулю­вання). Юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова само­стійність учасників цивільних відносин створюють об’єктивну перед­умову для вчинення ними дій, що мають юридичне значення, з метою забезпечення саморегулювання (внутрішнього регулювання) їх вза­ємних відносин. Саморегулювання відносин у приватноправовій сфе­рі здійснюється за допомогою таких локальних актів, як статути і по­ложення юридичних осіб, договори та односторонні правочини. Важ­ливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин має договір. Слід погодитися з тим, що в сучасних умовах приватно­правовий договір потрібно розглядати як універсальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулювання суспільних від­носин (саморегулювання)^[11].

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору втілене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу останнього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошового обо­роту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понайменованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понайменованими відповідно визнаються договори, можливість укладення яких норма­тивно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні мають право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої від­носини на власний розсуд. Таким чином, за загальним правилом, кон­куренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповідатиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст. 3 ЦК.

У співвідношенні з актами цивільного законодавства договір не менше, ніж вони, характеризується усталеністю як одна з форм прояву активності учасників цивільних відносин. Так само, як і норми актів цивільного законодавства, положення договору підлягають обов’язковому врахуванню при розгляді судових справ. За призначен­ням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виник­нення цивільних прав і обов’язків. За правовими наслідками договір як акт саморегулювання індивідуальної дії може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори України. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахуватися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і між­народними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’ язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України»^[12]. На необхід­ність врахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше ніж міжнародний договір.

Таким чином, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, становлять невід’ємну частину національ­ного законодавства України і застосовуються у порядку, передбачено­му для актів національного законодавства. Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою, якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законо­давства, застосовуються правила міжнародного договору України. Практичне значення передбаченого ЦК ставлення законодавця до між­народних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК «адап­тує» їх положення до цивільних відносин.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою по­ложень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай — це правило пове­дінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є уста­леним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай — теж різновид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовніш­нього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включа­ючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для певної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває уста­леного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен супере­чити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.

Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних від­носин відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі посилання містяться у ст. 526, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК, інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов’ язання, останнє має виконуватися відповідно до зви­чаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може встанов­люватися місце виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зу­стрічного виконання зобов’язання (п. 1 ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов’язання (ст. 539 ЦК); сторони можуть при укла­денні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору ви­ходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.