§ 3. ПОСТАВКА

Стаття 712.   Договір поставки

1. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприєм­ницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в ін­ших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним ви­користанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

2. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

3. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та ви­конання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

1. На цей час існує значний за обсягом нормативний масив, який регулює відно­сини щодо поставки товарів. Практично важливо визначити, коли цей нормативний масив діє. Для вирішення цього питання перш за все треба враховувати, що Цивіль­ний кодекс, допускаючи укладення з метою передання товарів у власність окремих видів договорів купівлі-продажу (договорів роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації, постачання ресурсами через приєднану мережу, міни), не виключає укладення договорів купівлі-продажу, на які не поширюється дія положень про будь-які з окремих названих видів договорів купівлі-продажу. Тому договір поставки слід відрізняти не тільки від інших різновидів договору купівлі-продажу, а й від договорів купівлі-продажу, що не належать ні до одного із названих видів.

2. Частина 3 ст. 6 ЦК надає сторонам можливості в договорі відступати від поло­жень цивільного законодавства. Стосовно питання, про яке тут ідеться, це означає, що сторони, зокрема, не порушуючи імперативних норм цивільного законодавства, вправі вибрати правовий режим, якому певний договір підпорядковується. Зокрема, вони вправі назвати договір договором поставки або договором купівлі-продажу, що тягне
поширення на їх правовідносини в певній частині різного нормативного масиву. Якщо ж сторони ніякого вибору не зробили, застосуванню підлягають ч. З, 6 ст. 265 ГК [31]. Якщо сторонами договору про передання товарів у власність покупцеві є суб'єкти гос­подарювання, він є договором поставки (крім випадків, коли товар придбавається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю). Якщо продавцем є суб'єкт підприємницької діяльності, а покупцем — негосподарюючий суб'єкт, договір кваліфікується як договір купівлі-продажу (договір купівлі-продажу, що підпорядковується тільки загальним положенням ст. 655 — 697
ЦК про купівлю-продаж, або договір роздрібної купівлі-продажу, якщо він підпадає під ознаки ч. 1 ст. 698 ЦК).

3. З іншого боку, сторони позбавлені права укласти договір поставки в наступних випадках: 1) якщо покупець, хоч би він і був фізичною особою — підприємцем, придбає товари для особистого, домашнього, сімейного або іншого подібного використання (в цьому випадку застосовується законодавство про роздрібну купівлю-продаж, як би сторони не назвали договір); 2) якщо на підставі договору здійснюється постачання енергетичними або іншими ресурсами через приєднану мережу.

4. Отже, у всіх випадках, коли при правозастосуванні виявляється, що сторони при виборі виду договору, який вони укладають, не вийшли за межі імперативних норм цивільного права, застосовується законодавство про той договір, який сторони вибрали. Але сторона договору вправі звернутись з позовом про визнання такого до­говору недійсним у частині, в якій він суперечить імперативним нормам.

5. Якщо сторони назвали укладений договір договором купівлі-продажу, не ви­значивши його вид, слід ураховувати наступне: 1) такий договір кваліфікується як договір роздрібної купівлі-продажу у випадках, коли продавцем є суб'єкт підпри­ємницької діяльності, а покупцем — фізична особа, що придбаває товари для осо­бистого, домашнього, сімейного або іншого подібного використання; 2) такий договір є договором поставки, якщо його сторони є суб'єктами підприємницької діяльності, а товар придбавається для використання в підприємницькій діяльності; 3) такий до­говір є договором контрактації сільськогосподарської продукції, якщо його сторонами є суб'єкти підприємницької діяльності, а відповідно до нього сільськогосподарську продукцію відчужує її виробник; 4) такий договір є договором постачання ресурсами через приєднану мережу, якщо відповідно до нього покупець отримує відповідні ре­сурси; 5) такий договір є договором міни, якщо відповідно до нього кожна із сторін зобов'язується передати товар в обмін на інший товар або в обмін на роботи (послуги); 6) відносини, що виникли на підставі такого договору, регулюються ст. 655 — 697 ЦК і на них не поширюються спеціальні правила про будь-який із видів договорів купівлі-продажу, про які йдеться у ст. 698 — 716 ЦК, якщо відсутні підстави для кваліфікації укладеного договору як такого, що підпадає під визначення одного із видів договору купівлі-продажу.

6. Відповідно до ч. З ст. 265 ГК сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені в п. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК, тобто суб'єкти господарювання-юридичні особи і фізичні особи — підприємці. Це правило не виключає укладення договорів поставки у випадках, коли продавцем є суб'єкт підприємницької діяльності-юридична або фізична особа, а покупцем — юридична особа, що не є суб'єктом підпри­ємницької діяльності. Цьому не перешкоджає навіть пряме зазначення в ч. 6 ст. 265 ГК на те, що реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу, оскільки ч. З ст. 6 ЦК допускає можливість відступлення в договорах від актів цивільного законодавства за відсутності встановлених нею обмежень.

7. Не підлягає сумніву поширення на правовідносини щодо поставки загальних положень про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК). Інше може бути встановлено договором або законом, якщо відповідні обмеження не випливають із характеру відносин сторін. Передбачається також можливість установлення законом особливостей укладання та виконання договорів поставки (ч. З ст. 712 ЦК). Але тут не дається пряма відповідь на питання про те, яким же нормам слід надавати перевагу при правозастосуванні за наявності колізії між загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК), та положенням підзаконних актів, що мають визнаватись чинними відповідно до ст. 271 ГК [31], яка передбачає затвердження Кабінетом Міністрін Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливих умов поставки окремих видів товарів.

Очевидно, ці акти будуть застосовуватись переважно перед загальними положення­ми про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК). Але Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] і Положення про поставки товарів народного споживання [490], що були затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від ЗО серп­ня 1998 p., не можуть застосовуватись переважно перед загальними положеннями про купівлю-продаж, оскільки акти законодавства Союзу РСР зберегли чинність в Україні лише за двох умов: 1) відповідні відносини не врегульовані законодавством України; 2) акти законодавства СРСР не суперечать Конституції і законам України.

8.  До відносин щодо поставки застосовуються Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кіль­кістю [491} та Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного при­значення і товарів народного споживання за якістю [492]. Що стосується Особливих умов поставки, що затверджувались у радянський період, то вони втратили чинність відповідно до постанови Державного арбітражу СРСР від 3 листопада 1988 р. № 7. Публікації в Україні особливих умов поставки в окремих виданнях не спростовують факту утрати чинності Особливими умовами поставки. Особливі умови поставки, про які йдеться у ст. 271 ГК, на цей час Кабінетом Міністрів не затверджувались.

У відповідних випадках до правовідносин з приводу поставки застосовуються закони «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб [71], «Про державне оборонне замовлення» [98], «Про державний матеріальний резерв» [81].

9.  Частина 4 ст. 265 ГК вимагає, щоб умови договорів поставки викладались сто­ронами відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів [465]. Такий припис (застосовувати зазначені Міжнародні правила) раніше був наданий Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів». Але невиконання цих приписів не є підставою для визнання відповідних договорів або їх окремих умов недійсними. Більше того, використання цих термінів за відсутності їх достатнього розуміння може загрожувати майновим інтересам суб'єктів цивільного права. Тому сторони не позбавлені права вирішити питання про розподіл обов'язків щодо навантаження, перевантаження та розвантаження товарів, оплати перевезення товарів, страхування, внесення інших платежів, про розподіл ри­зиків на власний розсуд як із застосуванням термінів, що розкриваються у зазначених Міжнародних правилах, так і без їх застосування.

10.   Цивільний кодекс не використовує поділ майна на продукцію виробничо-технічного призначення і вироби  (товари) народного споживання.   Законодавству радянських часів такий поділ був відомий, що знайшло відображення, зокрема, в По­ложенні про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки товарів народного споживання. У Господарському кодексі, коли йдеться про поставку, використовується термін «товари». Але ст. 271 ГК передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Положення про поставки продукції виробничо-технічного призна­чення та поставки виробів народного споживання. Отже, зберігається поділ товарів, що
є предметом поставки, на зазначені дві групи. У зв'язку з цим виникає потреба у ви­значенні сфери чинності законодавства про поставки продукції виробничо-технічного призначення і законодавства про поставки виробів (товарів) народного споживання.

Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання виходять із переважного застосування другого із названих Положень. Це означає застосування Положення про поставки товарів до відносин з приводу поставки продукції за ринковим (цей термін за радян­ських часів означав поставку з метою подальшого продажу населенню) призначенням і до поставки товарів за неринковим призначенням (для виробничих потреб). Так пиломатеріали, цемент належать до категорії продукції виробничо-технічного при­значення. Якщо їх закуповує роздрібне торговельне підприємство для подальшого продажу населенню, слід застосовувати Положення про поставки товарів народного споживання. Це ж Положення буде застосовуватись при поставці товарів народного споживання (наприклад, цукру, тканин) для промислової переробки (на кондитерську фабрику, на швейну фабрику).

11.  Положення про поставки, що були прийняті в Союзі РСР, у частині встанов­лення ними планових передумов договорів поставки, чинність втратили. Але повністю від ідеї прийняття органами виконавчої влади індивідуальних актів, що є передумо­вами договорів поставки, законодавець не відмовився. Вибір виконавців державного замовлення на товари зазвичай здійснюється на конкурентній основі. Але незалежно від проведення конкурсів (тендерів) державне замовлення є обов'язковим для держав­них підприємств і установ, організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності, а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку продукції, якщо виконання держав­ного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»; ст. З Закону «Про державне оборонне замовлення»; ч. 2 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв»). Необгрунтована відмова виконавця державного замовлення від укладення державного контракту, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом «Про поставки продукції для державних потреб» або Законом «Про державне оборонне замовлення» та коли є наявними технічні можливості ви­конання державного замовлення,  породжує обов'язок виконавця сплатити штраф на користь державного замовника у розмірі вартості державного контракту.

12. На підставі державного замовлення договори поставки укладаються між визна­ченими відповідно до закону суб'єктами господарювання (виконавцями державного замовлення) і державними замовниками (ч. 1 ст. 183 ГК). Статус державного замов­ника, яким надається право делегувати частину своїх повноважень підприємствам, що визначаються на умовах, установлених Кабінетом Міністрів, закріплюється ст. 183
ГК та Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних держав­них потреб». З одного боку, зазначається, що державне замовлення видають особи, «уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти)», що дер­жавний контракт укладається «замовником від імені держави», тобто стороною до­говору, що є контрагентом виконавця державного замовлення, визнається держава. З
іншого боку, «держава в особі Кабінету Міністрів України» виступає лише гарантом за зобов'язаннями державних замовників», (ч. 2 ст. 183 ГК [31]). Подібне правило встановлює також ч. 1 ст. 2 названого вище Закону. За таких умов слід зробити ви­сновок про те, що стороною (покупцем) договору поставки (державного контракту на поставку продукції для державних потреб) є замовники, зокрема, Державний ко­мітет України з державного матеріального резерву, а держава виконує лише функції гаранта на стороні замовника. Це підтверджується тим, що в ч. 4 ст. 4 названого За­кону йдеться про права саме державних замовників як сторони договору (державного контракту), в ч. 5 — про їх відповідальність, а в ч. 6 тієї ж статті — про спори між державним замовником і державним виконавцем.

13. Правовий статус держави як гаранта в зобов'язаннях поставки, що ґрунтуються на державному замовленні, є недостатньо визначеним. У зв'язку з цим треба враховувати наступне. Формулювання «держава в особі Кабінету Міністрів» (ч. 2 ст. 183 ГК) озна­чає, що Кабінет Міністрів уповноважений діяти від імені держави як гаранта виконання зобов'язань державними замовниками. Сам Кабінет Міністрів відповідно до Конститу­ції України [1] і чинних законів не має цивільної правоздатності. На відносини щодо такої гарантії прямо не поширюються ст. 560 — 569 ЦК, оскільки ці статті стосуються гарантії, яка видається (ч. 2 ст. 561 ЦК). Гарантія держави за виконання державними замовниками державних контрактів не видається, а виникає на підставі закону та факту укладення державного контракту. Але за аналогією окремі положення ст. 560 — 559 ЦК можуть застосовуватись і до відносин з приводу гарантії держави.

14. Договором поставки товарів, що закуповуються за державні кошти, передують процедури визначення постачальника, передбачені Тимчасовим положенням про за­купівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти. Це Тимчасове положення було затверджене Кабінетом Міністрів на підставі повноваження, наданого йому Законом «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону «Про закупівлю товарів, робіт
і послуг за державні кошти» [196].

15. Правила Положень про поставки [489; 490] у частині, що стосується укла­дення та припинення дії договорів поставки, застосуванню не підлягають, оскільки вони ввійшли в суперечність із законодавством України. Зокрема, втратили чинність правила, якими покупцям надається право на збереження та розширення тривалих господарських зв'язків з постачальниками. Втратили чинність правила, відповідно до яких покупцеві надається право на односторонню відмову від договору, зокрема норма про право покупця на свій розсуд відмовитись від передбачених договором товарів за умови повного відшкодування постачальникові збитків, що завдані йому такою від­мовою (п. 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення; п. 19 Положення про поставки товарів народного споживання). Відповідні питання вирішуються ст. 651 — 654 ЦК, загальними положеннями про купівлю-продаж, що включені до змісту Цивільного кодексу, ст. 179 — 188 ГК.

Спеціально стосовно поставки ст. 267 ГК установлює, що договір поставки може бути укладений на один рік або інший строк, погоджений сторонами. Можливе укладення договорів поставки на строк більше одного року. Такі договори називаються довго­строковими. Якщо в договорі строк його дії не визначається, він вважається укладеним на один рік (астрономічний, тобто такий, який починається з нуля годин наступного після укладення договору дня або з дня, погодженого сторонами, і закінчується через 365 (366) днів). Цей висновок ґрунтується на ст. 252 — 254 ЦК, із яких випливає загальне розуміння року як астрономічного, а не календарного.

16. Зберегли чинність п. 26 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 21 Положення про поставки товарів народного споживання, відповід­но до яких виготовлювач зобов'язаний упродовж 10 років після зняття з виробництва окремих видів товарів і приймати до виконання замовлення покупців на поставку за­пасних частин до цих товарів.

17. Практичне значення має правило абзацу третього п. 28 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, відповідно до якого договором може бути передбачена поставка продукції на вимогу покупця. У таких випадках поставка здійснюється на підставі замовлень покупця. Це правило дає позитивну відповідь на питання про те, чи є укладеними договори, в яких установлена умова про те, що
кількість та асортимент товарів, що підлягають поставці, визначається замовленнями покупця, що подаються в межах погодженого в договорі асортименту.

18. Пункт 29 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призна­чення і п. 24 Положення про поставки товарів народного споживання дають право постачальникові у разі ненадання покупцем відвантажувальної рознарядки або про­строчення її надання вимагати оплати підготовлених до відвантаження товарів за умови представлення гарантії наявності товарів. Право продавця перенести в таких випадках строк поставки на більш пізній період погоджується з ч. 2 ст. 613 ЦК, з якої випливає аналогічне право продавця.

19. Положення ч. 2 ст. 267 ГК про те, що строки поставки встановлюються сторо­нами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного і безперебійного постачання товарів споживачам, може бути використане при вирішенні переддоговірних спорів. Якщо договором передбачено поставку товарів окремими партіями, поставка продукції виробничо-технічного призначення має здійснюватись поквартально,  а товарів на­родного споживання — щомісячно, якщо сторони не погодили інші періоди поставки (ч. 4 ст. 267 ГК).

20. Пункт 31 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 25 Положення про поставки товарів народного споживання встановлюють порядок поповнення товарів, що не були поставлені в одному із періодів поставки. Поповнен­ня здійснюється в межах строку дії договору в асортименті, встановленому для того періоду, в якому допущена недопоставка, якщо інше не передбачено договором.

Суттєвими є правила, які сформульовані в тих же пунктах та які надають покупцеві право, повідомивши постачальника, відмовитись від прийняття товарів, поставка яких прострочена. При цьому чітко встановлюється, що товари, відвантажені до отримання згаданого повідомлення, покупець зобов'язаний прийняти і оплатити. Ці правила не су­перечать ч. З ст. 612 ЦК, яка за загальним правилом дає кредитору право відмовитись від прийняття простроченого виконання, якщо внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для кредитора, а лише доповнюють правило ч. З ст. 612 ЦК.

21.  Пункти 33 і 35 Положення про поставки продукції виробничо-технічного при­значення та п. 26 і 28 Положення про поставки товарів народного споживання, що встановлюють порядок доставки товарів та вирішують питання мінімальних норм відвантаження, можуть мати регулятивне значення, якщо інше не передбачено договором, а також при вирішенні переддоговірних спорів.

22.  Частина 2 ст. 268 ГК приписує зазначати в договорах поставки номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів, якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях. Копії такої документації повинні додаватись постачальником до примірника договору покупця на його вимогу. Таку копію постачальник може виготовити самостійно. Частина 5 ст. 15 Закону «Про стандартизацію» [131] забороняє відтворювати, тиражувати і розповсюджувати будь-які стандарти, кодекси усталеної практики, технічні умови або їх частини без дозволу їх власника чи уповноваженої ним особи як офіційні видання. Але виготовлення копій таких документів для передання покупцям відповідно до ч. 2 ст. 268 ГК [31] не супе­речить ст. 15 Закону «Про стандартизацію».

Невиконання вимоги про зазначення в договорах поставки на номери і індекси технічної документації не впливає на дійсність договору поставки або визнання його укладеним.

23. Частина 5 ст. 268 ГК надає покупцеві право відмовитися від прийняття і оплати товарів (вимагати повернення сплаченої суми, якщо товари уже оплачені) у разі по­ставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартами, технічними умо­вами чи зразком (еталоном). Відмова від прийняття при цьому не може тлумачитись лише як відмова від прийняття товару представником покупця на складі продавця
або прийняття його на складі покупця від представника продавця. Право прийняття рішення про прийняття товару в рахунок виконання постачальником зобов'язання по­ставки покупець має і за результатами приймання товарів за якістю в межах Строків, установлених Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [491]. Викладена думка під­тверджується ч. 8 ст. 268 ГК, яка встановлює порядок повернення постачальникові то­варів, що не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору. Це означає, що в зобов'язаннях поставки покупцеві надаються
більш широкі права на випадок поставки товарів, що не відповідають стандартам, технічним умовам або зразкам (еталонам), ніж це передбачено загальними правила­ми про купівлю-продаж. Такі ж правила передбачені п. 41 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] і п. 34 Положення про поставки товарів народного споживання [490].

24. Право покупця вимагати усунення недоліків у поставлених товарах у місці знахо­дження товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника, передбачене ч. 6 ст. 268 ГК, не виключає права покупця на відмову від прийняття недоброякісних товарів, яке (право) передбачене ч. 5 ст. 268 ГК, а лише дає покупцеві можливість вибору. Це ж стосується і випадків, коли здійснена поставка товарів, що відповідають стандартам, технічним умовам, але не відповідають сорту, передбаченому договором (є товарами більш низького сорту).

25.   Стосовно поставки чітко і незаперечливо вирішені питання щодо гарантій якості. Частина 2 ст. 675 ЦК виявилась відірваною від життя, коли зазначає на те, що гарантійні строки встановлюються законом або договором. Реальність така, що гарантійні строки часто встановлюються стандартами і технічними умовами, що зна­йшло відображення в п. 40 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 33 Положення про поставки товарів народного споживання. Частина 2 ст. 269 ГК також виходить із того, що гарантійні строки встановлюються стандартами і технічними умовами і допускає погодження в договорі більш тривалих гарантійних
строків, ніж установлені зазначеними актами строки.

26. Відповідно до загального правила ч.  1 ст. 676 ЦК, що поширюється на всі договори купівлі-продажу, гарантійний строк починається з дня передання товару покупцеві. У ч. З ст. 269 ГК такий же день початку перебігу гарантійного строку встановлено стосовно продажу товару через роздрібну торгівлю. В інших випадках спеціальне правило ч. З ст. 269 ГК приписує обчислювати гарантійні строки з моменту введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем.

27. Значно більш ліберальні стосовно продавців правила встановлені на випадок поставки некомплектних товарів. Установлюючи правило, що зобов'язує боржників належне виконувати зобов'язання (ст. 526 ЦК), Цивільний кодекс не формулює за­гального правила, яке б давало право кредитору відмовитись від прийняття неналеж­ного виконання. Твердження про те, що таке право кредитора випливає із ст. 526 ЦК,
не відповідало б букві закону. Не формулюється таке правило і в інституті купівлі-продажу. Немає його і в законодавстві, що регулює відносини щодо поставки. Тому відповідно до ч. З ст. 270 ГК некомплектний товар покупець зобов'язаний прийняти в рахунок договору, але до укомплектування товару покупець має право відмовитись від договору (якщо товар уже оплачений, покупець вправі вимагати повернення спла­чених сум). І тільки в тому випадку, коли постачальник упродовж двадцятиденного строку після одержання вимоги покупця не доукомплектовує товар або не замінить його комплектним, покупець отримує право відмовитися від товару.

28. Правила Положень про поставки про ціни і порядок розрахунків не підляга­ють застосуванню, оскільки відповідні відносини врегульовані ст. 632, 691 —  695 ЦК, ст. 189 — 192 ГК, Законом «Про ціни і ціноутворення» [36], Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [432].

29. Майнова відповідальність в Положеннях про поставки розуміється як покладення на боржника обов'язку відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, а також як обов'язок сплатити неустойку. Питання відшко­дування збитків достатньо детально врегульовані ст. 22, 623, 624 ЦК, ст. 224 — 239 ГК, що виключає застосування відповідних правил Положень про поставки. Що сто­сується неустойки, то, як і інші види забезпечення виконання зобов'язань, вона може встановлюватись законом або договором. Підзаконні акти СРСР (такими є Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання) не можуть застосовуватись в Україні в частині, в якій вони встановлюють неустойку за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, що ґрунтуються на договорі поставки.

30. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штрафу розмірі, передбаченому ст. 231 ГК (20 процентів вартості недоброякісних товарів). Це правило відповідно до п. 7 ст. 269 ГК слід застосовувати до тих договорів поставки, сторонами яких (і постачальником, і покупцем) є суб'єкти підприємницької діяльності, як це передбачено ст. 265 ГК
(якщо інше не передбачено договором). Стосовно порушення умов договору постав­ки щодо комплектності ст. 270 ГК не містить посилання на ст. 231 ГК, тому штраф в розмірі двадцяти процентів вартості некомплектних товарів може застосовуватись лише за наявності однієї із наступних умов: 1) хоча б одна сторона зобов'язання по­ставки належить до державного сектору економіки (ч. 2 ст. 22 ГК); 2) порушення
пов'язане з виконанням державного контракту; 3) виконання зобов'язання фінансу­ється за рахунок Державного бюджету України або за рахунок державного кредиту. У решті випадків штраф за поставку некомплектних товарів сплачується в розмірі, передбаченому договором.

31. Шестимісячну позовну давність, встановлену ч. 8 ст. 269 ГК стосовно вимог, що випливають із поставки товарів неналежної якості, належить застосовувати до зобов'язань поставки, що за суб'єктним складом відповідають вимогам ч. З ст. 265 ГК. Це спеціальне правило, що встановлює тривалість позовної давності, не є єдиним у Господарському кодексі. Немає підстав для заперечення чинності тривалості позов­ної давності, що встановлена ст. 322, 324 ЦК.