ГЛАВА 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

 

Стаття 526. Загальні умови виконання зобов'язання

1. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

1. У Цивільному кодексі, законах та інших нормативно-правових актах формулю­ються лише найбільш загальні положення, на підставі яких визначається, чи є вико­нання зобов'язання таким, що здійснене належним чином. Тому в договорах доцільно встановлювати детальні умови виконання зобов'язанню, що відповідають інтересам сторін. Практика свідчить про те, що в договори такі умови часто не включаються. З урахуванням цього ст. 526 ЦК за відсутності відповідних вимог законодавства та умов договорів приписує при виконанні зобов'язань керуватись звичаями ділового обороту та іншими вимогами, що звичайно ставляться. Так, договорами зазвичай не передбачається, що постачальник, який здійснює доставку товарів, зобов'язаний доставляти товар в робочі дні покупця та в години, коли у покупця проводяться роботи (до речі, у Німецькому цивільному уложенні таке правило є). Але вимога здійснювати доставку з додержанням цих умов повинна кваліфікуватись як така, що звичайно ставиться.

2. Звертає увагу своєрідний підхід законодавця: при виконанні зобов'язання ма­ють додержуватись вимоги актів законодавства, договору, звичаїв ділового обороту, а також вимоги, що звичайно ставляться, незалежно від того, знав боржник чи ні про існування таких вимог. Пункт 2 ст. 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] передбачає застосування до договорів звичаїв, що мають три ознаки: 1) їх знали або повинні були знати сторо­ни; 2) вони широко відомі в міжнародній торгівлі; 3) сторони договорів такого роду у відповідній сфері торгівлі постійно додержуються цих звичаїв.

 

Стаття 527.   Виконання зобов'язання належними сторонами

1. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти ви­конання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

2. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредито­ром чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої
вимоги.

1. Частина 1 ст. 527 ЦК формулює найбільш загальне правило, відповідно до якого боржник зобов'язаний особисто виконати зобов'язання, а інша сторона повинна осо­бисто прийняти виконання. Але інше може бути встановлене не тільки законом, а і договором. Інше може випливати також із суті зобов'язання і звичаїв ділового обороту. Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 1 ст. 527 ЦК здійснюється спроба надати звичаям ділового обороту більш широкого значення, ніж це передбачено ст. 7 ЦК. Частина 2 ст. 7 ЦК не допускає застосування звичаю, який суперечить договору або закону. Частина 1 ст. 527 ЦК допускає, що сформульоване в ній правило діє тільки за умови, що воно не суперечить звичаям ділового обороту. Правда, слід визнати, що ч. 1 ст. 527 ЦК не має реального регулятивного значення. Це обумовлено тим, що альтернативою особистому виконанню зобов'язання є виконання обов'язків боржника іншою особою. А стосовно цього встановлені спеціальні правила в ст. 528 ЦК, яка не до­пускає встановлення іншого звичаями ділового обороту. Твердження про те, що ст. 528 ЦК стосується тільки боржника, тобто має більш вузьку сферу дії, ніж ст. 527 ЦК, не враховує тієї обставини, що прийняття виконання також є обов'язком боржника. Вживання в ч.  1 ст. 527 ЦК терміну «кредитор» стосовно суб'єкта, зобов'язаного  особисто прийняти виконання, є суто умовним і пов'язане з недостатнім розумінням категорій зобов'язання, боржника, кредитора. Під кредитором тут розуміється сторо­на зобов'язання, що несе обов'язок прийняти виконання, запропоноване боржником, і відповідає за належне прийняття виконання. Кредитор, в суворому розумінні цього слова, обов'язків мати не може.

2. Визнавши дії на виконання договорів правочинами (ч. .3 ст. 206 ЦК) та не вклю­чивши до нового Цивільного кодексу положення про можливість визнання повно­важення на представництво за особою з огляду на обставини, за яких вона діє (таке положення містилось в частині другій ст. 62 ЦК 1963 p.), законодавець створив дуже складну ситуацію. Вирішуватись вона буде так, як раніше вона вирішувалась на підста­ві ст. 62 ЦК 1963 p., оскільки не можна визнати такими, що суперечать закону, міль­йони договорів, що повсякденно укладаються в сфері роздрібної торгівлі, громадського харчування, мільйони дій на виконання договорів. А на правосвідомість це впливає, бо всупереч Цивільному кодексу щоденно будуть діяти мільйони людей. З урахуванням цього практика і далі буде визнавати, що продавець (працівник магазину) має право виконувати зобов'язання щодо передання товарів, а касир та контролер банку мають право прийняти виконання грошового зобов'язання в сумі декілька мільйонів гривень. Отже, зазвичай немає ніякої необхідності вимагати, щоб дії на виконання зобов'язання юридичної особи виконували її органи. Проте не виключається посилання сторін в об­грунтування своєї позиції в суді на необхідність послідовного дотримання положень ч. 2 ст. 527 ЦК. Так, у відповідь на вимогу про сплату штрафу в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (ч. 2 ст. 231 ГК [42]), будуть пред'являтись позови про визнання недійсними правочинів на виконання договорів з посиланням на те, що виконання було прийняте від особи (водія-експедитора), що не мала права здійснювати правочини від імені поставщика. Суду нелегко буде спрос­тувати ці доводи сторони спору.

Думка про те, що ч. 2 ст. 527 ЦК треба буде скоригувати за допомогою принципів добросовісності, справедливості і розумності (ст. З, 509 ЦК), не позбавлена сенсу. Ав­тори цієї книги рекомендують вдаватись до коригування конкретних положень закону принципами добросовісності, справедливості і розумності лише в крайніх випадках. Очевидно, випадок, що розглядається, є таким.

Разом з тим реальні дії сторін зобов'язань мають бути наближені до закону шля­хом видачі сторонами договорів довіреностей особам, які здійснюють виконання зобов'язань та прийняття їх виконання. Частково ці питання вирішуються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одер­жання цінностей [321], яка, зокрема, передбачає, що при централізовано-кільцевих перевезеннях цінностей товари передаються на складі одержувача матеріально відпо­відальним особам, що засвідчують свій підпис на підтвердження отримання товарів печаткою (штампом), про зразок якої одержувач повідомив постачальника (п. 12 згаданої Інструкції).

Зберігають чинність Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325], що встановлюють порядок прийняття вантажів до перевезення, оформ­лення документів на перевезення та здачі вантажів одержувачам, хоч вони і не пов­ністю відповідають вимогам ч. 2 ст. 527 ЦК. Це ж стосується і Правил приймання вантажів до перевезення, Правил видачі вантажів та Правил оформлення перевізних документів, що діють на залізничному транспорті [340]. Ці правила досить послідовні щодо вантажовідправників та вантажоодержувачів у тому, що стосуються оформлення повноважень їх представників, що пред'являють вантажі для перевезення та приймають вантажі від перевізника. Що стосується повноважень працівників залізниці на здійснен­ня дій від імені залізниці, то тут зазначені Правила виходять з того, що повноваження працівників залізниці випливають із обставин, в яких діють представники.

 

Стаття 528. Виконання обов'язку боржника іншою особою

1. Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.
У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за борж­ника іншою особою.

2. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512 — 519 цього Кодексу.

1.  Категорія покладення виконання на іншу особу має неоднаковий зміст у різних зобов'язаннях. Так, зміст зобов'язання купівлі-продажу полягає в обов'язку передати майно (ст. 655 ЦК). Тому особою, яка виконує зобов'язання купівлі-продажу, є та особа, що вручає майно покупцеві або здає його транспортній організації або під­приємству зв'язку для відправлення чи пересилання покупцеві. Якщо на виконання
договору купівлі-продажу продавець здійснює закупівлю товарів, а потім сам вручає їх покупцеві чи здає підприємству транспорту або зв'язку для відправлення чи пере­силання покупцеві, продавець вважається таким, що особисто виконує зобов'язання.

Інший характер має зобов'язання підряду. Підрядник зобов'язується виконати певну роботу за завданням замовника (ст. 837 ЦК), а із ст. 853 ЦК випливає його обов'язок передати (здати) роботу замовникові. Тут до змісту зобов'язання підрядника включається виконання роботи. Тому, хоч підрядник особисто зобов'язаний передати роботу замовникові, доручення виконання роботи субпідрядникам кваліфікується як покладення виконання зобов'язання на іншу особу.

2. Покладення боржником обов'язку виконати зобов'язання на іншу особу є припус­тимим, якщо інше не передбачено Цивільним кодексом, іншими актами законодавства або договором. Дія ч. 1 ст. 528 ЦК, що надає боржникові право покласти виконання на іншу особу, може виключатись також суттю зобов'язання.

3. Оскільки прийняття виконання є також обов'язком боржника, то правило про можливість (за встановленими винятками) покладення боржником виконання на іншу особу поширюється і на покладення на іншу особу прийняття виконання.

4. Покладення виконання зобов'язання на іншу особу не означає заміни боржника в зобов'язанні. Сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, але ж ця інша особа не несе перед цією стороною будь-яких обов'язків і не має перед нею будь-яких прав.

5. Частина 1 ст. 528 ЦК не виключає застосування ч. 2 ст. 527 ЦК, тому і при виконанні зобов'язання іншою особою сторона, що приймає виконання, має право вимагати пред'явлення доказів того, що зобов'язання дійсно виконується належним боржником (особою, на яку боржник дійсно поклав виконання зобов'язання), і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Якщо такі докази не будуть надані,
сторона, що приймає виконання, вправі відмовитись від прийняття виконання. У цьо­му разі наслідки, передбачені ст. 613 ЦК (прострочення кредитора), не наступають, бо виконання зобов'язання особою, що не надала зазначених доказів, не може бути кваліфіковане як належне.

6. Покладення виконання зобов'язання на третю особу, в тому числі і покладення обов'язку прийняти виконання, є досить поширеним явищем. У радянський період була поширена практика, коли виробник продукції виробничо-технічного призначення, а ще частіше — виробник товарів народного споживання — укладав договір на поставку майже всієї продукції чи товарів, які він виробив, з одним покупцем — організацією матеріально-технічного постачання чи оптовою торговельною базою, що знаходиться в цьому ж регіоні (місці виробництва продукції або товарів). У свою чергу організація матеріально-технічного постачання або оптова торговельна база місця виробництва
продукції або товарів укладали договори з організаціями матеріально-технічного постачання або оптовими торговельними базами місць (регіонів) споживання, які, в свою чергу, укладали договори з виробничими підприємствами або роздрібними торговельними підприємствами. При цьому часто здійснювалась так звана транзитна поставка продукції або товарів від виробника до виробничого підприємства—споживача продукції чи роздрібного торговельного підприємства. У таких випадках виконання зобов'язання з поставки покладалось зрештою на виробника, а прийняття виконан­ня — на виробниче підприємство, що є споживачем продукції, або на роздрібне тор­говельне підприємство. Грошові зобов'язання одержувачі продукції чи товарів також часто виконували не на адресу сторін договорів, а на адресу відправника продукції або товарів.

Не виключалось, не виключається і сьогодні покладення виконання або обов'язку прийняти виконання на третю особу у інших зобов'язаннях, що кваліфікуються як різновиди купівлі-продажу.

7. Відповідно до практики,  що склалася впродовж десятків років, ст. 838 ЦК передбачає можливість  покладення підрядником виконання  роботи,  передбаченої договором підряду, на третіх осіб (якщо інше не передбачено договором). У цьому разі підрядник у відносинах з замовником виступає як генеральний підрядник, а у відносинах з субпідрядником — як замовник. Заборона замовникові та субпідрядни­кам пред'являти вимоги один одному пов'язані з порушенням договорів, укладених генеральним підрядником з замовником і субпідрядниками (якщо інше не встановлено законом або договором), є проявом загального правила ч. 2 ст. 11 ЦК, відповідно до якого підставою виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути тільки юри­дичні факти, тобто факти, яким актами законодавства або в порядку, встановленому
актами законодавства, надається значення юридичних.  Оскільки немає будь-яких юридичних фактів, які б в зв'язку з укладенням договорів генеральним підрядником з замовниками та субпідрядниками породжували правовідносини між замовником та субпідрядниками, ці останні не можуть пред'являти один одному вимоги, що грунту­ються на зазначених договорах. При цьому діє також загальне правило ст. 511 ЦК,
відповідно до якого зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи.  Отже, виникнення зобов'язання між генеральним підрядником та замовником не може по­роджувати обов'язків для субпідрядників, а виникнення зобов'язань між генеральним підрядником та субпідрядником не може породжувати обов'язків для замовника уже в силу загальних правил ст. 11 ЦК, а конкретизація цього правила в абзаці другому
ч. 2 ст. 838 ЦК є зайвою, тобто такою, що свідчить про невисокий рівень юридичної техніки, або розрахована на недостатньо кваліфікованого правозастосувача.

8. Покладення виконання зобов'язання на третю особу поширене на транспорті. Юридичною особою, що укладає договори перевезення та вступає з вантажовідправ­никами в зобов'язання щодо перевезення, є залізниці. Але ж перевезення в межах од­нієї залізниці здійснюється набагато рідше, ніж перевезення в прямому залізничному сполученні, яке визначається в ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [102] як
перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше за­лізниць України. Допускається часткове покладення виконання зобов'язання з пере­везення на підприємства інших видів транспорту. Таке перевезення кваліфікується як перевезення в прямому змішаному сполученні, якщо воно здійснюється за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування. Для прямого змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють операції з вантажними пере­везеннями, а також морські і річкові порти, що включені до переліку, затвердженого Міністерством транспорту (ст. 80 СЗУ [288]). Відповідно до міжнародних договорів України і договорів між підприємствами, на які поширюються норми міжнародного приватного права, виконання зобов'язання з перевезення може покладатись на іно­земних юридичних (а у відповідних випадках — і фізичних) осіб.

9. Є безумовні підстави кваліфікувати як такі,  що підпадають під дію ст. 528 ЦК, відносини, що виникають у зв'язку з безготівковими грошовими розрахунками: платник перекладає обов'язок перерахувати грошову суму на банк, з яким він уклав договір на розрахунково-касове обслуговування. Банк, що обслуговує платника, пе­рераховує відповідну грошову суму до банку, що обслуговує одержувача платежу, на який обов'язок прийняття безготівкових платежів покладено договором, який банк уклав з клієнтом — одержувачем платежу. За відсутності кореспондентських відносин між зазначеними двома банками у виконанні платіжного доручення бере участь На­ціональний банк України або банк, що знаходиться у кореспондентських відносинах з обома зазначеними банками. Деяку невизначеність у відносинах, що при цьому ви­никають, вносять спеціальні правила Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], особливо положення абзаців третього і четвертого ч. 32.2 ст. 32 цього Закону, якими передбачається відповідальність банку, що обслуговує платни­ка, — безпосередньо перед одержувачем платежу, а банку, що обслуговує одержувача платежу, — перед платником.

10. Низка спеціальних правил встановлює виключення із ч. 1 ст. 528 ЦК, що перед­бачає загальне правило про можливість покладення боржником виконання зобов'язання на іншу особу. На виконавця науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт покладається обов'язок особистого виконання зобов'язання. Але інше може бути встановлено договором (ст. 893 ЦК). Аналогічні правила встановле­но ст. 902 ЦК стосовно договорів про надання послуг (ст. 902 ЦК). Стаття 1005 ЦК покладає обов'язок особистого виконання доручення на повіреного, допускаючи від­ступ лення від цього правила не тільки в силу договору, а і у випадках, коли повірений вимушений до цього обставинами, — з метою охорони інтересів довірителя. Аналогічні правила встановлені ст. 1041 ЦК стосовно зобов'язань з управління майном.

11. Третя особа підкоряється вказівкам боржника виконати зобов'язання в силу тих правовідносин, в яких вона знаходиться з боржником. Це можуть бути цивільно-правові зобов'язання або інші правовідносини. Таким чином, третя особа, на яку покладається виконання зобов'язання, в межах інших правовідносин несе обов'язок виконати зобов'язання, учасником якого вона не є.

12. Частина 3 ст. 528 ЦК формулює правову конструкцію, відповідно до якої іншій особі надається право за своєю ініціативою виконати зобов'язання, в якому вона не бере участі, і стати на місце кредитора у цьому зобов'язанні. Таке право у будь-якої особи виникає за умови, що невиконання боржником зобов'язання створює небезпеку втрати цією особою права на майно боржника. Так, наприклад, особа може отримати право користування майном на підставі договору найму з умовою про припинення договору у разі відчуження речі наймодавцем. Але наймодавець має невиконані зобов'язання перед кредиторами. Майно наймодавця, що передане в межах правовідносин найму,
може бути реалізоване в процесі виконавчого провадження. Щоб запобігти цьому, на­ймач має право виконати зобов'язання наймодавця перед кредиторами і стати в цих зобов'язаннях на місце кредитора. Зауважимо, що відсутність достатньої визначеності у питаннях про зв'язок між зобов'язальними правовідносинами та процесуальними пра­вовідносинами і правовідносинами, що виникають на стадії виконавчого провадження, може створити труднощі в реалізації права осіб, що встановлене ч. З ст. 528 ЦК.

 

Стаття 529.   Виконання зобов'язання частинами

1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку час­тинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. Неважко помітити, що ст. 529 ЦК, як і низка інших правил, що входять коренями в римське цивільне право, зорієнтована на разове передання товарів, або виконання робіт, або надання послуг. Тому її застосування до розвинутих ринкових відносин, що допускають систематичні в рамках зобов'язання дії щодо передання товарів, ви­конання робіт, надання послуг, викликає певні труднощі.

2.  Розвиток цивільного обігу привів до поширення практики виконання зобов'язань частинами, що знайшло відображення у відповідних спеціальних правилах. Пункт 35 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [405] і п. 28 Положення про поставки товарів народного споживання [406] встановлюють міні­мальні норми відвантаження продукції та товарів покупцям. Ними є вагон або кон­тейнер. Договором можуть встановлюватися інші мінімальні норми відвантаження. У межах відповідних періодів поставки постачальник вправі проводити відвантаження продукції або товарів з додержанням мінімальних норм відвантаження. Тобто із суті зобов'язання, відображеної в спеціальних правових нормах,  випливає можливість виконання зобов'язання частинами. Більше того, мінімальні норми відвантаження
продукції та товарів встановлені в інтересах постачальників: покупець при укладенні договору поставки щодо значної кількості продукції чи товарів за відсутності згоди постачальника не вправі вимагати відвантаження продукції або товарів партіями, мен­ше мінімальної норми відвантаження. При вирішенні переддоговірних спорів такого змісту суди повинні відхиляти подібні вимоги покупців.

Виявлення недостачі в окремих партіях поставлених товарів порівняно з товаросу-проводжуючими документами ні в якому разі не дає підстави для висновку про те, що має місце виконання зобов'язання частинами, і що покупець має право відмовитися внаслідок цього від прийняття виконання.

Договором може бути передбачена поставка продукції (товарів) окремими части­нами комплекту, відвантаження окремих частин комплекту безпосередньо із заводів-виробників. Навіть у разі поставки некомплектних товарів (продукції) без згоди покупця останній не вправі відмовитися від їх прийняття, якщо вони будуть доукомп­лектовані у встановлений строк (ст. 270 ГК [42]).

3.  Деякі види зобов'язань виконуються або взагалі безперервно протягом певного періоду (наприклад, зобов'язання з теплопостачання з метою опалення житлових і нежитлових приміщень передбачає безперервну подачу тепла протягом всього осінньо-зимового періоду), або передбачають можливість користування відповідною послугою на розсуд одержувача послуг в будь-який час (на таких умовах надаються послуги по постачанню електроенергії,  води,  послуги електрозв'язку,  надаються об'єкти в оренду, лізинг, найм, прокат та ін.). В інших випадках при юридично безперерв­ному характері зобов'язання боржник одержує право у встановлених зобов'язанням межах визначати час і місце виконання зобов'язання. Так, в силу зобов'язання щодо обслуговування жилого будинку і прибудинкової території боржник у певних межах сам визначає, коли він буде прибирати територію, робити поточний ремонт житлового будинку тощо.

Розподіл названих і подібних їм тривалих зобов'язань на частини здійснюється переважно для визначення періодів, за які провадиться оплата відповідних послуг, і строків оплати. Звичайно такий розподіл провадиться стосовно до податкового пері­оду, яким є квартал або місяць. У зв'язку з виникненням при цьому питань, що сто­суються оподатковування, в Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] використовується поняття довгострокових договорів, до яких відносяться не лише договори про будівництво, про виґотовлення і монтаж матеріальних цінностей, які будуть входити до складу основних фондів замовника, за умови, що договір буде тривати більше 9 місяців з дня здійснення перших витрат або одержання авансу, але і договори лізингу, деякі договори оренди в разі попередньої оплати відповідних по­слуг за строк, що перевищує звітний період (відповідно до ст. 16 Закону «Про опо­даткування прибутку підприємств» таким є квартал).

4. Численність дій, які повинен вчинити боржник у силу деяких видів зобов'язань, диктує необхідність розподілу їх на частини в договорі з урахуванням вимог зако­нодавства. Так, у договорах підряду на капітальне будівництво (ст. 317 — 324 ГК) передбачаються умови про строки введення в дію окремих пускових комплексів. Це покладає на підрядника обов'язок до встановленого строку закінчити роботи на від­повідному пусковому комплексі і надати його для здачі-приймання. Таких пускових комплексів договором підряду може бути передбачено декілька, що й дає підстави стверджувати,  що в даному випадку кредитор  (замовник)  зобов'язаний прийняти виконання частинами, передбаченими договором. Водночас договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) звичайно передбачається належне оформ­лення етапів робіт з метою їх оплати, що означає розподіл зобов'язання щодо оплати робіт на більш дрібні частини.

5. Договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) передбача­ються графіки передання підрядникові устаткування, матеріалів і виробів, забезпечення якими покладене на замовника із зазначенням помісячних строків передання. У такий спосіб визначаються ті частини зобов'язання, що повинні бути виконані замовником протягом відповідних місяців. Це покладає на підрядника обов'язок прийняти вико­нання зобов'язання у відповідних частинах.

6. Транспортні засоби для перевезення вантажів залізницею подаються, а вантажі, що підлягають перевезенню, надаються до перевезення, відповідно до планів перевезень (ст. 17, 18 Статуту залізниць України [288]). При цьому перевізник, за загальним правилом, не вправі відмовитися від прийняття вантажу до перевезення з мотивів по­дання до перевезення меншої кількості вантажу. Вантажовідправник також не вправі відмовитися від навантаження вантажів у вагони та контейнери з тих мотивів, що вони подані в кількості, меншій встановленої планом перевезень, тобто зобов'язаний прийняти виконання в частині, запропонованій залізницею. Неможливість прямого застосування при цьому правила ст. 529 ЦК обумовлена тим, що вона не виключає встановлення підзаконними актами винятків із загального правила про недопустимість виконання зобов'язання частинами, якщо можливість виконання зобов'язання части­нами випливає із суті зобов'язання.

7. Законодавство про безготівкові розрахунки виходить з того, що зобов'язання не повинне  виконуватися  частинами.   Тому,   як  правило,   доручення  платників на списання грошових коштів з їх рахунків приймаються до виконання виключно в межах наявних коштів на цих рахунках. Лише договором між банком і клієнтом може бути передбачена можливість прийняття банком доручень при недостатності
коштів на рахунку (ч. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171]; п. 9 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358]). Крім того, частковому виконанню у випадку недостат­ності коштів на поточному рахунку платника підлягають розрахункові документи стягувачів (ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»; ст. 19 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]). Звичайно, боржник може оформляти розрахункові документи на частину суми грошового зобов'язання  (у межах сумна поточному рахунку). Але ці дії будуть протиправними, якщо лише договором між платником і одержувачем платежу не передбачена можливість виконання грошового
зобов'язання частинами.

 

Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання

1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його ви­конання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний
строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства»

1. Строк не є істотною умовою всіх цивільно-правових договорів. Водночас для бага­тьох видів договорів строк їх виконання визнається істотною умовою. Зокрема, ст. 712 ЦК визнає строк істотною умовою договорів поставки, ст. 318 ГК — договорів підряду на капітальне будівництво. Строк визнається істотною умовою господарських догово­рів (ч. З ст. 180 ГК [42]). Існує практика нормативного визначення строку виконання зобов'язання (ст. 919 ЦК; ст. 313 ГК).

2. Можливі різні способи встановлення строку виконання зобов'язань. Найпошире­нішими є такі: 1) встановлення дати, до настання якої зобов'язання має бути виконане (наприклад, роботи за цим договором повинні бути виконані і передані з оформленням акту здачі-приймання не пізніше 30 квітня 2004 p.); 2) встановлення дати, після на­стання якої зобов'язання повинне бути виконане; 3) встановлення дати, після настання якої зобов'язання повинне бути виконане, і дати, до настання якої зобов'язання повинне бути виконане; 4) встановлення строку з дня укладення договору (з дня настання від­повідної події, з дня вчинення певної дії), протягом якого зобов'язання повинне бути виконане (наприклад, «наймодавець зобов'язується передати наймачеві об'єкт найму не пізніше семи днів після підписання даного договору»; «покупець зобов'язується оплатити поставлені товари протягом семи днів після їх доставки постачальником на склад покупця»; «підрядник зобов'язується виконати сільськогосподарські робо­ти протягом 10 днів після досягнення середньодобової температури повітря 10 °С»);
5) встановлення періодів, протягом яких зобов'язання повинне виконуватися частинами (поширеним є встановлення квартальних, місячних, декадних та інших періодів по­ставки з визначенням кількості та особливостей асортименту товарів, що поставляються у відповідні періоди); 6) зустрічаються зобов'язання, що мають тривалий характер (наприклад, договори оренди, кредитні договори). У таких випадках строк, протягом якого надається послуга, ототожнюється зі строком, на який укладено договір (строком дії договору). Так, у ст. 763 ЦК мова йде про строк договору найму.

3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 530 ЦК строк виконання зобов'язання може бути встановлений зазначенням на подію, яка неминуче має настати (якщо обов'язок виконання виникає з настанням обставини, щодо якої недідомо, настане вона чи ні, має місце вчинення правочину під відкладальною умовою — ч. 1 ст. 212 ЦК).

4. Слід визнати допустимою практику встановлення графіків виконання зобов'язань. Господарська практика вже давно і досить широко використовує години та хвилини як одиниці часу для обчислення строків виконання зобов'язань. Так, доставка хліба, молочних та інших продуктів, що швидко псуються, у роздрібну торговельну мережу вже десятки років провадиться відповідно до графіків, у яких визначаються строки доставки не лише в годинах, але й у хвилинах. Щодо перевезень пасажирів норма­тивними актами з такою ж точністю встановлюються графіки руху потягів, автобусів, літаків, суден.

5. У Цивільному кодексі не встановлені загальні правила визначення моменту ви­конання зобов'язань. Очевидно, мається на увазі, що це питання повинне вирішува­тися правовими нормами окремих інститутів зобов'язального права. Стаття 664 ЦК визначає момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Якщо договором встановлено обов'язок продавця доставити товар, моментом виконання зобов'язання
передати товар є момент вручення товару покупцеві. Якщо товар має бути переданий покупцеві у місцезнаходженні товару, зобов'язання вважається виконаним в момент надання товару в розпорядження покупця. Товар вважається наданим у розпоряджен­ня покупця, якщо він готовий до надання покупцеві у належному місці, і покупець поінформований про це. В інших випадках зобов'язання продавця передати товар
вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (ч. 2 ст. 664 ЦК).

6. Щодо грошових зобов'язань законодавство не встановлює спеціального правила, що відповідає на запитання про те, в який же момент грошове зобов'язання вважа­ється виконаним. Обумовлено це насамперед превалюванням у нормативно-правових актах, які регулюють відносини з приводу розрахунків, фінансово-економічного та організаційного змісту над юридичним. Так, відповідно до ч. 30.1 ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] переказ грошей вважається за­кінченим з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі грошової суми отримувачеві в готівковій формі. Однак це положення не дає нічого для вирішення питання про цивільні права, обов'язки та відповідальність осіб, які беруть участь у переказі грошей, про момент їх виникнення та припинення.

З огляду на актуальність проблеми, спробу визначити момент виконання грошового зобов'язання свого часу здійснив Вищий арбітражний суд, який роз'яснив, що момен­том виконання грошового зобов'язання є день списання коштів з рахунку платника в банку. Однак згодом це роз'яснення було відкликане.

7.  Слід виходити з того, що права, обов'язки і відповідальність між учасниками переказу грошей розподіляються відповідно до загальних положень зобов'язального прайа. І лише у випадках врегулювання відповідних відносин спеціальними правилами застосовуються ці правила, а не загальні положення зобов'язального права. Загальна схема розподілу прав, обов'язків і відповідальності ґрунтується на ст. 509, 525 —
528 ЦК. Якщо вести мову про безготівкові розрахунки в межах цивільного обігу, то і платник по грошовому зобов'язанню, і одержувач платежу укладають договори з банками на розрахункове обслуговування. Пункт 6 Інструкції про безготівкові роз­рахунки в Україні в національній валюті [358] встановлює, що банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів. Це відповідає ч. 5.2 ст. 5 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яка передбачає укладення договорів між суб'єктами переказу грошей, ч. 22.8 ст. 22 того ж Закону («розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється банка­ ми на договірній основі») і ст. 55 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] («відносини банку з клієнтом регулюються... угодами (договорами) між клієнтом і банком»). У силу ч. 2 ст. 509 ЦК на підставі договору між банками і клієнтами виникають зобов'язання, що повинні виконуватися належним чином (ст. 526 ЦК),
і одностороння відмова від виконання яких не допускається (ст. 525 ЦК). На підста­ві ст. 198 ГК [42], яка приписує організаціям провадити грошові розрахунки через банки, в силу укладеного договору платник покладає на банк, що його обслуговує, виконання зобов'язання щодо перерахування грошей одержувачеві (ст. 528 ЦК). За виконання цього зобов'язання банк несе перед клієнтом відповідальність, зокрема
по відшкодуванню збитків (ст. 623 ЦК). З метою забезпечення належного виконання цього зобов'язання в договорі між банком і клієнтом передбачаються заходи забез­печення (зокрема, неустойка).

Переказ грошей між банками може здійснюватися через систему електронних плате­жів Національного банку за кореспондентськими рахунками банків у територіальних управліннях Національного банку, через банки-кореспонденти за кореспондентськими рахунками ЛОРО та НОСТРО. Національний банк (його територіальні управління) та банки-кореспонденти несуть передбачену договором і цивільним законодавством відповідальність перед банком платника і перед банком отримувача платежу за на­лежне виконання зобов'язань по переказу грошей. І якщо Національний банк завжди має можливість виконати такі зобов'язання (принаймні, за рахунок емісії), то банк-кореспондент таку можливість має не завжди, і в разі невиконання ним доручення на переказ грошей він несе цивільно-правову відповідальність перед банком платника, а платник, як і раніше, відповідає перед отримувачем платежу.

З моменту зарахування грошей на кореспондентський рахунок банку отримувача платежу в НБУ чи на рахунок ЛОРО банку-отримувача платежу в банку-кореспонденті цивільно-правову відповідальність перед отримувачем платежу несе банк, що його обслуговує. Зокрема, ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачає сплату банком, що обслуговує отримувача платежу, пені в роз­мірі 0,1 відсотка суми платежу, зарахування якого на рахунок отримувача платежу прострочене, за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків (диспозитивно). Спеціально зазначається на те, що в цьому випадку платник не несе відповідальності перед отримувачем платежу за прострочення зарахування грошей на рахунок отри­мувача платежу.

Отже, оскільки платник поклав обов'язок перерахувати грошові кошти на банк, що несе перед ним відповідне зобов'язання, грошове зобов'язання слід вважати ви­конаним з моменту, коли відповідна сума списана з кореспондентського рахунку бан­ку, що обслуговує платника, в Національному банку чи іншого рахунку в банку-кореспонденті.

8. Викладена, основана на загальних положеннях цивільного законодавства, система правовідносин коригується спеціальними правилами ч. 32.2 ст. 32 названого Закону. Платнику надається право на стягнення заподіяної йому шкоди з банку, що обслуго­вує отримувача платежу, в разі порушення встановленого строку завершення пере­казу. Отримувачу платежу надане право на стягнення шкоди, заподіяної йому банком платника простроченням виконання документа на переказ грошей. Цими положення­ми всупереч загальному правилу про відповідальність у рамках системи зобов'язань «платник — банк платника — Національний банк (банк-кореспондент) — банк отримувача платежу — отримувач платежу — платник» пропонується застосовувати (позадоговірну) відповідальність банку платника перед отримувачем платежу і банку отримувача платежу перед платником. Звичайно, припис закону не може ігноруватися з тих причин, що він не відповідає теоретичним уявленням4 загальним нормам зако­нів. Але й підстав для широкого визначення сфери дії наведених правил немає: вони застосовуються тільки при простроченні вчинення банками відповідних дій (абзаци третій і четвертий ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»). Прострочення — це різновид неналежного виконання. Невиконання банком платника документа на переказ не може бути кваліфіковане як прострочення. Що стосується визначення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, то при цьому слід враховувати одержані кредитором доходи, зокрема пеню, стягнену отримувачем платежу з платника.

Правила, близькі до змісту ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», встановлені п. 16.5.1 ч. 16.5 ст. 16 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фонда­ми» [164]. Банк, що обслуговує платника податків, безпосередньо несе відповідальність перед бюджетами і державними цільовими фондами за порушення строків зарахування податків і обов'язкових зборів до бюджетів та державних цільових фондів у вигляді пені, встановленої для відповідного податку або обов'язкового збору, а також «іншу відповідальність, встановлену цим Законом за порушення порядку своєчасного і пов­ного внесення податку, збору до бюджету та державного цільового фонду». При цьо­му передбачене звільнення платника податків від відповідальності за несвоєчасне та неповне зарахування платежів до бюджету, включаючи пеню та штрафні санкції. Ці винятки із загальних правил також стосуються лише випадків несвоєчасного (та ще неповного) зарахування коштів на рахунок отримувача платежу, а не випадків неви­конання зобов'язання (невиконання документа на переказ грошей).

9. В окремих випадках встановлюються спеціальні правила щодо визначення момен­ту виконання грошового зобов'язання. Так, грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок пози­кодавця (ч. З ст. 1049 ЦК). Отже, до цього моменту обов'язок позичальника не може вважатись виконаним. Він може бути примушений до його виконання та притягнений
до відповідальності за його невиконання чи неналежне виконання, хоча б єдиною причиною невиконання були неправомірні дії банку, який обслуговує позикодавця та якого вільно обрав позикодавець. Логіки в цьому правилі явно бракує, але ж правозастосувач не вправі доповнити закон логікою.

Для правильного розуміння проблеми визначення дня виконання грошового зобов'язання корисно врахувати положення ч. 9 ст. 20 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201], відповідно до якого днем сплати страхових внесків у разі безготівкових розрахунків вважається день списання установою банку або установою Державного казначейства суми платежу з банківського (спеціального реєстраційного) рахунка страхувальника незалежно від часу її зарахування на бан­ківський рахунок Пенсійного фонду.

10. Якщо строк виконання боржником зобов'язання не визнається законом істотною умовою відповідного виду договорів, якщо жодна зі сторін не зажадала при укладенні договору погодження умови про строк, договір може бути укладений без встановлення строку виконання (це не стосується господарських договорів). Допускається також визначення строку виконання зобов'язання вказівкою на момент витребування. Якщо строк виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом витребуван­ня, кредиторові надається право в будь-який час вимагати від боржника виконання зобов'язання.

При пред'явленні кредитором такої вимоги боржник зобов'язаний виконати зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги (одержання боржни­ком відповідної вимоги). Це встановлено ч. 2 ст. 530 ЦК, Вимога кредитора може пред'являтися в будь-якій формі. Однак у разі спору кредитор повинен буде довести, що вимогу боржнику було вручено або направлено (для цього вимогу слід направляти рекомендованим або цінним листом), що вимога виходила від органу юридичної осо­би, якщо кредитором є така особа (підтверджується вказівкою на посаду, прізвище, а також підписом і печаткою). Вимога кредитора може бути направлена боржнику у вигляді претензії.

На практиці застосування правила ч. 2 ст. 530 ЦК, яке встановлює строк виконання зобов'язання, строк виконання якого не визначений, нерідко невиправдано розширю­ється. Тим часом воно може застосовуватися лише у двох випадках: 1) до зобов'язань, що грунтуються на односторонніх договорах, строк виконання яких не визначено; 2) до зобов'язань, що грунтуються на двосторонніх договорах, в яких строк виконання не визначено, — лише щодо боржника, до якого раніше пред'явлена вимога про вико­нання. В інших випадках ч. 2 ст. 530 ЦК застосовуватися не повинна, оскільки строк виконання взаємних зобов'язань визначено ч. 2 ст. 538 ЦК. Водночас слід враховувати, що сторони договору вправі відійти від правила ч. 2 ст. 538 ЦК і встановити строки виконання взаємних зобов'язань відповідно до досягнутої домовленості.

11. Прострочення виконання тягне встановлену законом і договором відповідаль­ність у вигляді відшкодування збитків, а у відповідних випадках — у вигляді від­повідальності, встановленої ст. 625 ЦК.  Прострочення виконання дає кредиторові право на стягнення неустойки, якщо вона встановлена законом або договором. Крім того, боржник несе відповідальність за неможливість виконання, що настала після
прострочення (ч. 1 ст. 612 ЦК).

12. У разі прострочення боржником виконання зобов'язання кредитор може від­мовитися від прийняття виконання, якщо виконання втратило для нього інтерес, і ви­магати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 612 ЦК). Втрата інтересу повинна розумітися як об'єктивне явище, а не таке, що викликане суб'єктивним ставленням кредитора до боржника, хоча б і обумовлене простроченням виконання боржником зобов'язання.
Однак у відносинах, на які поширюється чинність Господарського кодексу [42], від­мова від прийняття виконання з мотивів втрати інтересу чи з інших мотивів можлива тільки у випадках і на умовах, встановлених договором.

Повідомлення про відмову від прийняття виконання є одностороннім правочи-ном.