Печать
PDF

ГЛАВА 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

ГЛАВА 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

 

Стаття 401.   Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого не­рухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені
іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

1. У ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут визначається як право користування чужим майном. Проте із спеціальних правил (зокрема, із ч. З, 7 ст. 403 ЦК) випливає, що зміст серві­туту не обмежується правом користувача та обов'язком владника (володільця), що ко­респондує цьому праву. Отже, сервітут являє собою досить складні правовідносини.

2. Положення Цивільного кодексу, що присвячені сервітуту,  охоплюють собою лише відносини між суб'єктом сервітуту (користувачем) та власником речі, щодо якої встановлено сервітут. У ст. 403 — 407 ЦК, а також у ст. 98 —  102 Земельного кодексу [38], зовсім не йдеться про те, що суб'єкту сервітуту належать якісь права щодо третіх осіб. Але такі права є, оскільки сервітут визнається видом речових прав на чуже майно. Мається на увазі, що абсолютному праву суб'єкта сервітуту на обмежене користування річчю кореспондує обов'язок будь-якої особи, в тому числі і власника речі, не чинити перешкод для такого користування. Відповідно до ст. 396 ЦК суб'єкту сервітуту надається можливість захищати свої права перед третіми особами тими ж способами, що встановлені для захисту права власності. Цим твердженням не запере­чується та обставина, що до змісту сервітуту належать і відносні права та обов'язки власника речі та суб'єкта сервітуту на ту ж річ, що випливають із закону, договору, заповіту або рішення суду.

3. Оскільки відносини щодо сервітуту виникають перш за все між двома конкретними суб'єктами, вони могли б регулюватись нормами зобов'язального права. І сторони не по­збавлені права укласти договір про умови обмеженого користування майном, уникаючи з метою запобігти ситуації правової невизначеності використання терміну «сервітут», та зазначити в договорі на те, що їх відносини регулюються нормами зобов'язального права. Такий договір може укладатись і щодо земельної ділянки, оскільки положен­ня ст. 98 — 102 Земельного кодексу, що регулюють відносини з приводу сервітуту, є цивільно-правовими і допускають відступлення в договорах від їх положень. Але було
б неприпустимим надання власником земельної ділянки іншій особі права обмеженого користування земельною ділянкою в іншій правовій формі, ніж сервітут.

4. Навіть за відсутності в договорі посилання на те, що він укладається з метою ви­никнення зобов'язання, навіть пряме зазначення в договорі на те, що він укладається з метою встановлення сервітуту, до нього та відносин, що виникають на його підставі, за аналогією можуть застосовуватись норми зобов'язального права, оскільки чинне законодавство містить украй обмежену кількість положень щодо сервітуту, а характер відносин між власником та користувачем (суб'єктом сервітуту) дає можливість за­стосовувати до них норми зобов'язального права. Зокрема, у разі встановлення сер­вітуту договором до відносин сторін застосовуються положення Цивільного кодексу про договори.

5. Об'єктом сервітуту може бути тільки нерухоме майно. Якщо об'єктом сервітуту є земельна ділянка або інші природні ресурси, сервітут називається земельним.

Земельний сервітут може бути наданий власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки. У цьому випадку сервітут зберігає чинність при переході до іншої особи права власності на названу земельну ділянку чи права користування нею. Особистий сервітут може надаватись будь-якій особі. Особистий сервітут може бути і земельним.

6.  Як сервітут не можуть бути кваліфіковані відносини щодо передання речей у ко­ристування на підставі договору найму (оренди). Стосовно земельного сервітуту із ч. 1 ст. 404 ЦК і ст. 98 ЗК [38] чітко випливає, що він полягає як раз в обмеженому користуванні майном. Відмінність житлового сервітуту від найму житла помітна менше. Вона полягає тільки в підставах виникнення. В інших випадках слід ураховувати, що
відповідно до загального правила ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут може встановлюватись для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, якщо є можливість задовольнити потребу в користуванні майном у будь-якій іншій правовій формі, сервітут встановлюватись не може.

Разом із тим, у силу спеціального положення закону сервітут може встановлюватись, хоча і була можливість задовольнити потребу суб'єкта сервітуту в інший спосіб.

Зокрема, наявність у члена сім'ї власника помешкання іншої можливості задово­лення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім'ї на користування цим помешканням, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК або бажання суб'єкта сервітуту.

7.  Земельний сервітут регулюється спеціальними правилами ст. 98 — 102 Земельного кодексу. Положення Цивільного кодексу можуть поширюватись на відносини щодо земельного сервітуту лише в тих випадках, коли вони можуть бути кваліфіковані як спеціальні правила.

8. Розмежування сервітуту, що встановлений заповітом, та речового права відказо-одержувача за соціально-економічним змістом є неможливим. Але юридичні особливості цих двох правових конструкцій є суттєвими:

1)  нормативно-правова підстава заповідального відказу і сервітуту є різною навіть тоді, коли останній встановлюється заповітом. Заповідальний відказ установлюється на підставі ст. 1238 ЦК,  а сервітут у заповіті може бути встановлений відповідно до ст. 1246 ЦК;

2)   земельний сервітут є платним.  Інше може бути передбачено лише законом (ч. З ст. 101 ЗК). Це посилання до закону не можна тлумачити як таке, що воно від­силає до ч. З ст. 403 ЦК: спеціальний закон не відсилає до загального, якщо тільки не йдеться про звичайне зазначення на здійснення права чи виникнення обов'язку відповідно до закону чи законодавства. Відступати від правила про платність зе­мельного сервітуту не можна в судовому рішенні, що стало підставою сервітуту, але можна в договорі чи в заповіті. Право користування земельною ділянкою на умовах заповідального відказу є завжди безоплатним.

 

Стаття 402.   Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка ви­магає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

1. Право обмеженого користування чужим майном може бути встановлене безпосе­редньо законом, а також договором, заповітом, рішенням суду. Безпосередньо законом, незалежно від договору, заповіту, рішення суду, будь-якого іншого волевиявлення власника, встановлено право членів сім'ї власника помешкання на користування цим помешканням (ст. 405 ЦК). Земельний сервітут безпосередньо законом не встанов­люється. Власникові або землекористувачеві земельної ділянки надається лише пра­во вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (ст. 100 ЗК; ч. 2 ст. 404 ЦК). На вимогу власника земельної ділянки або землекористувача його право на обмежене користування чужою земельною ділянкою може бути встановлене договором, що укладається з власником земельної ділянки. За  відсутності згоди власника земельної ділянки особа, що вимагає встановлення серві­туту, має право звернутись до суду з вимогою про покладення на власника земельної ділянки обов'язку надати право користування майном на умовах сервітуту. Можливість установлення заповітом сервітуту на майно, зазначене в ст% 401 ЦК, не обмежується. Воно погоджується із ст. 1246 ЦК, що надає спадкодавцеві право встановити в заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, а також щодо нерухомо­го майна. Наявність спеціального правила ст. 1246 ЦК, що передбачає встановлення сервітуту в заповіті, виключає застосування до відповідних відносин положень щодо
заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК).

2. Стаття 99 Земельного кодексу встановлює види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту.

3. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом унесення запису до бази даних державного реєстру земель (п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» [306]).

4. Указуючи у ч. З ст. 402 ЦК на вирішення судом питання про встановлення сер­вітуту та про його умови має різний зміст стосовно окремих частин відповідного су­дового рішення. Питання про встановлення сервітуту за наявності юридичного факту, з яким закон пов'язує можливість виникнення права на встановлення сервітуту, суд зобов'язаний вирішити на користь позивача, який вимагає встановлення сервітуту. Решту питань, зокрема про умови сервітуту, суд вирішує з урахуванням всіх обставин справи.