ГЛАВА 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Стаття 397.   Суб'єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

1. У ч. 1 ст. 397 ЦК наводиться визначення володільця чужого майна. Оскільки йдеться про «чуже» майно, статус володільця особа може отримати тільки за умови, що це майно має власника, і таким власником є інша, ніж володілець, особа. Якщо ж майно не є об'єктом права власності якої-небудь особи, то застосовувати правила про володіння не можна: у таких випадках, поки інше не встановлено судом, або якщо
інше прямо не випливає із закону, володілець повинен вважатись власником відповід­ного майна, як це передбачено ч. 2 ст. 328 ЦК, і має право захищати своє володіння як таке, що своєю юридичною підставою має право власності.

2. Незважаючи на те, що певне майно є об'єктом права власності іншої особи, ч. З ст. 397 ЦК установлює, що діє презумпція правомірності фактичного володіння. Формулювання «правомірність фактичного володіння» за юридичним змістом нічим не відрізняється від формулювання «особа має право володіння». Якщо таке право є,  то особа може бути примусово позбавлена його тільки після того, як рішенням суду
буде встановлено інше. Правда, зазначається і на те, що правомірність фактичного володіння може спростовуватись безпосередньо законом. Причому, таке спростуван­ня може не тільки прямо формулюватись у законі, а і випливати із нього. Зокрема, із ст. 400 ЦК випливає, що суб'єкт, який здійснює недобросовісне володіння, не має права володіти (здійснює неправомірне володіння). Але спростування правомірності
володіння безпосередньо законом не підтверджується процесуальними формами, які б дозволили примусово вилучити майно у незаконного володільця. Тому примусове при­пинення володіння, законність якого спростовується безпосередньо законом, можливе лише шляхом звернення власника з позовом, прийняття судом відповідного рішення та його примусового (в необхідних випадках) виконання.

3. Право володіння, яке визнається за кожним фактичним володільцем речі в силу презумпції правомірності володіння,  захищається тими ж способами,  що і право власності, оскільки ці способи відповідають змісту права володіння. Право володін­ня може захищатись і перед власником, причому такий захист може бути успішним. Так, особа, що отримала право володіння річчю на підставі договору найму (оренди)
або позички, зі спливом встановленого договором строку зобов'язана повернути річ власникові. Вона може порушити цей обов'язок. Упродовж позовної давності (трьох років) власник може пред'явити до володільця позов про виконання зобов'язання повернути річ у зв'язку із закінченням строку,  на який вона передавалась йому у володіння і користування. Якщо позов про повернення речі впродовж позовної
давності не був пред'явлений, сплив позовної давності не припиняє права власності (воно припиняється лише за наявності підстав, установлених ст. 346 ЦК, і в інших випадках, установлених законом). Але ж позов про повернення речі із чужого воло­діння в зв'язку з пропуском позовної давності та за відсутності поважних причин, що могли б бути підставою його поновлення, не може бути задоволений. Більше того, якщо власник насильно чи іншим чином за відсутності волі володільця заволодіє річчю, володілець вправі вчинити позов проти власника, який повинен повернути річ володільцеві.  Інша справа,  коли володілець добровільно зі спливом позовної  давності, але до спливу набувальної давності, виконає зобов'язання повернути пред­мет найму (оренди) чи позички. Тоді він не вправі вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦК).

4. Суд захищає фактичне володіння перед власником у випадках, коли особа, що називає себе власником спірного майна, не надасть достатніх доказів того, що вона є власником, хоч би володілець, із свого боку, не надав будь-яких доказів правомірності свого володіння спірним майном.

Стаття 398.   Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених зако­ном.

1. Зазвичай право володіння виникає на підставі договору з власником. Такими договорами є договори найму (оренди), позички, управління майном, перевезення, зберігання, охорони тощо, тобто всі договори, що передбачають передання власником чи суб'єктом іншого речового права майна у володіння іншій особі на певний строк. У межах строку, встановленого договором, право володіння цієї особи захищається,
в тому числі і перед власником. Сплив цього строку не визнається законом юридич­ним фактом, що тягне припинення права володіння. Законом не передбачено, щоб право володіння, отримане на законній підставі, припинялось спливом встановленого договором строку.

2. Але після спливу зазначеного строку право володіння особи існує паралельно з порушенням цією особою зобов'язання повернути майно власникові відповідно до умов договору. Це порушення має тривалий характер. Воно продовжується до передання майна власникові до спливу позовної давності або до виникнення у володільця права власності за набувальною давністю. Якщо власник у межах позовної давності
вчинить позов про виконання володільцем в натурі зобов'язання повернути річ, цей позов буде задоволено, якщо власник надасть докази наявності обов'язку відповідача повернути майно, тобто спростує правомірність володіння, яке здійснює відповідач. Та­ким чином, зі спливом строку володіння і користування майном на підставі договору (коли право володіння було юридично бездоганним) і до спливу позовної давності має місце період, коли правомірність володіння може бути спростована.

3.  Зі спливом позовної давності право володіння зміцнюється. Особа не є власником, але її право володіння захищається відповідно до ст. 386 ЦК, у тому числі й перед власником. Сплив набувальної давності породжує право власності. У випадках, перед­бачених ч. 4 ст. 344 ЦК, сплив набувальної давності є лише передумовою задоволення судом заяви власника про визнання права власності.

Так розвивається право володіння, що виникло на підставі договору, та перетворю­ється право володіння у право власності на підставі відповідних юридичних фактів.

4. Підставою виникнення права володіння є ч. З ст. 337 ЦК (стосується володіння знахідкою), ч. 2 ст. 340 ЦК (стосується затримання бездоглядної тварини). Право володіння захищається і в цих випадках, але перед власником до спливу встановле­них строків та виникнення у набувача права власності воно не захищається. Право володіння може виникати в порядку спадкування та на інших підставах, встановлених
законом.

5. У випадках, що були розглянуті, право володіння виникало на підставі, встановле­ній законом. Це — так зване титульне володіння. При безпідставному отриманні майна (наприклад, при його переданні до укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення), особа стає лише фактичним володільцем речі, але в силу презумпції правомірності володіння (ч. З ст. 397 ЦК) вона має і може захищати своє право воло­діння. Розуміється, перед власником вона не може його захистити, оскільки власник надасть суду докази, що спростовують правомірність володіння.

6. Особа може заволодіти майном усупереч волі власника, в тому числі і шляхом учинення злочинних дій.  У таких випадках володілець також вправі посилатись на презумпцію правомірності володіння, але у разі доведення факту недобросовісності володіння правомірність володіння спростовується безпосередньо законом (ст. 400 ЦК). Для захисту права власника від недобросовісного володільця передбачаються
такі процесуально-правові конструкції як вилучення та зберігання речових доказів (ст. 78 — 81 КПК [27]), арешт майна, в тому числі з передачею на зберігання (ст. 126 КПК), прийняття запобіжних заходів (ст. 43^і — 43⁹ ГПК [31]), застосування способів забезпечення позову (ст. 152 ЦПК [44]; ст. 67 ГПК).

7.   Закон не визначає моменту,  з якого у відповідних випадках виникає право володіння. Тому цей момент повинен визначатись з застосуванням за аналогією пра­вил ст. 334 ЦК.

Стаття 399.   Припинення права володіння

1. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених зако­ном.

1. Законодавець вважає захист права володіння тією ж мірою важливим, як і захист права власності. Тому, як і ст. 346 ЦК щодо права власності, ст. 399 ЦК щодо права володіння передбачає можливість його припинення тільки на підставах, установлених законом. Деякі з них встановлені ч. 1 ст. 399 ЦК.

2. Визнання підставами припинення права володіння відмови володільця від во­лодіння майном, знищення майна не означає, що тим самим закон надає ознаки правомірності відповідним діям володільця. За наявності встановлених законом умов володілець може відповідати перед власником і за незбереження майна, і за завдані в такий спосіб збитки.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є до­бросовісним володільцем

1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

1. З урахуванням ч. 1 ст. 388 ЦК недобросовісним володільцем слід визнати осо­бу, яка знала або могла знати про те, що її володіння є незаконним (не має правової підстави).

2. Надаючи власникові та (у відповідних випадках) суб'єктам права на чужу річ можливість захисту речового права шляхом витребування майна із чужого володіння, законодавець логічно покладає на недобросовісного володільця обов'язок негайно по­вернути річ власникові або добросовісному володільцю.

3. Надання суб'єкту речового права можливості пред'явити позов про витребуван­ня речі у разі невиконання недобросовісним володільцем обов'язку повернути річ не перешкоджає вчиненню позову за відсутності доказів пред'явлення вимоги про повернення речі.