Стаття 318.   Суб'єкти права власності

1.    Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2.    Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

1. Із ст. 318 ЦК можна зробити висновок про те, що законодавець повністю відмовився від таких різновидів речового права як право повного господарського відання та право оперативного управління. Суб'єктами права власності визнаються не тільки фізичні особи, не тільки юридичні особи приватного права, а й юридичні особи публічного права (це випливає із ст. 329, ч. 1 ст. 318, ст. 2 ЦК). Але ж Господарський кодекс [42] за юридичними особами публічного права — суб'єктами господарювання не визнає права власності. Тому речові права суб'єктів публічного права не належать до категорії права власності.

2.    Крім суб'єктів цивільного права, що називаються в ст. 2 ЦК, суб'єктом права власності визнається Український народ.  За термінологією ст. 2 ЦК Український народ належить до інших суб'єктів цивільного права. Проте правові форми, в яких об'єкти права власності Українського народу залучаються до цивільного обороту, не встановлені. Таке рішення уявляється доцільним, оскільки, зокрема, в такий спосіб обмежується залучення цих об'єктів до цивільного обороту. Більше того, перелік об'єктів права власності Українського народу було б раціональним розширити, а положення про неможливість їх відчуження — чітко закріпити в законі. Це дало б змогу використати юридичну конструкцію права власності Українського народу в умовах, коли держава як суб'єкт цивільного права більш широко залучається до участі
у цивільно-правових відносинах та до відповідальності за порушення обов'язків, що входять до змісту ЦИХ правовідносин.

3.    Право власності міжнародних організацій у ст. 318 ЦК не визнається. Але воно у відповідних випадках має визнаватись відповідно до міжнародних договорів України.

4.    Рівність усіх суб'єктів права власності перед законом зовсім не означає рівний обсяг прав усіх суб'єктів, що складають зміст права власності. Диференціація змісту права власності є неминучою. Вона встановлюється законами, а також установчими документами юридичних осіб. Але ж коли право власності у суб'єкта відповідно до закону виникло, воно захищається на підставі принципу рівності. Стосовно захисту права власності, особливості змісту якого (права) встановлюються законом та установчими документами юридичних осіб —суб'єктів права власності, диференціація є неприпустимою. Протилежне суперечило б принципу рівності всіх власників перед законом. Проте Конституційний Суд України визнав конституційним Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств [182].

 

Стаття 319.   Здійснення права власності

1.    Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2.    Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3.    Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4.    Власність зобов'язує.

5.    Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6.    Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7.    Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8.    Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

1.    Зазначення у ч. 1 ст. 319 ЦК на право власника володіти, користуватися та розпоряджатися майном на свій розсуд відповідає такому ж правилу ч. 1 ст. 12 ЦК, що встановлене стосовно будь-яких цивільних прав.

2.    Частина 2 ст. 319 ЦК забороняє власникові здійснювати щодо свого майна дії, що суперечать закону. Це —  спеціальне правило, що конкретизує положення ч. 1 ст. 13 ЦК, яка приписує особам, котрим належать цивільні права, здійснювати їх у межах цивільного законодавства (а не тільки в межах законів) та договору. Правилом ч. 2 ст. 319 ЦК законодавець прагнув підкреслити особливе значення права власності серед інших цивільних прав. Тому він і зазначив, що будь-які обмеження права власника вчиняти дії щодо свого майна можуть установлюватися лише законом. Але ж суперечність між цими двома положеннями Цивільного кодексу не треба перебільшувати. Слід ураховувати наступне. По-перше, закон може формулювати тільки загальне обмеження права власності, на підставі якого будуть видаватись підзаконні акти, що встановлюють більш конкретні обмеження на дії власників щодо свого майна. По-друге, зазначення в ст. 13 ЦК на «цивільне» (законодавство) та відсутність такого зазначення в ст. 319 ЦК не веде до значної суперечності між цими статтями, оскільки
публічно-правові положення, що встановлюють межі здійснення цивільних прав (у тому числі і права власності) належить тлумачити як такі, що мають і цивільно-правовий зміст. По-третє, законом можуть передбачатись випадки, коли права власника обмежуються договором чи одностороннім правочином. Так, у заповіті може бути зроблено заповідальний відказ, що певною мірою обмежує право власності, одержане в порядку спадкування (ст. 1237, 1238 ЦК). У ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачається встановлення договорами купівлі-продажу зобов'язань покупця, які означають обмеження права власності, набутого за таким договором. Ці зобов'язання (обмеження) зберігають свою дію і для осіб, що придбають об'єкт приватизації при подальшому його відчуженні. Такі ж правила встановлює і ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]. Але в інших випадках (не передбачених законом) договорами право власності не може обмежуватись. Автори складних юридичних конструкцій, що нерідко використовуються
в підприємницькій діяльності, інколи не враховують цю обставину.

3.    Як і будь-яка особа, що має цивільне право (ч. 4 ст. 13 ЦК), власник при здійсненні свого права на річ має додержуватись моральних засад суспільства. У протилежному випадку суд може відмовити йому в захисті права власності (ч. З ст. 16 ЦК). Таке протиставлення суб'єктивного права власника моральним засадам суспільства за умов розвиненого (в будь-якому разі — достатньо деталізованого) правового регулювання та включення до Конституції України [ 1 ] принципу верховенства права не можна розцінювати як значне досягнення вітчизняної правотворчості. Але ж усе-таки помітно, що законодавець надає перевагу над суб'єктивним правом не будь-яким моральним нормам, а лише тим, які є фундаментальними, тобто відносяться до категорії засад. Відтак вони входять до змісту принципу верховенства права.

4.    У ч. 5 ст. 319 ЦК відтворюється частина сьома ст. 41 Конституції. Проте сфера дії ч. 5 ст. 319 ЦК є значно ширшою, оскільки вона поширюється не тільки на громадян (фізичних осіб), а й на інших суб'єктів цивільного права. Заборона використання права власності на шкоду правам громадян є лише конкретизацією ч. 2 ст. 13 ЦК, що зобов'язує особу при здійсненні права утримуватися від дій, які могли б порушувати права інших осіб, і не виключає застосування до права власності загального правила ч. 2 ст. 13 ЦК. Необхідність у цьому виникає у зв'язку з тим, що ч. 5 ст. 319 ЦК забороняє використовувати: право власності на шкоду правам лише громадян. Із ч. 2 ст. 13 ЦК випливає заборона на використання права власності також усупереч правам не тільки громадян, а й інших фізичних та юридичних осіб. Оскільки свободи громадян закріплені в законі (в першу чергу — в Конституції), використання права власності всупереч свободам громадян у підсумку означає і шкоду правам громадян. Правило про неприпустимість використання права власності на шкоду гідності громадян треба також тлумачити в нормативних межах, що випливають із ст. 28 Кон¬ституції («кожен має право на повагу до його гідності»).

5.    Заборона використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі не пов'язується в ч. 5 ст. 319 ЦК з будь-якими нормативними межами. Тому при застосуванні цього правила треба бути вкрай обережним, ураховувати, що відповідно до ч. 6 ст. 13 ЦК недодержання суб'єктом цивільного права вимог додержуватись моральних засад суспільства, не шкодити правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та природних якостей землі може бути підставою для покладення на власника обов'язку припинити певні дії лише за умови, що ці дії будуть кваліфіковані як зловживання правом. Якщо ж прямо та послідовно застосовувати ч. 5 ст. 319 ЦК, то будь-якого власника земельної ділянки, що оре та волоче її, а не вирощує багаторічну траву, можна звинуватити в погіршенні природних якостей землі.

6.    За загальною декларацією про невтручання держави в здійснення особою права власності (ч. 6 ст. 319 ЦК) слідує спеціальне правило, що відсилає до законів, якими можуть передбачатися випадки та порядок обмеження діяльності власника чи її припинення. З урахуванням цього нормам Цивільного кодексу відповідає Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств,
установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища [247]. Правда, цей Порядок затверджено Постановою Верховної Ради. Але до прийняття Конституції України постанови Верховної Ради за юридичною силою від законів не відрізняли, тому і зараз за названою постановою слід визнати юридичну силу закону.

7.    При застосуванні ч. З ст. 319 ЦК належить ураховувати, що вона має не тільки нормативний, а й декларативний характер. Тому невиправданими були б будь-які спроби протиставити цю норму спеціальним правилам, що встановлені законами та допускають відступлення від принципу забезпечення всім власникам рівності умов здійснення їх прав. Зокрема, це стосується можливості використання речей у підпри
ємницькій-діяльності. З цього приводу встановлюється обмеження для одних власників та можливості для інших. Зокрема, Конституційний Суд України визнав, що Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків,
відповідає Конституції України [243].

8.    Що стосується права власності на національні, культурні та історичні цінності, то особливості його здійснення визначаються законом. У ст. 1 Закону «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» [140] культурні цінності визначаються як об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні. Нерухомі об'єкти культурної спадщини підлягають занесенню в Державний реєстр нерухомих пам'яток України (ст. 13 Закону «Про охорону культурної спадщини» [158]. Особливості набуття права власності на об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії та культури, визначені Верховною Радою [245]. Стаття 19 Закону «Про охорону археологічної спадщини» [211] встановлює обов'язки юридичних і фізичних осіб, у користуванні або власності яких перебувають археологічні об'єкти. Стаття 18 Закону «Про охорону культурної спадщини» встановлює особливості здійснення права власності на об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, а ст. 352 ЦК передбачає можливість викупу пам'яток історії та культури.

9. Стаття, що коментується, відтворює положення ст. 13 Конституції [1] про те, що власність зобов'язує. Це є підставою для встановлення численних публічно-правових та приватно-правових обов'язків власників.