Стаття 230.   Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть пере­шкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, що здійснений під впливом обману, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позовом учасника правочину, який (позов) повинен бути заявле­ний у межах позовної давності, яка встановлена тривалістю п'ять років (ч. З ст. 258 ЦК).

2. Підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 230 ЦК є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Ці обставини визначені в ч. 1 ст. 229 ЦК. Обман може полягати в тому, що сторона неправдиво заперечує наявність обставин, що можуть бути перешкодою для вчинення правочину, або в тому, що вона замовчує їх існування. Суб'єктивною озна­кою дій сторони, що ввела іншу сторону в оману, є умисел на введення в оману.

3. Якщо сторона правочину була введена в оману не іншою стороною правочину, а третьою особою, підстав для застосування ст. 230 ЦК немає, крім випадків, коли третя особа була представником сторони правочину при його укладенні.

4. При визнанні правочину недійсним на підставі ст. 230 ЦК наступають наслідки, що передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що застосувала обман, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що за­вдані вчиненням правочину.

 

Стаття 231.   Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, що вчинений під впливом насильства, є оспорюваним. Він визнається недійсним судом за позовом потерпілої сторони, що має бути вчинений у межах по­зовної давності тривалістю п'ять років (ч. З ст. 258 ЦК).

2. Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи пси­хічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або пси­хічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

3. Визнання правочину, який учинено під впливом насильства, недійсним, є підста­вою для повернення сторін до первинного майнового стану на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, винна сторона зобов'язана відшкодувати потерпілій стороні в подвійному розмірі збитки і моральну шкоду, що завдані їй укладенням, виконанням правочину та поверненням до первісного стану.

 

Стаття 232.   Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника од­нієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони со­лідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

1. Правочин, що вчинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позо­вом сторони, від імені якої діяв представник.

2. Слід ураховувати, що в силу ч. З і 4 ст. 92 ЦК, абзацу одинадцятого ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприєм­ців» [192] орган юридичної особи, який діє одноособово (одноосібно), підпадає під поняття представника, як воно визначається в ст. 237 ЦК. Тому ст. 232 ЦК може за­стосовуватись у випадках, коли орган юридичної особи зловмисно діяв при укладенні
угоди всупереч інтересам юридичної особи. Раніше чинний Цивільний кодекс не давав підстав кваліфікувати орган юридичної особи як представника юридичної особи. Тому і дії органу юридичної особи у відповідних випадках не давали підстави для кваліфі­ кації правочину, що вчинений шляхом таких дій, як недійсного, оскільки він учинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною.

3. Якщо правочин визнано недійсним на підставі ст. 232 ЦК, застосовується дво­стороння реституція відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони правочину солідарного відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, який довірителю завдано в зв'язку з вчиненням правочину, його виконанням та поверненням до первісного стану.

 

Стаття 233.   Правові  наслідки правочину,  який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встанов­лені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй
у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Оспорюваним є правочин, що вчинений особою під впливом тяжкої для неї об­ставини на вкрай невигідних для неї умовах. Такий правочин визначається недійсним судом. Визнання правочину недійсним можливе незалежно^від того, яка із сторін була ініціатором правочину.

2. Тяжкою обставиною вважається особистий стан фізичної особи або її близьких (крайня необхідність, хвороба тощо), який примусив укласти правочин на вкрай не­вигідних для фізичної особи умовах. На таку підставу визнання правочину недійсним може посилатися тільки фізична особа. Юридична особа не може вимагати визнання правочину недійсним за цієї підставою. Тяжка обставина може бути підставою для визнання правочину недійсним, якщо учасник правочину знав про те, що друга сто­рона цього правочину діє за наявності тяжких обставин, і намагався укласти право­чин на умовах, які вкрай невигідні для іншої сторони. Але про наявність тяжких обставин сторона правочину може зробити висновок і з урахуванням згоди сторони, що діє під впливом тяжкої обставини, на вчинення правочину на вкрай невигідних для себе умовах.

3. Визнання судом такого правочину недійсним тягне за собою наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки та моральну шкоду, що завдані вчиненням право­чину, його виконанням та поверненням до первинного майнового стану.

 

Стаття 234.   Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, ст. 234 нового Цивільного кодексу визнає фіктивний правочин не нікчемним, а оспорюваним. Він може бути ви­знаний недійсним тільки судом за позовом заінтересованої особи.

2. Фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створи­ти юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. Якщо ж одна сторона діяла без намі­ру створити юридичні наслідки, а інша сторона такий намір мала, правочин не може бути визнаний недійсним. Так, громадянин звернувся до суду з позовом про визнання недійсним правочину, відповідно до якого він подарував своїй дружині автомобіль, який він придбав до шлюбу. Позовні вимоги він обґрунтував тим, що уклав правочин з метою виключити претензії своєї першої дружини на автомобіль, з якою до моменту укладення договору дарування він не закінчив спір про поділ майна. Проте суд від­мовив у позові про визнання правочину недійсним, оскільки друга сторона правочину підтвердила в суді, що як обдаровувана уклала правочин з метою створити юридичні наслідки.

3. Укладення правочину з метою приховати майно від конфіскації, від звернення на нього стягнення за зобов'язаннями власника є підставою для застосування ст. 234 ЦК лише за умови, що буде доведено, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків. Якщо ж це не буде доведено, сама по собі мета уникнути конфіс­кації майна чи звернення стягнення на нього не є достатньою для визнання правочину
недійсним як фіктивного.

4. До категорії фіктивних не відносяться і правочини, що вчиняються з участю юридичної особи, якої не існує.  Практика підписання договорів на підтвердження вчинення таких правочинів набула поширення з метою ухилення від сплати податку на додану вартість, зокрема для одержання права на так званий податковий кредит. Якщо підпис та печатку однієї із сторін на договорі підроблено, то позов про визнання недійсним договору (правочину) з участю юридичної особи, якої не існує, не може бути задоволений, оскільки ця юридична особа не виявляла волю на вчинення правочину. У таких випадках слід заявляти в суді вимогу про визнання правовідносин такими, що не виникли. Але права на заявлення таких позовів органи державної податкової служби не мають. Якщо ж зловмисники здійснювали правочин від імені юридичної особи, що існує реально (або хоч формально — не виключена з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців), то підстави для визнання такого правочину є недійсними. Але ст. 234 ЦК у таких випадках не повинна застосовуватись, оскільки такий правочин має визнаватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.

5. На виконання фіктивного правочину не передаються майно або майнові права. Тому і про майнові наслідки визнання правочинів фіктивними в законодавстві нічого не говориться. Якщо ж на виконання правочину були передані майно або майнові права, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

6. Саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, пови­нен довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину. При вирішенні спорів про визнання правочинів недійс­ними як таких, що укладаються без наміру створити юридичні наслідки, слід також
ураховувати, що укладення правочинів між членами сім'ї (наприклад, дарування або купівля-продаж квартири, коли в ній залишаються проживати ті ж особи) взагалі не передбачає вчинення яких-небудь фактичних дій на виконання правочину. Той факт, що квартира не переоформлена на нового власника у житлово-експлуатаційному підприємстві, також не може бути достатньою підставою для визнання правочину не­дійсним.

7. Раніше чинний Цивільний кодекс використовував поняття удаваної угоди, яке за змістом є дуже близьким до категорії фіктивного правочину. У судовій практиці поняття удаваної угоди тлумачилось досить широко. Так, у тижневику «Бізнес» аналі­зувався випадок, коли суд визнав удаваною угодою договір оренди державного майна, на укладення якого не було одержано згоди відповідного відділення Фонду державного майна (2001, № 47, с. 42 — 43). Це — широке і незаконне тлумачення ст. 58 раніше чинного Цивільного кодексу.

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого право­чину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для прихован­ня іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

1. Удаваним є правочин, що вчиняється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до від­носин його учасників застосовуються правила про той правочин, який сторони мали на увазі (який сторони приховували). Зазначення у ст. 235 ЦК про застосування правил про той правочин, який сторони мали на увазі, дає таке право не тільки суду,
який розглядає спір про визнання правочину недійсним, але й іншим правозастосовчим органам. Зокрема, встановивши факт укладення удаваного правочину, податковий орган не обов'язково повинен звертатися до суду із позовом про визнання недійсним правочину, який укладено з метою приховати інший правочин. Цей орган вправі прямо застосовувати за наявності достатніх підстав норми податкового законодавства про той правочин, який сторони мали на увазі.

2. Суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він учинений з метою приховати інший правочин. При цьому обов'язок доведення тієї обставини, що сторони подібної мети не мали, не може бути перекладе­но на відповідача (відповідачів) у такій справі. Так, у практиці часто зустрічаються випадки укладення правочинів дарування з метою порушення права учасників спіль­ної часткової власності на переважну купівлю частки, що продається (ст. 362 ЦК).

Проте учасник спільної часткової власності звичайно позбавлений можливості довести удаваний характер правочину дарування, що вчинений співвласником з третьою осо­бою. Зробити висновок про удаваний характер правочину тільки на тій підставі, що чужі люди теоретично не можуть укладати договори дарування майна, яке оцінюється у великі грошові суми, не можна. Вимагати від учасників правочину пояснити мотиви своєї поведінки також не можна: вони вправі це пояснювати, а можуть і відмовитися давати пояснення щодо цього.

Аналогічним чином можна стверджувати, що державне підприємство уклало договір про сумісну діяльність з метою приховати договір оренди нежитлових приміщень. Це твердження може бути мотивоване раніше одержаною державним підприємством від­мовою органу, уповноваженого управляти майном, дати згоду на надання приміщень в оренду. Проте цих доказів явно недостатньо для кваліфікації договору про сумісну діяльність як удаваного правочину та застосування до відносин сторін правових норм про оренду і визнання укладеного договору недійсним як такого, що суперечить За­кону «Про оренду державного та комунального майна» [89].

3. Верховний Суд визнав за можливе кваліфікувати як удаваний правочин купівлі-продажу автомобіля, який фактично був куплений за кошти особи і для неї, який ви­користовувався цією ж особою, але як сторона правочину у відповідних документах була зазначена інша особа. Договір було визнано недійсним, а дійсним покупцем було визнано особу, за кошти якої і для якої автомобіль був куплений [387, с. 303].

4. Удаваний правочин не має іншої мети, ніж приховання іншого правочину. Якщо ж у результаті вчинення правочину наступають й інші правові наслідки, правочин не може бути визнаний удаваним. Так, деякі банки при видачі кредитів використо­вували таку конструкцію. Оскільки контролювати збереження предмета застави при заставі товарів в обороті та переробці важко, вони пропонують спочатку продати
товар за ціною, що становить 50 відсотків ринкової, особі, яку зазначає банк, з умо­вою про зворотну купівлю-продаж заставленого товару на тих же умовах. Покупцем при цьому є особа, якій банк повністю довіряє (наприклад, з урахуванням спільної участі у капіталі, особистих стосунків тощо). Покупець укладає з банком договір поруки з одночасним укладенням договору застави товарів, що одержані за зазначе­ним договором, на забезпечення зобов'язання поруки. Для продавця (позичальника) укладення договору купівлі-продажу є ризиковим, оскільки ціна товарів зазвичай визначається і сплачується на рівні 50 відсотків ринкової ціни, а за умови несвоєчас­ного повернення кредиту покупець втрачає право на укладення договору зворотної купівлі-продажу за цією ж ціною. Були спроби звернення продавців (позичальників)
з позовами про визнання удаваними договорів купівлі-продажу (між позичальником та довіреною особою банку), поруки (між довіреною особою банку та банком) та застави (між довіреною особою банку та банком) як таких, що приховують договір застави між банком та позичальником. Але ж низка зазначених договорів має свої правові наслідки. Це — обов'язки довіреної особи банку перед банком як поручителя та за­ставодавця. Це — такі наслідки, які є вкрай важливими для банку. Тому зазначена низка договорів не може бути кваліфікована як така, що приховує договір застави між банком та позичальником.

Зауважимо, що пунктом 4 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] легалізована правова конструкція купівлі-продажу майна з правом або зобов'язанням викупу.

5.  З іншого боку, як удавані повинні кваліфікуватись правочини,  що вчинені за наступних обставин. Сторони уклали два договори купівлі-продажу. Одна сторона продала іншій стороні обладнання на суму 54 млн грн. Інша сторона продала першій товари на ту ж суму. Сторони мали інтерес уникнути кваліфікації цих двох договорів як бартеру, що передбачає відповідно до податкового законодавства застосування так званої звичайної ціни. Тому одна із сторін домовилась з третьою особою про надання на умовах тимчасової фінансової допомоги, що підлягає поверненню, грошової суми 9 млн грн. усього на один день. За домовленістю з банком ця сума шість разів за один день перераховувалась однією стороною названих договорів купівлі-продажу іншій. У результаті цього кожна із них отримала шість належно оформлених платіжних доручень по 9 млн грн. кожна та на загальну суму 54 млн грн. Це, на думку сторін, підтверджувало, що вони дійсно уклали два договори купівлі-продажу, а не один договір міни. Але ж дії щодо шестикратного перерахування суми 9 млн грн. однією стороною іншій і цією стороною першій свідчать про те, що сторони, укладаючи два договори купівлі-продажу, не мали іншої мети, ніж укладення договору міни. За таких умов обидва договори купівлі-продажу підлягають визнанню удаваними, а до право­відносин, що виникли, належить застосовувати цивільно-правові та публічно-правові норми щодо міни (бартеру).

6. Правила про удавані правочини підлягають застосуванню за аналогією у всіх випадках, коли сторонами неправильно кваліфікується укладена ними угода. Так, на практиці широке розповсюдження одержало укладення договорів про сумісну ді­яльність, які за своїм змістом не відповідають вимогам ст. 1130 ЦК, проте, не містять якихось протизаконних умов, а передбачають надання послуг. Застосовуючи за ана­логією у подібних випадках ст. 235 ЦК, слід керуватися законодавством, яке регулює відносини щодо надання відповідного виду послуг.

7. Недостатня визначеність поняття удаваного правочину змусила законодавця за­боронити ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого ч. 5 ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства» [228] порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.

 

Стаття 236.   Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на май­бутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. При визнанні правочину недійсним, він вважається таким з моменту його вчи­нення. Це правило, безумовно, стосується і нікчемних, і оспорюваних правочинів. Будь-якої альтернативи цьому правилу не встановлено.  На випадок неможливості повернення всього одержаного за недійсним правочином він також не може визнава­тись недійсним лише на майбутнє від дня набрання рішенням суду законної сили. І
в таких випадках правочин вважається недійсним з моменту його укладення. Немож­ливість повернення одержаного тягне лише відшкодування, одержаного грошима (за встановленими винятками та з урахуванням інших спеціальних правил), а не обов'язок
повернути його в натурі.

2. Але ж очевидно, що спеціальні норми вирішують питання про момент недійсності правочину дещо неоднаково залежно від того, правочин є оспорюваним чи нікчемним. Нікчемний правочин не є юридичним фактом. Тому стосовно нього дійсно можна без застережень стверджувати, що він є недійсним з моменту учинення. Оспорюваний право­чин також вважається недійсним з моменту його вчинення, але ж тільки за наявності рішення суду про це. Поки суд не визнав у встановленому порядку оспорюваний право­чин недійсним, його умови є обов'язковими для сторін, хоч би закон прямо забороняв вчинення таких правочинів. Разом з тим, належить ураховувати, що судова практика дещо спрощено підходить до визначення моменту настання умови, що позбавляє право-чин ознаки дійсності з моменту його вчинення. Розмірковуючи теоретично, тільки на­брання законної сили рішенням суду про визнання оспорюваного правочину недійсним дає підстави не застосовувати умови цього правочину. Судова практика вирішує це питання інакше. Якщо пред'явлено позов про передання майна на виконання оспорю­ваного правочину (про виконання правочину в натурі), а також пред'явлено зустрічний позов про визнання цього правочину недійсним, суд в одній справі розглядає обидва позови. За наявності підстав суд задовольняє позов про визнання правочину недійсним та відмовляє в задоволенні позову про передання майна на виконання правочину, хоч рішення суду про визнання правочину недійсним не набрало законної сили.