Печать
PDF

§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ - Страница 2

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

Стаття 216.   Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, за­стосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної іні­ціативи.

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків. Якщо сторони здійснили певні дії на виконання недійсного правочину, кожен з учасників правочину вправі вимагати повернення того, що він передав на виконання такого правочину.

2. Часто повернення одержаного за правочином є неможливим у зв'язку з тим, що одержане було спожите, втрачене, зіпсоване, перероблене в іншу річ тощо. Неможли­вість повернення може бути обумовлена характером одержаного. Не можна повернути одержане, що полягало в користуванні майном, в отриманні послуги. Не можна по­вернути одержану річ, якщо із неї шляхом переробки створено нову річ (ч. 4 ст. 332 ЦК). У таких випадках відшкодовується вартість одержаного за цінами, що існують на момент відшкодування. Так, якщо визнано недійсним (нікчемним) договір орен­ди, що був укладений у 2007 році, то орендодавець має повернути орендареві суму одержаної орендної плати за період, що передує дню винесення судом рішення про визнання правочину недійсним. Орендар має повернути майно, яким він користувався відповідно до договору оренди, та відшкодувати вартість одержаного за правочином, тобто суму орендної плати за той же період, але відповідно до ставки орендної пла­ти, що існує на момент відшкодування (очевидно, спочатку суд присуджує на день винесення рішення, а потім сторона має право стягти ріешту суми, якщо ціни на день винесення рішення і на день відшкодування виявились різними).  Оскільки з обох сторін присуджується стягнути грошову суму, суд проводить залік взаємних вимог, а стягненню підлягає тільки різниця між фактично сплаченою орендною платою та платою, що розраховується на момент відшкодування.

3. У ч. 1 — 3 ст. 216 ЦК установлюються загальні наслідки недійсності правочину, що стосуються як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а також передбачається можливість установлення законом особливих правових наслідків окремих видів не­дійсних правочинів та особливих умов застосування правових наслідків, установлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Проте, наприклад, із ч. 2 ст. 231 ЦК слід зробити висновок про
те, що законодавець допускає встановлення особливих умов застосування не тільки наслідків недійсності правочину, встановлених ч. 1 та 2 єт. 216 ЦК, а й особливих правових наслідків, установлених спеціальними нормами законів.

4. Частина 4 ст. 216 ЦК забороняє змінювати за домовленістю сторін установлені законом наслідки лише нікчемних правочинів. Проте домовленість про зміну встанов­лених законом наслідків нікчемного правочину буде оспорюваним (а не нікчемним) правочином.  Надання суду права застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК), в принципі, надає суду
право прийняти рішення всупереч згаданій домовленості. Але ж неврахування такої домовленості має бути обґрунтоване судом посиланням на певні конкретні обставини. Посилання на необхідність захисту цивільного права було б недостатнім. Воно було б достатнім, якби в абзаці другому ч. 5 ст. 216 ЦК установлювалось не право суду, яке реалізується за наявності відповідних обставин, а його обов'язок застосовувати наслідки нікчемного правочину (такий обов'язок може випливати із формулювання «суд застосовує наслідки нікчемного правочину з власної ініціативи»).

5. Домовленість про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного право­чину є можливою. За наявності такої домовленості суд застосовує її як і будь-який договір.

6. Визнання припустимості домовленості про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину підтверджує висновок про те, що вимога в суді про визнан­ня недійсним оспорюваного правочину може бути пред'явлена окремо (без вимоги про застосування наслідків недійсності правочину). Закон опосередковано визнає, що учасник правочину на свій розсуд має визначити способи і межі захисту свого ци­вільного права. Якщо він пред'являє лише вимогу про визнання оспорюваного право­чину недійсним, суд не вправі нав'язувати йому додаткові способи захисту у вигляді застосування наслідків оспорюваного правочину. Урешті-решт це впливає і на розмір державного мита, що підлягає сплаті: оскільки позивач не вимагає застосування наслід­ків оспорюваного правочину, він сплачує державне мито за ставкою, що встановлена
для вимог немайнового характеру.

7. Стосовно нікчемних правочинів установлено інше спеціальне правило про мож­ливість застосування наслідків таких правочинів. По-перше, слід ураховувати, що можливості суду застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину є обме­женими, оскільки нікчемний правочин не потребує визнання його судом недійсним, і питання про його недійсність зазвичай судом не вирішується. Якщо суд зазвичай не вирішує питання про недійсність нікчемного правочину, немає і судового процесу, за результатами якого суд міг би винести рішення про застосування з власної ініціа­тиви наслідків недійсності нікчемного правочину. По-друге, абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК підтверджує можливість такого судового процесу, в якому вирішується спір про недійсність нікчемного правочину, бо в іншому випадку і взагалі було б неможливим
застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-третє, формулювання «суд може», «з власної ініціативи» (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК) у будь-якому випадку означає, що закон не передбачає обов'язкового застосування судом, що задовольняє позов про визнання недійсним нікчемного правочину, наслідків недійсності правочину. Як зазначалось вище, таку ініціативу суд може виявити в окре­мих випадках, коли обставини справи вимагають, щоб цивільне право було захищене з огляду на принципи добросовісності, справедливості та розумності.

8. Поверненню підлягає одержане «на виконання цього правочину». Питання про повернення решти одержаного вирішується відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК та спеціальних правил. Так, якщо через два роки після отримання особою на праві власності квартири відповідно до договору купівлі-продажу цей договір визнано недійсним як укладений унаслідок помилки покупця, питання щодо оплати користування квартирою протягом двох років вирішується відповідно до ч. 2 ст. 229 ЦК. Якщо помилка виникла вна­слідок недбальства покупця, останній зобов'язаний відшкодувати продавцеві збитки, що завдані продавцеві. Вони можуть полягати у витратах продавця на перевезення майна з квартири, що була продана, та в зворотному напрямку, в неотриманні плати за користування квартирою, яку продавець міг отримати (якщо є докази можливості отримання таких доходів) тощо. Якщо продавець своєю поведінкою сприяв помилці покупця, на продавця покладається обов'язок відшкодувати збитки, що завдані по­купцеві. Якщо збитки виникли внаслідок винних дій обох сторін, за аналогією слід застосовувати ст. 616 ЦК. Оскільки стягнення збитків та моральної шкоди передбачено спеціальними правилами, до цих відносин не застосовуються ст. 1212 і 1214 ЦК, незважаючи на пряме зазначення в п. 1 ч. З ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином. За часів чинності Цивільного кодексу 1963 р. Верховний Суд звертав увагу на неприпустимість застосування правил інституту безпідставного отримання чи збереження майна до визначення наслідків недійсності правочину [387, с. 303].

Що стосується співвідношення ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК із спеціальними правила­ми ст. 221 - 223, 225, 226, 229 - 233 ЦК, то з урахуванням ч. З ст. 216 ЦК воно виявляється надто ускладненим. Конкретні висновки з цього приводу викладаються у коментарі до перелічених статей. Тут автори визнали за необхідне тільки повторити загальні правила, що встановлені ст. 216 ЦК та застосовуються, якщо не встановлені винятки: 1) сторони недійсного правочину повертають одна одній в натурі все отримане за правочином; 2) у разі неможливості повернути отримане в натурі відшкодовується його вартість за цінами, що існують на день відшкодування; 3) винна сторона від­шкодовує іншій стороні збитки; 4) винна сторона відшкодовує іншій стороні моральну шкоду.

Під особливими правовими наслідками окремих видів недійсних правочинів (ч. З ст. 216 ЦК) слід розуміти не тільки стягнення отриманого за правочином в дохід держави (ст. 208 ГК [42]), стягнення збитків у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК), а й інші особливі наслідки, що встановлені ч. З — 6 ст. 221; ч. З ст. 222; ч. З ст. 225; ч. З — 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 230; ч. 2 ст. 231; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233 ЦК. Під «особливими умовами» застосування наслідків недійсних правочинів маються на ува­зі такі: 1) дієздатна сторона знала про вік малолітнього, з яким укладається правочин (ч. 4 ст. 221 ЦК); 2) сторона знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. З ст. 225 ЦК); 3) сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони правочину або могла припустити такий її стан (ч. 4 ст. 226 ЦК); 4) недбалість сторони, що помилялася при вчиненні правочину, або необережність іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК); 5) застосування обману (ч. 2 ст. 230 ЦК); 6) особа скористалася тяжкою обстави­ною (ч. 2 ст. 233 ЦК).

9. У ч. 1 ст. 208 ГК [42] відтворюється положення ст. 49 раніше чинного Цивільного кодексу, що передбачає наступні варіанти наслідків недійсності правочину (терміноло­гія ст. 207 та 208 ГК бажає кращого, але ж зрозуміло, про що йдеться. Тому відмова в позові про визнання на підставі ст. 207 та 208 ГК недійсним правочину та застосу­вання відповідних наслідків тільки тому, що в цих статтях ідеться про недійсність зобов'язання, було б неправильним): 1) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства і виконали обов'язки за правочином, все одержане ними на виконання зобов'язання стягується в дохід держави; 2) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства, але свої обов'язки виконала тільки одна сторона, отримане за правочином стягується в дохід держави. У дохід держави із сторони, що отримала виконане, стягується те, що належить стороні, яка виконала зобов'язання за правочином, на відшкодування виконаного; 3) якщо правочин, що завідомо суперечить інтересам держави і суспіль­ства, повністю або частково не виконано ні однією із сторін, наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК, не застосовуються; 4) за наявності лише в однієї сторони наміру ді­яти всупереч інтересам держави і суспільства вона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що отримала або мала отримати сторона, яка ді­яла із зазначеним наміром, стягується з іншої сторони в дохід держави. Це ставить у дуже невигідне становище тих суб'єктів господарювання, які укладають договори із зареєстрованими юридичними особами, що здійснюють правочини з метою ухилення від сплати податків. Добросовісна сторона зобов'язана передати в дохід держави все отримане за правочином. А здійснити право на стягнення із сторони, що діяла всупереч інтересам держави і суспільства, раніше виконаного на користь цієї сторони зазвичай неможливо, оскільки зобов'язана сторона або знаходиться в розшуку, або є неплато­спроможною. Поширеними є випадки, коли суди відмовляють податковим органам у задоволенні позовів до добросовісної сторони, з посиланням на неприпустимість покладення на суб'єкта відповідальності за відсутності вини. Але ж, по-перше, засто­сування до добросовісної сторони ст. 208 ГК не можна кваліфікувати як відповідаль­ність. По-друге, ст. 208 ГК не встановлює будь-яких негативних наслідків недійсності правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, для добросовісної сторони. Вона має повне право повернутись до попереднього майнового стану (який існував до виконання правочину). Інша справа, що реалізація цього права утруднюється. Але ж добросовісна сторона сама вибирала свого контрагента і в такий спосіб створила для себе утруднення, які має сама долати.

10.  У разі неможливості стягнення в дохід держави отриманого за правочином, передбаченим ч. 1 ст. 208 ГК, за аналогією застосовується правило ч. 2 цієї ж статті: в дохід держави стягується вартість отриманого грошима.

11. Позови про застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК, вправі заявляти органи державної податкової служби (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]).

12. Було б грубою помилкою застосовувати за аналогією до відносин з приводу ви­знання недійсним правочину (зобов'язання) на підставі ст. 207, 208 ГК правила ст. 614 ЦК, яке покладає на порушника обов'язок доводити відсутність своєї вини. Навпаки, позивач повинен надати докази того, що обидва чи один учасник правочину завідомо діяв усупереч інтересам держави і суспільства. «Завідомо» означає умисно (з пря
мим або непрямим умислом). Наявність такого умислу має бути доведена на момент учинення правочину. Хоч в ст. 207 і 208 ГК ідеться про недійсність зобов'язання, але указується на його вчинення. Це означає, що умисел діяти всупереч інтересам держави і суспільства має бути встановлений на момент виникнення зобов'язання (вчинення правочину, що є підставою зобов'язання). Господарський суд, до підвідомчості яко­го належать такі спори, зазвичай не має достатніх засобів для встановлення умислу у випадках, що розглядаються. Як правило, господарський суд це може зробити лише за наявності вироку суду у кримінальній справі або постанови про припинення про­вадження у кримінальній справі з підстав, що не реабілітують обвинуваченого.

13. Частину 1 ст. 208 ГК можна застосовувати тільки до правочинів, на підставі яких виникають господарські зобов'язання. Якщо ж суб'єкт господарювання у відно­синах, які не кваліфікуються як господарське зобов'язання, завідомо діяв (здійснив правочин) всупереч інтересам держави і суспільства, застосовуватись наслідки, що встановлені ч. 1 ст. 208 ГК, не можуть.

 

Стаття 217.   Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

1. Стаття, що коментується, допускає можливість визнання недійсною частини право­чину. При цьому основна частина правочину і права та обов'язки, що випливають із неї, зберігають юридичну силу. Замість недійсної частини правочину підлягає засто­суванню відповідне положення законодавства, якому суперечить частина правочину.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 1111 ЦК умови ліцензійного договору з творцем об'єкта інтелектуальної власності, що погіршують його становище у порівнянні із становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і заміняються умовами, встановленими законом або типовим договором.

2. Під частиною правочину в ст. 217 ЦК може розумітися частина майна, яка має бути передана за правочином. Так, якщо відповідно до законодавства державне підпри­ємство одержало дозвіл на передання в оренду одного приміщення, а договір оренди укладено на два приміщення, то правочин оренди в частині другого приміщення під­лягає визнанню недійсним на підставі ст. 5 і 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [89], ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК.

3. Частиною правочину відповідно до ст. 217 ЦК може бути одна або декілька його умов. Так, якщо договором оренди майна передбачена індексація орендної плати від­повідно до змін курсу української валюти до валюти будь-якої іноземної держави, то така умова має бути визнана недійсною, оскільки суперечить ст. 12 і 13 Методики розрахунку й порядку використання плати за оренду державного майна [278] (якщо
на ці відносини поширюється Методика). Індексація орендної плати має проводитись відповідно до індексу інфляції, що офіційно визначається та публікується. Це поло­ження підзаконного акта, прийнятого до введення в дію Цивільного кодексу 2003 p., є імперативним, відступати від якого не дозволяється.

4. Частиною правочину слід визнавати і ту частину багатостороннього правочину, яка стосується одного з її учасників. Визнання недійсною тієї частини правочину, яку скла­дають права та обов'язки одного з учасників і кореспондуючі їм права та обов'язки інших учасників правочину, за відповідних умов може не тягти недійсності іншої частини.

5. Слід ураховувати, що при вирішенні спору про визнання недійсною частини правочину у сторони, яка заперечує проти цього і пред'являє зустрічну вимогу про визнання недійсним усього правочину, залишаються широкі можливості для захисту своїх прав, оскільки ця сторона може стверджувати, що без включення недійсної частини правочин взагалі не було б учинено. І справді, будь-яка умова включається
до правочину, оскільки хоч один з учасників заявив про необхідність її погодження. Умова ж договору, стосовно якої сторона зробила таку заяву, визнається істотною (ст. 638 ЦК). То як можна допускати вчинення правочину (укладення договору) без умови, яка відповідно до закону є істотною. Тому задоволення вимоги про визнання недійсною оспорюваної частини правочину є вельми проблематичним, якщо заявля­ється зустрічний позов про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з тим, що без недійсної частини правочин взагалі не був би вчинений. Більше перспектив для задоволення вимоги про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з недій­сністю його частини є тоді, коли ця частина є недійсною (нікчемною) відповідно до закону. Слід також ураховувати, що в окремих випадках законодавець прямо зазна­чає про те, що недійсність частини правочину не тягне недійсності всього правочину. Так, відповідно до ст. 186 КТМ [34] недійсними (нікчемними) оголошені деякі умови договорів перевезення пасажирів, що погіршують становище пасажира у порівнянні із законодавством. При цьому прямо зазначається, що недійсність цих умов не тягне недійсності договору перевезення.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання може розглядатись не тільки як окремий стосовно правочину, на підставі якого виникає зобов'язання, що забезпе­чується, а і як частина цього останнього правочину. З урахуванням цього як непри­пустимість визнання правочину недійсним у зв'язку з недійсністю частини правочину слід тлумачити положення ч. З ст. 548 ЦК («недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання»).


Стаття 218.   Правові  наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недо­держання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання,
такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

1. Частина 1 ст. 218 ЦК формулює загальне правило про те, що недодержання вимоги закону про письмову форму правочину не тягне його недійсності. Такі на­слідки настають лише в окремих випадках, що передбачені законом. Загальним же наслідком недодержання вимоги закону про письмову форму правочину є обмеження видів доказів, які допускається наводити з метою заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Спочатку в абзаці друго­му ч. 1 ст. 218 ЦК формулюється правило, яке не обмежує видів доказів, що можуть надаватись з метою заперечення факту вчинення правочину або окремих його частин (після наведення переліку видів доказів, з допомогою яких можливе оспорювання правочину або окремих його частин, указується на можливість надання інших доказів).
Але тут же встановлюється правило про те, що рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків, що виключає посилання сторін у спорі про визнання недійсним правочину або окремих його частин та такі свідчення.

2. Недійсність правочину у зв'язку з порушенням вимоги закону про його письмову форму повинна встановлюватись законом прямо. Якщо ж закон категорично припи­сує вчиняти правочин у письмовій формі, але не встановлює правила про недійсність правочину, вчиненого з порушенням цієї вимоги, ч. 1 ст. 218 застосовуватись не може. Так, відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Якщо договір про відступлення від правила про ви­никнення права спільної сумісної власності членів сім'ї на майно, набуте в результаті спільної їх праці, укладено в усній формі, це не тягне недійсності такого договору, а передбачає лише застосування абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК.

3. Недійсність (нікчемність) правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону про обов'язковість його здійснення в письмовій формі, передбачена ч. 2 ст. 547 ЦК (щодо правочинів, які встановлюють забезпечення виконання зобов'язання), ч. З ст. 719 ЦК (щодо договорів дарування майнового права та договорів дарування з обов'язком передати подарунок в майбутньому), ч. 2 ст. 981 ЦК (щодо договорів страхування), ч. 2 ст. 1055 (щодо кредитних договорів), ч. 2 ст. 1059 ЦК (щодо договорів банківсько­го вкладу), ч. 2 ст. 1107 ЦК (щодо договорів про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності), ч. 1 ст. 1118 ЦК (щодо договорів комерційної концесії).

4. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК викликає інтерес, що допускає можливість запере­чення факту вчинення правочину, тобто пред'явлення позову про визнання правочину невчиненим. Оспорювання окремих частин правочину, про яке йдеться в цьому ж абзаці, також полягає в пред'явленні до суду вимоги визнати, що відповідна частина правочину не погоджувалась (в цій частині правочин не вчинявся).

5. Можливість заперечення однією стороною правочину, що вчинений з порушенням вимоги закону про його письмову форму, або оспорювання вчинення правочину в певній частині не виключає пред'явлення іншою стороною цього ж правочину про­тилежної вимоги — про визнання правочину вчиненим або визнання вчиненою певної частини правочину (про визнання погодженими певних умов правочину). Така вимога може бути пред'явлена окремо або як зустрічний позов. Ці дві протилежні вимоги є взаємопов'язаними. У справі про заперечення однією із сторін факту вчинення право­чину або про оспорювання окремих його частин розглядаються (навіть за відсутності зустрічного позову) доводи іншої сторони про те, що правочин є вчиненим. За таких умов та виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, закріпленого в ст. 42 ГПК [31], ст. 6 ЦПК [44]), на свідченнях свідків не може ґрунтуватись рі­шення суду за позовом не тільки про заперечення факту вчинення правочину чи про оспорювання окремих його частин, а й про визнання правочину вчиненим.

6. Дія ч. 2 ст. 218 ЦК має поширюватись тільки на ті правочини, які повинні вчинятись у письмовій формі та стосовно яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Такий правочин за позовом сторони може бути визнаний су­дом дійсним, якщо одна із сторін учинила дію, що підтверджує вчинення правочину (зазвичай, це — дії на виконання правочину), а друга підтвердила правомірність її вчинення, зокрема, прийняла виконання. У ч. 2 ст. 218 ЦК не міститься правила про неприпустимість доведення факту укладення договору в усній формі свідченнями свід­ків. Тому такий спосіб доказування в цьому випадку є припустимим. Застосовувати прямо чи за аналогією ч. 1 ст. 218 ЦК до позовів про визнання дійсності правочинів, зазначених у ч. 2 ст. 218 ЦК, будь-яких підстав немає.

 

Стаття 219.   Правові  наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину


1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односторон­нього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Зазвичай немає сенсу звертатись до суду із заявою про визнання дійсним одно­стороннього правочину,  що має  посвідчуватись,  але  не посвідчений  нотаріально, якщо правочин відповідає справжній волі суб'єкта, але не був з незалежних від його волі обставин посвідчений нотаріально. Більш доцільно в таких випадках посвідчити правочин нотаріально, а не звертатись до суду. Але можливі ситуації, коли треба до­
вести, що правочин є дійсним з моменту його вчинення. У таких випадках суб'єкт має право звернутись до суду з позовом про визнання правочину дійсним. Такий позов є різновидом позову про визнання права, можливість пред'явлення якого випливає із п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Відповідачем за таким позовом слід назцачити ту особу, для якої із правочину випливають цивільні права чи обов'язки.

2. За наявності рішення суду про визнання одностороннього правочину дійсним наступне нотаріальне посвідчення правочину не вимагається. Воно призвело б тільки до виникнення ситуації правової невизначеності: нотаріальне посвідчення давало б  підстави для висновку про те, що правочин учинено в день його нотаріального посвід­чення. У той же час рішення суду про визнання правочину дійсним давало б підстави
стверджувати, що правочин учинено в день вчинення правочину (нехай і з порушенням вимоги закону про його форму) чи в інший день, визначений судом.

Висновок про відсутність потреби в нотаріальному посвідченні правочину в таких випадках не є застосуванням за аналогією правила, що сформульовано в другому реченні ч. 2 ст. 220 ЦК, а пов'язаний з наступним. Позов про визнання правочину дійсним — це різновид позову про визнання права, а більш конкретно — про визнання факту виникнення, існування, зміни або припинення правовідносин. Якщо суд у рі­шенні визнав цей факт, а рішення набрало законної сили, питання про виникнення, існування, зміну чи припинення правовідносин стає безспірним. Те ж питання вирі­шується і нотаріальним посвідченням одностороннього правочину.

3. У судовій практиці опрацьована правова позиція, відповідно до якої ч. 2 ст. 219 ЦК не може застосовуватись до заповіту, що не був посвідчений нотаріусом, по­садовою особою місцевого самоврядування чи особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК та ст. 40 Закону «Про нотаріат» [75]. Однак спеціальне зазначення в ч. 1 ст. 1257 ЦК на нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми, не може перешкоджати застосуванню загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. У даному випадку опрацьована судами правова позиція суперечить фундаментальним засадам співвід­ношення загальних і спеціальних положень законодавства. Методом логічного допов­нення тексту ст. 1257 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого заповіт не може визнаватись дійсним за умов, визначених ч. 2 ст. 219 ЦК. Але ж правовий припис, що виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту, не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК. Тому це законодавче положення застосовується і щодо заповітів, а опрацьована судами правова позиція підлягає перегляду.