Законодавством визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом може бути встановлено інші види забезпечення виконання зобов'язання, наприклад, правочини, вчинені під відкладальною умовою тощо.

Спільною рисою усіх перерахованих способів є те, що їх основною правовою метою є не виконання власне зобов'язань, що покладаються на сторін правочину, про забезпечення виконання зобов'язання, а забезпечення належного виконання саме того зобов'язання, що забезпечується.

Правовідносинам щодо забезпечення виконання зобов'язання притаманна певна акцесорність (додатковість) щодо основного зобов'язання, виконання якого забезпечується. Вказана акцесорність полягає в тому, що таке зобов'язання існує остільки і стільки, скільки існує основне зобов'язання. Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов'язань полягає також і в тому, що недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, проте недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Неустойка (штраф, пеня) відповідно до ст. 549 ЦК — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штраф — це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, пеня — неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховуються. Кредитор не має права на неустойку за наявності підстав звільнення боржника від відповідальності за порушення зобов'язання, що передбачені ст. 617 ЦК (наприклад, порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме та нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшено у договорі. Сторони можуть домовитися і про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшено також за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Щодо правових наслідків сплати (передання) неустойки, то варто зазначити, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі та не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Порука — це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, в силу якого поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Щодо правових наслідків порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, то у такому разі боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу й процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі в справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Якщо поручителів декілька, то до кожного з тих, хто виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що він виконав.

У разі, якщо боржник сам виконав зобов'язання, забезпечене порукою, він повинен негайно повідомити про це поручителя.

Підставами припинення поруки є:

1) припинення забезпеченого нею зобов'язання, а також зміна зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

2) якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

3) переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

4) закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Поняття гарантії визначає ст. 560 ЦК, яка вказує, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Фактично гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Особливість гарантії полягає в тому, що гарантія є єдиним серед способів забезпечення виконання зобов'язання, що не має акцесорного характеру. Це випливає зі змісту ст. 562 ЦК, відповідно до якої зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема й тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Механізм гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в тому, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії та в межах суми, на яку видано гарантію.

Гарант, як і поручитель, має право на оплату послуг, які він надав боржникові.

Підставами припинення зобов'язань гаранта перед кредитором є:

• сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

• закінчення строку дії гарантії;

• відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, яку він сплатив за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником, окрім випадків, коли сума, яку гарант сплатив кредиторові, не відповідає умовам гарантії.

Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видає кредиторові боржник у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Проте якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, її вважають авансом.

Доля завдатку залежить від того, з чиєї вини зобов'язання, що забезпечено завдатком, було порушено. Наприклад, якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора, але якщо цьому сприяла вина кредитора, то завдаток повертається боржникові в подвійному розмірі. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечено вимогу, яка може виникнути в майбутньому.

Стаття 575 ЦК визначає два види застави: іпотека та заклад. Іпотекою, відповідно до вказаної норми, є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Застосування застави врегульовано також Законами України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Іпотека в цьому випадку визначається як вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України "Про іпотеку").

Заклад — це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужено заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави також може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Договір застави має бути укладено у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Істотними умовами договору застави, що передбачені законодавством, є суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави.

Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснено до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Порівняно новим способом забезпечення виконання зобов'язання є притримания. Відповідно до ст. 594 ЦК, кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних із нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Крім того, кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї, а боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі та права кредитора.

Зобов'язальні правовідносини визначені часом і тому мають як відповідний момент виникнення, так і відповідний момент припинення. Під поняттям припинення зобов'язання слід розуміти припинення усіх прав та обов'язків, що становлять його зміст, внаслідок чого втрачається правова пов'язаність суб'єктів зобов'язань. ЦК передбачає низку підстав припинення зобов'язань, які можна поділити на такі, що залежать від волі сторін у зобов'язанні (належне виконання, передання відступного, зарахування зустрічних вимог, домовленість сторін, прощення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі), та такі, що не залежать від волі сторін (неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).

Найпоширенішою підставою припинення зобов'язань є їх належне виконання. Питання належності виконання зобов'язання та його умов докладно розглянуто вище.

Наступною підставою припинення зобов'язань є зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому беруться до уваги саме зустрічні вимоги, які за характером є однорідними (предметом яких є однакове майно) та строк виконання яких настав або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може бути здійснено за заявою однієї із сторін. Законодавець забороняє здійснювати зарахування зустрічних вимог у таких випадках:

1) в зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

2) в зобов'язаннях про стягнення аліментів;

3) в зобов'язаннях щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Окремим випадком зарахування зустрічних вимог є зарахування у разі заміни кредитора (ст. 603 ЦК). Відповідно до цього різновиду зарахувань, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлено чи визначено моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.

Велика кількість зобов'язань припиняється сьогодні за домовленістю сторін. Причому слід розрізняти такі способи здійснення припинення зобов'язань за цією обставиною: шляхом передання відступного, шляхом новації та шляхом прощення боргу.

Під поняттям передання відступного як підстави припинення зобов'язання слід розуміти передачу боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо. Тобто відступне — це певний акт відкупу від виконання свого зобов'язання. Відступне засвідчується відповідним договором чи іншою домовленістю сторін. Розмір, строки та порядок передання відступного встановлюються сторонами.

Новація, своєю чергою, є домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами. Відмінність новації від передання відступного полягає в тому, що за відступного зобов'язання між сторонами припиняються, а за новації відбувається заміна зобов'язань між тими самими сторонами, тобто не втрачається правовий зв'язок між ними. Новація припиняє як основні, так і акцесорні зобов'язання між сторонами, якщо інше не передбачено договором. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Прощення боргу — звільнення боржника від виконання зобов'язання, яке здійснюється кредитором на безоплатній основі. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у разі, якщо воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Поєднання боржника та кредитора в одній особі як підстава припинення зобов'язання можливе у разі, якщо боржник за зобов'язанням отримує право вимоги за зобов'язанням. Це можливим є, наприклад, при злитті чи приєднанні юридичних осіб, що пов'язані взаємними зобов'язаннями, або ж у разі, якщо до особи в порядку спадкування переходять права вимоги до себе ж у зобов'язанні.

Зобов'язання припиняється також і у разі неможливості його виконання. Однак цю неможливість має бути зумовлено обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Переважно ці обставини мають об'єктивний характер, наприклад, знищення майна, що становить предмет зобов'язання внаслідок дії непереборної сили. Якщо неможливість виконання зумовлено суб'єктивними, а отже винними обставинами, то в цьому разі не відбувається повного припинення зобов'язання, а воно трансформується у нове зобов'язання щодо відшкодування завданих цим збитків.

Смерть фізичної особи-боржника та кредитора тягне також припинення зобов'язання. Однак за такої підстави припиняються виключно зобов'язання, що нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора й через це не можуть бути виконані чи прийняті іншою особою. Наприклад, зобов'язання із авторського договору, або ж зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Інші ж зобов'язання, які не мають такого тісного зв'язку з особою боржника чи кредитора, наприклад, майнові, переходитимуть у порядку правонаступництва.

Ліквідація юридичної особи-боржника чи кредитора також тягне припинення зобов'язань, оскільки ліквідація є таким способом припинення юридичної особи, який не передбачає правонаступництва. Однак і в цьому разі, законодавець робить виняток і зазначає, що у випадках, якщо законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладено на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, то зобов'язання не припиняються.