Розділ 10 КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

 

§ 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. Їх види, осно­ви правового статусу

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об’єктивно необхідний характер. Вони становлять особливу форму задоволення релігійних потреб. Саме такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і методи їх діяльності, що регламентуються законодавством.

В Україні правовий статус релігійних організацій регламентується Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», з ухваленням якого 23 квітня 1991 р. Україна радикально змінила своє ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила правовий статус релігійних організацій, передбачивши гарантії цієї свободи. У статті 35 Конституції України закріплено, що кожен має право на свободу світогляду й віросповідан­ня. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колек­тивно релігійні культи й обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інте­ресах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населен­ня або захисту прав і свобод інших людей.

Церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Разом з тим ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання має бути замінене альтерна­тивною (невійськовою) службою. Положення цієї статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є в цілому концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, релігійних організацій як до соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі релігійних організацій у громадському жит­ті; уточнено поняття релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релі­гійних організацій), запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівняні до інших громадян у праві на участь у політичному житті; урегульовані трудові відносини в релігійних організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий ста­тус державного органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з релі­гійних організацій. Релігійні об’єднання представлені своїми центрами (управліннями). Релігійні організації в Україні створюються для за­доволення релігійних потреб громадян сповідувати й поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, признача­ють і змінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 Закону, релігійна організація може бути створена громадянами: в кількості не менше десяти осіб; повнолітніми (які до- сягли вісімнадцятирічного віку); які мають статут (положення), зареє­стрований згідно з цим законом.

На сучасному етапі суттєво змінився правовий статус релігійних організацій^[1]. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» привів юридичний статус релігійних організацій у відповідність до міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних організацій, а саме: збиратися, виходячи з релігійної віри або переко­нань, засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань, організовуватися відповідно до своєї власної ієрар­хічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати й використовувати релігійну літературу, виготов­ляти, експортувати, імпортувати й поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв’язки з окремими віруючими, одноособово або спільно з іншими, встановлювати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, вклю­чаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Усі ці положення закріплені в українському законодавстві. Напри­клад, змінено порядок створення релігійних організацій. Перетворен­ня акту реєстрації на існуючу в цивілізованому світі процедуру кон­статації державою відповідності статуту релігійної організації чинно­му законодавству, що не ставить останню в залежне від держави ста­новище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй статусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завою­вання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних орга­нізацій на всіх рівнях здійснюється безоплатно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.

Згідно з чинним законодавством, реєстрацію статутів (положень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює Державний комітет України у справах національностей та релігій. Реєстрацію інших релігійних організацій здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об’єктів реєстрації пов’язана як із різними масштабами діяльності релігійних організацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, наприклад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфі­кованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, не­типових статутів, що подаються для реєстрації.

У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об’єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо релігійне братство за­сновується згідно з положенням закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбаченому для реєстрації статутів релігій­них громад.

Статут (положення) повинен містити відомості про: вид релігійної організації, її віросповідну належність і місцезнаходження; місце ре­лігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок ви­рішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності ре­лігійної організації, інші відомості, пов’язані з особливостями діяль­ності тієї чи тієї релігійної організації. Орган, який здійснює реєстра­цію, у місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам. У необхідних випад­ках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради.

Перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Законодавством передбачено і відмову в реєстрації, але тільки за наявності достатніх підстав. Зокрема, це може статися в разі, коли статут суперечить чинному законодавству, а релігійна організація, по­силаючись на свої внутрішні настанови, не хоче привести його у відпо­відність із законом або якщо діяльність релігійної організації супере­чить чинному законодавству, але вона відмовляється діяти в рамках закону. Саме з цих причин останнім часом у Києві та інших містах України було відмовлено в реєстрації громадам Церкви єдиної віри (Останнього заповіту «вчителя» Віссаріона), Білого братства, АУМ Синріке тощо. Загальна тенденція в Україні така: при збільшенні після 1991 р. мережі релігійних організацій на 44 % відмов у реєстрації статутів було лише кілька.

Результати аналізу нашого законодавства в галузі свободи совісті та віросповідання, здійсненого європейськими експертами, а також вітчиз­няними правознавцями під час підготовки до ратифікації Україною Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчать, що положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у тій його частині, яка стосується реєстрації статутів релігійних організа­цій, загалом не викликають заперечень і не характеризуються як такі, що не відповідають європейським нормам і стандартам. Стосовно ж наявнос­ті в Україні спеціального державного органу, який здійснює реєстрацію статутів частини релігійних організацій, то це досить поширена в самій Європі практика. В Іспанії, наприклад, подібні функції виконує Державна дирекція з релігійних питань, в Чехії та Словаччині — міністерство куль­тури, в Угорщині — обласні та столичний суди (до того ж там реєстру­ються не статути, а релігійні організації).

Досить важливою є новела про надання релігійним організаціям права власності (ст. 18) та прав юридичної особи (ст. 13), яких вони були позбавлені з 1918 р. У 1945 р. секретною Постановою Раднаркому СРСР виконавчим органам релігійних організацій були надані права «обме­женої юридичної особи». З 1991 р. релігійні організації, відповідно до ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», володіють, користуються й розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Поновлення релігійних організацій у майнових пра­вах забезпечує матеріальні гарантії їхньої діяльності. Об’єктами права власності релігійної організації є культові будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального, добродійного призначення, житлові будинки, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійна організація має право власності на майно, яке придбане нею на власні кошти, пожертвуване їй громадянами та організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не забороне­них законом (ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Релігійна організація самостійно володіє, користується й розпоряджається об’єктами власності, які їй належать. Право розпо­ряджатися майном, що є власністю релігійної організації, належить виключно її вищому органу управління (для релігійної громади — її загальним зборам).

Окремі функції господарського управління майном релігійної ор­ганізації (релігійної громади, управління, монастиря тощо) може бути покладено вищими органами управління (загальними зборами релігій­ної громади тощо) на створювані ними органи.

Релігійні управління та центри, яким організаційно й канонічно під­порядковуються релігійні громади, монастирі тощо, не вправі розпо­ряджатися майном та коштами цих релігійних організацій-юридичних осіб. У власності релігійних організацій може бути також майно, що перебуває за межами України. Держава законодавчо забезпечує релігій­ним організаціям рівні умови захисту права власності. Захист права власності релігійних організацій здійснюється господарськими судами. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Поновлення прав юридичної особи сприяло тому, що релігійні організації набули цивільно-правового статусу і їм як юридичній осо­бі притаманні: організаційна єдність; наявність власного майна; само­стійна майнова відповідальність; виступати в цивільних взаємовідно­синах від свого імені; самостійне придбання цивільних прав і обов’язків; виступати від свого імені в органах суду як позивач та відповідач.

Закон передбачає можливість виробничої і господарської діяльно­сті релігійних організацій (ст. 19), визначає їх правосуб’єктність у сфері трудових відносин (статті 25-28), надає право на добродійну діяльність (ст. 23).

Законом закріплено право на здійснення релігійних обрядів, цере­моній у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях палом­ництва, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, на квартирах і в будинках громадян (ст. 21).

Громадяни мають право брати участь у релігійних обрядах у вій­ськових частинах, у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях досудового ув’язнення і відбування покарання.

В інших місцях релігійні обряди, церемонії та процесії проводять­ся щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради.

Важливою новелою є закріплення та гарантія таємниці сповіді. Відповідно до ст. 3 Закону, ніхто не має права вимагати від священно­служителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Усе це дає підстави для висновку про те, що релігійні організації в Україні є повноправними учасниками правових відносин.