Печать
PDF

Глава 2 Правова, територіальна та матеріально-фінансова основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні - Страница 3

Posted in Конституционное право - Ярмиш Серьогін ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО

 

§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні

Матеріально-фінансова основа – це матеріально-фінансові ресурси (природні ресурси, рухоме і нерухоме майно, фінансово-бюджетні кошти), що мають у розпорядженні органи публічної влади для здійснення своїх функцій та повноважень.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності Українського народу, оскільки мають загальнонаціональне значення. Народ як єдине джерело державної влади в республіці, має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони. Український народ здійснює право власності на зазначені об’єкти через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, а також через місцеві ради. Таким чином, природні ресурси загальнодержавного значення виступають матеріальною основою діяльності зазначених представницьких органів влади. Якщо ж природні ресурси мають місцеве значення, то вони належать громадянам відповідних адміністративно-територіальних одиниць (тобто їх власником виступає територіальна громада), а розпоряджаються ними місцеві ради.

Матеріально-фінансову основу органів державної влади складають об’єкти державної власності, а також майно, що знаходиться в комунальній власності і передане в управління органам державної влади. Згідно зі ст.34 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, об’єктами права загальнодержавної власності визнаються:

– земля;

– майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

– майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і  внутрішніх  військ;

– оборонні об’єкти;

– єдина енергетична система;

– системи транспорту  загального користування, зв’язку та  інформації,  що  мають  загальнодержавне (республіканське)  значення;

– кошти Державного бюджету України;

– Національний банк України, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди;

– майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

– майно державних підприємств;

– об’єкти соціально-культурної сфери  або  інше  майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний  розвиток;

– інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради - на землі в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць України, за винятком земель загальнодержавної власності;

Повноваження з управління майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюються в господарські товариства, державним майном, яке не  ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, цілісними майновими комплексами, переданими в оренду, здійснює Фонд державного майна. При цьому, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, Фонд державного майна здійснює шляхом призначення представників для участі у загальних зборах акціонерів (учасників) товариств.[2]

Центральні органи виконавчої влади здійснюють повноваження з управління державним майном підприємств, що належать до сфери їх управління. В управлінні місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Для забезпечення діяльності органів державної влади, їх структурних підрозділів за ними на праві оперативного управління закріплюється майно, що є державною власністю: будівлі, споруди, приміщення, автомобілі, меблі, інше обладнання і устаткування, телефони, оргтехніка тощо. Однак з метою економії коштів державного бюджету, максимального скорочення бюджетних витрат на будівництво та утримання відповідних об’єктів, посилення боротьби з надмірностями в користуванні державним майном Президентом України і Кабінетом Міністрів України передбачено низку організаційно-правових заходів.

Зокрема, Указом Президента України від 16 листопада 2000 р. №1242/2000 “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів” заборонено придбання для посадових осіб державних органів, а також для членів їх сімей не передбачених у встановленому порядку пільгових путівок до санаторіїв і будинків відпочинку, туристичних путівок, встановлення пільг в оплаті інших соціальних послуг за рахунок державних коштів, передбачено перегляд і суттєве скорочення переліку осіб, які користуються на пільгових умовах державними дачами, а також стільниковим і спеціальним зв’язком. Цим же указом урядові було доручено розробити комплекс заходів, які б, зокрема, передбачали: а) перегляд та скорочення з 1 січня 2001 р. кількості автомобілів для обслуговування посадових осіб державних органів не менш як на 20%; б) уніфікацію посадових окладів (тарифних ставок) працівників державних органів усіх рівнів, які займають схожі за характером роботи посади або виконують однакові обов’язки; в) скорочення витрат з державного бюджету на закордонні відрядження; г) виявлення та інвентаризацію майна, що перебуває у віданні центральних і місцевих органів виконавчої влади, не належить до безпосередньої виробничої діяльності зазначених суб’єктів управління і може бути відчужено.

На виконання зазначеного указу Президента України, постановою Кабінету Міністрів від 2 квітня 2001 р. №314 затверджено ліміти легкових автомобілів, що обслуговують державні органи, а постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332 – граничні суми витрат на придбання легкових автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування, комп’ютерів, придбання і утримання мобільних телефонів державними органами, а також установами та організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, республіканського Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Органи державної влади здійснюють витрати на придбання легкових автомобілів, придбання і утримання мобільних телефонів тільки з дозволу Міністерства фінансів України.

Крім майна, що перебуває у державній власності, матеріальною основою діяльності органів державної влади виступає і майно, що знаходиться в комунальній власності, однак передане в управління органам державної влади. За Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 р. (з наступними змінами) об’єктами такої передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (згідно з Законом України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) із земельними ділянками, на яких вони розміщені, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать суб’єктам права комунальної власності у майні господарських товариств.[3]

Передача об’єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням відповідних місцевих рад за наявності згоди Кабінету Міністрів України або органів, уповноважених управляти державним майном. Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, на яку потрібна згода уряду України, погоджуються з:

– органом, уповноваженим управляти державним майном, до сфери управління якого пропонується передати об’єкт;

– з центральними органами виконавчої влади, визначеними Кабінетом Міністрів України;

– державним органом приватизації;

– підприємством - щодо передачі структурних підрозділів підприємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпленого за таким підприємством;

– трудовим колективом підприємства щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об’єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів такого підприємства.

Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, яка здійснюється без отримання згоди Кабінету Міністрів України, погоджуються з державним органом приватизації, підприємством, а також з трудовим колективом підприємства. Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів  виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, а також трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову орган, уповноважений управляти  державним майном, а порядок роботи комісії визначається Урядом України.

Передача об’єктів здійснюється безоплатно або шляхом обміну: підприємств – разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва – також з проектно-кошторисною документацією. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Згідно із Законом України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. №783-ХІV, органи державної влади (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади і місцеві державні адміністрації, Верховна Рада України та її апарат, Рахункова палата, Президент України, його адміністрація та інші консультативні і дорадчі органи Президента України, суди України, органи прокуратури України, а також інші  органи державної влади) здійснюють свою діяльність виключно за рахунок  бюджетного  фінансування  в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування органу державної влади передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. Водночас органи державної влади можуть отримувати додаткові кошти з місцевих бюджетів для виконання делегованих законами України повноважень органів місцевого самоврядування.

Фінансування утворення, реорганізації та ліквідації органів державної влади здійснюється в межах  коштів, передбачених на утримання органів державної влади Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік або (у разі недостатності такого фінансування) після внесення відповідних змін до такого Закону.

Органам державної влади забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій),  сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій  на  платній  основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного  бюджету України.

Тому фінансову основу діяльності органів державної влади складають кошти Державного бюджету, що затверджує Верховна Рада України щорічно на період із 1 січня по 31 грудня. Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня щорічно подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України разом із звітом про виконання Державного бюджету поточного року. Порядок складання, розгляду, прийняття і виконання Державного бюджету України, а також внесення змін до закону про Державний бюджет України визначається Бюджетним кодексом України.[4]

Доходи будь-якого бюджету класифікуються по чотирьом розділам:

– податкові надходження – загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

– неподаткові надходження – доходи від власності і підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу, надходження від штрафів і фінансових санкцій, інші неподаткові надходження;

– доходи від операцій з капіталом;

– трансферти – кошти, отримані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безкоштовній і безвозвратній основі.

Основним джерелом надходжень до Державного бюджету України є загальнодержавні податки і збори, під якими слід розуміти обов’язкові внески до Державного бюджету України або державного цільового фонду, які здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок їх зарахування до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається Законом про Державний бюджет України на поточний рік.[5]

До загальнодержавних  належать такі податки і збори:

– податок на додану вартість;

– акцизний збір;

– податок на прибуток підприємств;

– податок на доходи фізичних осіб;

– мито;

– державне мито;

– податок на нерухоме майно (нерухомість);

– плата (податок) за землю;

– рентні платежі;

– податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

– податок на промисел;

– єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

– фіксований сільськогосподарський податок;

– збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

– збір за спеціальне використання природних ресурсів;

– збір за забруднення навколишнього природного середовища;

– збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

– збір на обов’язкове соціальне страхування;

– збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збір до Державного інноваційного фонду;

– плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

– збір на розвиток виноградарства, садівництва  і хмелярства;

– єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через Державний кордон України;

– збір за використання радіочастотного ресурсу України.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, відносяться видатки на:

– державне управління (законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України);

– судову владу;

– міжнародну діяльність;

– фундаментальні і прикладні дослідження, а також сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;

– національну оборону;

– правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

– освіту;

– охорону здоров’я;

– соціальний захист і соціальне забезпечення;

– культуру і мистецтво;

– державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агенств;

– фізичну культуру і спорт;

– державні програми підтримки регіонального розвитку і пріоритетних галузей економіки;

– програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;

– державні програми розвитку транспорту, шляхового господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;

– державні інвестиційні проекти;

– державні програми щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій і наслідків стихійних лих;

– утворення і поповнення державних запасів і резервів;

– обслуговування державного боргу;

– інші програми, що мають виключно державне значення.

Для здійснення програм і заходів, що проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи та організації в особі їх керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та  розпорядників  коштів  бюджету нижчого рівня.